Але питання, підняте головним есдеком країни, не зводиться до проблеми висунення єдиного кандидата від політичного центру. Проблема спадкоємності влади важлива не тільки для Медведчука — однаково як і для Ющенка, Мороза чи Симоненка — а й для кожного громадянина країни. Тому що саме вирішення проблеми спадкоємності влади заодно вирішить і безліч інших проблем, які стоять як перед країною в цілому, так і перед кожним окремим її громадянином.
Річ, звичайно, не в єдиному, узгодженому кандидатові, кандидат це від центристських сил чи від опозиції. І навіть не в тому, «щоб при владі залишалися компетентні, досвідчені люди, завдяки зусиллям яких стали можливі позитивні зміни останніх років», як сказав Медведчук. Під цим висловлюванням можуть підписатися не тільки есдеки, а й комуністи, і бютівці, і морозівці, і навіть рухівці чи прибічники КПРС.
СПОСОБИ
Лідер партії есдекiв, виступаючи на з’їзді, природним чином звів згадану тему до політичної проблематики, ставлячи перед однопартійцями конкретні політичні завдання. Але спадкоємність влади — категорія більш широка і торкається глибинних механізмів функціонування соціуму.
Значення поняття спадкоємності не може обмежуватися лише самим механізмом влади. Механізм влади, спосіб її функціонування, внутрішні пружини, які приводять в дію всю її складну конструкцію, — лише вираження більш глибоких шарів соціальної організації. Розуміння спадкоємності влади ніяк не може обмежуватися лише політичною рамкою безпосереднього переходу влади від однієї політичної сили до іншої — якими силами є, наприклад, політичні партії, — або, тим більше, спадкоємністю конкретних персон. За такою криється соціальна суть владних механізмів і самого фундаменту існування соціуму. Факт зміни персон, у відриві від традиції спадкоємності влади, що склалася в соціумі, може лише заплутати картину, оскільки аж ніяк не є вираженням змін, які відбуваються в суспільстві.
Влада є зовнішнім вираженням способу існування соціуму, але водночас й інструментарієм соціального буття. Влада така, яким є соціум. І за способом зміни влади, спадкоємності її, можна зробити висновок про стан самого фундаменту соціуму.
Можна виділити три основних способи спадкоємності влади:
1. Первісно-магічний спосіб спадкоємності, досліджений ще Фрезером, де цар-жрець виконує свою функцію магічної влади, що означає втримання гармонії потойбічних сил і природи в цілому як запоруки благоденства первісного соціуму. Процес зміни влади здійснюється тут у реальному поєдинку з можливим наступником, де вищим планом поєдинку є вручення наступнику, у разі його перемоги над діючим царем-жрецем, ниток утримання світової гармонії та племінного благополуччя. При всій волаючій архаїчності цього способу, його елементи абсолютно очевидно увійшли до ладу диктаторських режимів, у яких автоматично мається на увазі, що диктатор своєю особистою волею і харизмою — яка є не що інше, як модернізоване найменування магічної обраності первісного царя-жреця, — утримує гармонію як всередині соціуму, так і гармонію у відносинах соціуму з іншими соціальними утвореннями та із самою природою. Досить пригадати здатність зупиняти дощ і проясняти небо від хмар, яка приписується улюбленому вождю північних корейців Кім Чен Іру і туркменбаши Сапармурату Ніязову.
2. Монархічний спосіб спадкоємності, який правильніше назвати династичним, є фактично розвитком попереднього, оскільки династія є не що інше, як перенесена на деякий рід здатність захищати соціум та утримувати світову гармонію і благополуччя. Зміна династій відбувається не тільки внаслідок відсутності спадкоємців, а й внаслідок неможливості виконання членами династії покладених на них сакральних обов’язків. Династичний спосіб успадкування не має відношення до стану соціуму: механізм спадкоємності, що спрацьовує у разі природної смерті монарха, хоч і може стимулювати динаміку суспільства (внаслідок випадкової появи яскравих і сильних особистостей на троні) або, навпаки, загальмувати її, однак же випадковий по відношенню до історичного часу чи стану соціуму. Лише коли соціум повністю трансформується, можлива насильна зміна династії (як це було в Росії після Смутного часу), її окремих представників (Петро III, Павло I) або навіть революція (Англія, Франція, Росія, Німеччина). Механізм спадкоємності влади, здійснюваний у монархії, є, таким чином, за своєю природою або випадковим, або катастрофічним, і тому не придатний ні для якого суспільства, крім традиційного, в якому динаміка така мала, що швидкість зміни персонажів на троні значно вища, ніж швидкість трансформації соціуму.
3. Реальна спадкоємність влади забезпечується тільки в суспільстві з демократичною формою влади. Вироблюваний громадянами свідомий вибір політичної сили та окремих персон, яким вони вручають владу для забезпечення подальшого руху суспільства по шляху історичного розвитку, дозволяє сформувати владу, що відповідає потребам суспільства в даний момент.
Однак слід відмітити, що навіть у найбільш демократичних країнах легко знайти елементи первісних методів спадкоємності влади. Міжнародно визнаний і активно вживаний термін «харизма», автоматично посилаючи нас у первісне суспільство з його царями-жрецями, свідчить про те, що елементи первісної свідомості міцно вкоренилися в масовій свідомості і, можливо, взагалі не можуть бути ніколи пережиті через причини, що відносяться до людської природи. Річ, однак, у співвідношенні логічного, земного і магічного, потойбічного методу спадкоємності влади.
ЛОГІЧНІ ТА МІФОЛОГІЧНІ ЕЛЕМЕНТИ В МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ
Потрібно відмітити, що в сучасній Україні, на відміну, наприклад, від Росії, спадкоємність влади здійснювалася повністю демократичним способом. Якщо в Росії, з її тисячолітніми монархічними традиціями, процес переходу влади від Єльцина до Путіна здійснювався через добровільне залишення Єльциним політичної арени з попереднім призначенням Путіна на посаду прем’єр-міністра, з якої, як показує досвід, найзручніше стартувати в президенти, то в Україні нічого подібного не було потрібно: не тільки перехід влади від першого президента сучасної України Леоніда Кравчука до другого президента Леоніда Кучми здійснювався суворо демократично, а навіть перехід від влади КПРС до народної влади було здійснено максимально демократично, що дає можливість говорити про наявність сформованих демократичних традицій України.
Однак тішитися цією обставиною не треба. Стверджувати, що демократичні традиції нашої держави цілком устоялися і не зазнають загрози, на жаль, не можна. Демократичні традиції — як, проте, і будь-які інші, — виробляються століттями та тисячоліттями, і чекати від українського народу, що він вже цілком і повністю знаходиться в європейському демократичному мейнстримі, було б, принаймні, необачно. Як показує рейтинг Віктора Ющенка яскраво вираженої харизматичної природи, в українській масовій свідомості дуже сильні первісні елементи, які посилають дослідника не стільки до образу європейського прем’єр-міністра чи президента, скільки до образу фрезерівського царя-жреця. Надії, що покладаються частиною українського народу на Ющенка, не мають нічого спільного з сучасною демократичною масовою свідомістю, оскільки спираються не на логічно усвідомлене буття, а на міфологічні архетипні структури, які є в цьому випадку як магічні очікування.
У відданому Ющенку електораті, який через непорозуміння називають «опозиційним», немає нічого від опозиційності, що вимагає деякого логічно вибудованого світогляду, а, навпаки, яскраво присутні примітивні архетипи масової свідомості. У рамках цієї свідомості вважається, що Ющенко, прийшовши до влади, вирішить усі проблеми країни магічним способом, як це має зробити будь-який цар-жрець, що змінив попереднього. Магічний спосіб дії не передбачає наявності обгрунтованих програм, оскільки спирається не на раціональну свідомість, а на потойбічні сили. Саме тому ніяких реалістичних програм в економічній, соціальній і політичній сферах електорату від Ющенка представлено не було і, як показує досвід, представлено і не буде. Повна відсутність у масовій свідомості логічного зв’язку між фактом можливого приходу Ющенка до влади та бажаним процвітанням України і є вираженням чисто містичної, магічної дії харизми Ющенка, магічного переходу від сьогодення до майбутнього. У цьому випадку подібний стан свідомості навряд чи можливо інтерпретувати з християнської позиції, оскільки християнство стверджує неминучість пришестя Сина Божого, Месії, яке дарує «нове небо і нову землю», цілком перетворюючи Космос. Біографія ж Ющенка не обтяжена необхідними в цьому випадку архетипними міфами про надприродне народження, здійснені ним дива та інші необхідні розповіді, сума яких і складає власне міф про месію. Деякою заміною цих відсутніх поки що міфів є поширювані через фольклорні механізми розповіді про досягнення уряду Ющенка, його праведного сімейного життя, заняття сільським господарством (яке в європейській міфологічній традиції є найбільш почесним, порівняно з іншими) тощо. Проте в межах аналізованого стану масової свідомості цілком природно чекати апокрифічних повідомлень про здійснені колишнім прем’єром дива, його магічні здібності, прямий зв’язок із божественним світом тощо, необхідні для вибудовування образу месії, міфи. У світлі усього сказаного часте найменування Ющенка «месія», хоч і в іронічній формі, є цілком адекватним вираженням суті його політичної природи.
ДВІ ДОРОГИ
Повертаючись до теми спадкоємності влади, можна констатувати, що пришестя якого б то не було «месії» до влади в демократичній країні аж ніяк не є саме по собі демократичним актом, як би формально демократичним воно не виглядало, оскільки сутнісні основи такого приходу описуються саме поняттям «пришестя», а не поняттям «демократичної процедури». Позалогічні та позарозумні основи такого способу спадкоємності влади роблять сам факт спадкоємності вельми сумнівним, оскільки розривають демократичну традицію, переносячи політичну дійсність із площини раціональної демократії в непередбачуваний простір магічної реальності.
Прихід до влади в демократичній країні через демократичні процедури аналогічного харизматично-магічного вождя добре відомий: прикладів в історії досить. Природа титулів «фюрер», «вождь» цілком лежить за межами раціональності, спираючись на архетипні структури масової свідомості.
Магічна спадкоємність має на увазі знищення, реальним чи магічним, ритуальним способом попередника царя-жреця, що прийшов до влади, який, власне, і виявляється переможеним лише тому, що загубив свою магічну силу, містичний зв’язок із потойбічним світом, що забезпечує гармонію Космосу. Особистісні характеристики самого магічного вождя не мають тут ніякого значення, оскільки невід’ємною властивістю магічної спадкоємності є саме магічне знищення попередника як такого, що трансформувався, внаслідок своєї недієздатності, з держателя гармонічного добра на представника руйнівного зла.
З іншого боку, чітка логічна вибудованість есдеківської парадигми спадкоємності влади, що не передбачає магічно-харизматичної компоненти, попадає в пастку масової свідомості, з характерною для неї розмитістю і невкоріненістю європейськи-орієнтованих політичних цінностей. Немає сумніву, що есдеки та їхні союзники зуміють створити міцну політичну структуру і сформулювати програму дій, зрозумілу для простих людей і схвалену ними. Але пастка масової свідомості ще і тим небезпечна для соціал-демократичної раціональності, що прийняття рішення в магічно-орієнтованій свідомості зовсім не є логічною операцією. Навпаки, прийняття рішення в магічно-орієнтованій свідомості вимагає звільнення від логіки та звернення не просто до емоцій, а до глибинних архетипних структур, із якими співвідноситься аж ніяк не логіка, а її антипод — міф.
Не факт, що первісні елементи масової свідомості українців не звернуться до більш звичної та простої магічної зміни вождя, чекаючи заодно і на магічне одномоментне вирішення всіх своїх проблем. У цьому випадку спадкоємність влади після президентських виборів буде виглядати як революція.
Сказане потрібно сприймати не як жалкування про дійсність, а як констатацію політичної та масово-свідомої реальності. Політик, який за родом своєї діяльності, незалежно від своєї волі і бажання, працює з архетипами масової свідомості та у своїй повсякденній діяльності стикається з магічними уявленнями про політичну, економічну і соціальну реальність, не повинен відкидати міфологічну природу масової свідомості. Навпаки, повинен сприймати суть масової свідомості як інструмент, який він повинен використати на благо своєї країни та її народу.
