Цезарів зазвичай убивають друзі. Позаяк вони
вороги.
Політичне життя нашої країни за останні місяці є безперервною низкою
«епохальних» подій — парламентські вибори, ротація уряду, двомісячна «спікеріада»,
указотворчий вибух президентської адміністрації тощо. Є ще один процес,
настільки розтягнутий, що вже не сприймається як подія. Йдеться про тотальну
зміну голів обласних і районних адміністрацій. Цей процес почався в перших
числах квітня і триває досі з тією різницею, що у квітні-травні укази про
зміну адміністраторів «пачками» виходили мало не щодня, а тепер чергову
проскрипцію оприлюднюють у середньому раз на тиждень. Можливо, це пояснюється
тим, що незвільнених залишилося мало й розшукувати їх стає дедалі складніше.
Багатомісячний адміністративний хоровод облямовує загальний «епохальний»
ланцюжок і дає змогу підвести його ланки під спільний знаменник, який дещо
принижує пафосність подій. Знаменник цей простий — президентська адміністрація
готується до виборів 1999 року.
На початку кадрової чистки Президент Л.Кучма пояснив необхідність «жорстких
заходів» тим, що губернатори і «керівники районного й міського рівня» не
справилися з економічними та соціальними проблемами — «Хто воза не тягне,
тому ми повинні подякувати й шукати нових людей» (виступ на засіданні КМ
9 квітня). Справжню причину «кадрової чехарди» невдовзі також озвучив Президент:
на зустрічі з активом Дніпропетровської області (11 квітня) Л.Кучма з жалем
відзначив, що звільнений напередодні губернатор Віктор Забара «не витримав»
ситуації, яка склалася, і передусім — підготовки та проведення виборчої
кампанії. Справді, у контексті парламентських виборів вина місцевих керівників
перед виконавчою владою величезна: партійний список НДП на чолі з прем’єр-міністром
Валерієм Пустовойтенком з великими труднощами подолав 4-відсотковий бар’єр,
а друга улюблениця Президента — АПУ — загалом залишилася за бортом. Вина
Дніпропетровського губернатора поглиблювалася також тим, що, за словами
Л.Кучми, виборчу кампанію в області «було віддано в руки однієї політичної
сили — облради, партії «Громада» і її лідера П.Лазаренка». Утім, рахунки
глави держави з екс-прем’єром — малозначний штрих, позаяк мітла «жорстких
кадрових заходів» пройшла практично всіма регіонами.
Організатори тотальної ротації, очевидно, вважають нові «кадри» спроможними
забезпечити проведення і передусім належний результат президентських виборів.
Розглянемо питання — наскільки виправданим є намір президентського оточення
у виборчій кампанії робити ставку на адміністративний контроль.
1.
На які сили Президент може спертися, вступаючи в передвиборний марафон?
Нині Л.Кучма не може серйозно розраховувати на «природну» симпатію виборців.
1994 року його підтримали, головним чином, жителі південно-східних областей,
котрі повірили МБРівській передвиборній програмі, основними гаслами якої
були: радикальне реформування економіки при збереженні зобов’язань держави
в царині соціального захисту; дійове відновлення зв’язків із Росією; федерально-земельний
устрій країни; запровадження двомовності, договірні відносини з Кримом
тощо. У промислових регіонах велику популярність мало гасло «Голосуй за
Кучму, коли ти хочеш, аби твій завод знову запрацював».
Ні економічні, ні політичні, ні соціальні, ні ідеологічні положення
програми втілено не було, внаслідок чого вже з кінця 1994 року рівень популярності
Л.Кучми постійно знижувався (нині, за різними оцінками, 12 — 15 відсотків).
Радикально змінилась і географія «любові» до Президента, різко змістившись
зі Сходу на Захід — ненадійний шлях, уже пройдений колись Л.Кравчуком.
Під час виборчої кампанії ситуація може істотно змінитися. Багато залежатиме
від позиції політичної еліти країни. Прямих даних про те, як реально ставиться
до Президента Л.Кучми національний політикум немає й бути не може, проте
є цікава не пряма інформація. Київський Центр політичних досліджень і конфліктології
(КЦПІК), який понад два роки проводить експертне опитування стосовно рейтингу
впливовості українських політиків, у липні й у листопаді 1997 р. запропонував
експертам оцінити ступінь і характер впливу низки провідних газет. У липні
«найпозитивнішими» було названо відповідно «День», «Зеркало недели», «Бизнес»
і «Киевские Ведомости». Себто найвищі позитивні оцінки дістали видання,
котрі займають послідовну критичну позицію щодо нинішньої влади. У листопаді
збереглася така сама картина — лідирували «Зеркало недели», «День», «Киевские
Ведомости» й «Бизнес». При цьому «Независимость» — газета, яку найбільшою
мірою зв’язують із президентською адміністрацією, дістала один із найнегативніших
знакових рейтингів (23-тє місце з 25).
Потрібно враховувати, що при оцінці характеру впливу видань (на відміну
від оцінки ступеня впливовості) визначають не сумнівну «об’єктивність»
експертів, а підсумовують саме їхнє «суб’єктивне» ставлення. Немає підстав
сумніватись у тому, що коло експертів КЦПІК (близько 50 київських і регіональних
політологів і журналістів, котрі представляють увесь ідеологічний і політичний
спектр) досить об’єктивно репрезентує вітчизняний політичний істеблішмент.
Тож дані опитувань можна інтерпретувати, як характеристику сприйняття політикумом
«напряму» газет. Високі оцінки опозиційних видань і винятково низька оцінка
видання, яке вважають «придворним», досить показові.
2.
На президентських виборах 1994 року впливові в західному регіоні націонал-демократичні
партії відмовилися від висування власного кандидата, передоручивши захист
«нації й держави» Л.Кравчуку. Хоча підтримка колишніми дисидентами колишнього
наглядача комуністичної ідеології сприймалася дещо парадоксально, проте
це пояснювалося істерією «російської загрози», уособленням якої уявлявся
Л.Кучма. Досі невідомо, чи висуватимуть націонал-демократи свого кандидата
на президентство 1999 року, та малоймовірно, щоб НРУ, який за результатами
березневих виборів застовпив статус провідної партії цього напряму, ризикував
залишками своєї репутації, публічно підтримуючи нинішнього Президента.
Вибори за партійними списками показали, що в розтягнутому партійному
спектрі України політичними партіями в буквальному розумінні (тобто такими,
які мають масову підтримку і вплив на електорат), крім НРУ, є лише КПУ,
блок СПУ і СелПУ і меншою мірою ПСПУ. За всієї складності відносин між
лідерами лівих, очевидно, що жодна з цих партій, зокрема ПСПУ (опозиційна
О.Морозу й П.Симоненку), не може бути опорою Л.Кучми на президентських
виборах.
Стосовно НДП, на яку Президент, здається, покладав особливі надії, то,
судячи з результатів партійних виборів, говорити про власний вплив цієї
партії можна лише в негативному аспекті.
Нагадаємо, що на виборах 1994 року Л.Кучма мав серйозну підтримку ділових
кіл. У грудні 1993 р. його, усупереч протидії Президента Л.Кравчука, обрали
президентом УСПП й висували кандидатом у Президенти України саме від цієї
організації. Проте чотири роки президентства Л.Кучми не сприяли зміцненню
його зв’язків зі структурами вітчизняного бізнесу. Видається досить показовим
той факт, що представники багатьох ділових структур на березневих виборах
пішли шляхом сквапного створення власних партій. Шлях цей, можливо, й хибний,
але він свідчить, що лідери ділового світу втомилися від нав’язаної президентською
адміністрацією «гри без правил», коли можливість працювати прямо залежить
від прихильності тієї чи іншої «наближеної особи».
Здається, бізнесмени вже дійшли розуміння необхідності номінальної стабільності
свого становища та правил гри — позаяк учорашня перемога над усіма суперниками
вже сьогодні обертається скандалом і банкрутством. Бажання представників
територіально-кланових і фінансових груп легітимізувати, політично оформити
свій статус (зокрема «конвертувати» його в депутатські мандати), крім іншого,
свідчить про їхнє прагнення до самостійного існування в новому, «післякучмівському»
майбутньому. Сказане не виключає підтримку Л.Кучми окремими представниками
ділових кіл — конкретними підприємцями, котрі продовжують будувати свій
бізнес на близькості до структур виконавчої влади, але про можливість створення
широкого фронту «Підприємці України за Кучму» годі й говорити.
3.
Ясна річ, є зовнішні чинники. Як відомо, про свою майбутню підтримку
кандидатури Л.Кучми прямо заявив президент Росії Борис Єльцин; завуальованим
натяком такого ж плану можна визнати й деякі висловлювання віце-президента
США Альберта Гора під час недавнього візиту в Україну. Проте це — лише
аванси, видані, судячи з усього, під конкретні умови.
Чи варто в такому випадку дивуватися, що президентська адміністрація,
не сподіваючись ні на виборців, ні на політичний істеблішмент, розраховує
розіграти свій останній козир — право приймати кадрові рішення. Невідомо,
чи зможуть новопризначені адміністратори за півтора року взяти під контроль
ситуацію на місцях, а коли зуміють — чи схочуть вони виконувати президентське
«спецзамовлення». Про наслідки їхнього короткотермінового керівництва для
соціально-економічного становища країни ліпше загалом не згадувати.
Президент України, котрого буде обрано восени 1999 року, отримає тяжкий
спадок — фінансову кризу, зруйновану економіку, населення на грані соціального
вибуху й управлінську вертикаль, яка складається з «рядових ненавчених»
кадрів — результат дворічної виборчої кампанії. Можливо, мав 0рацію Леонід
Кучма, коли пропонував зсунути термін виборів на жовтень 1999 року і проводити
їх водночас. Ще більше були праві, схоже, ті політики, котрі, почасти погоджуючись
із Президентом, вважали необхідним не відсувати їх, а, навпаки, наблизити
й переобрати Л.Кучму вже цієї весни.
