Читаючи статтю президента Атлантичної ради України Вадима Гречанінова "Маневрам так, членству ні" ("День" №131), не можна не погодитися з фаховими арґументами автора, професійного військового, щодо доцільності й корисності проведення в Україні натівських навчань "Сі-Бриз97". Генерал Гречанінов переконливо доводить, що вони не тільки "не несуть найменшої воєнної загрози", а є "з будьякого погляду корисний для України захід". Заперечення виникають там, де автор міркує про зміст хартії та перспективи відносин між Україною та Північноатлантичним альянсом з огляду на ширший контекст взаємин у трикутнику НАТО Україна Росія.
Те, що хартія про особливе партнерство передбачає створення кризового консультативного механізму в разі виникнення загрози територіальній цілісності, незалежності чи безпеці України, п. Гречанінов, здається, вважає її головною вадою. Він убачає в цьому конфронтаційну настанову України щодо Росії, адже, на його думку, після укладення базових договорів із Росією та Румунією нам нема від кого "захищатися за допомогою натівського механізму".
Не ставлячи собі за мету аналізувати всі потенційно можливі зовнішні загрози для безпеки України, зауважмо, що вони навряд чи зводяться до російського чи румунського чинника. Україна належить до своєрідної смуги нестабільності, що тягнеться від Балкан до Кавказу - отож ніколи не зашкодить подбати про додаткові ґарантії. Та й чи можна бути певним, що договори з Росією та Румунією остаточно унеможливлюють виникнення в майбутньому кризової ситуації, що загрожуватиме безпеці України? Не секрет, що в обох країнах існують політичні сили, які мають до України територіальні претензії або й узагалі не можуть змиритися з фактом нашої незалежності. Ще чекають на розв'язання чимало проблем: делімітація та демаркація кордону з Росією, розмежування континентального шельфу навколо острова Зміїний. Отож рано стверджувати, що після підписанням цих договорів Україна позбулася зовнішніх загроз для своєї безпеки. Хоча дуже хочеться вірити, що до практичного створення кризового консультаційного механізму справа ніколи не дійде. Хартія якраз і має стати додатковою запорукою цьому.
Варто також наголосити, що це положення хартії не місить у собі чогось надзвичайного, що суперечило б іншим міжнародним актам, підписаним Києвом. Зрештою, і українсько-російський договір (сьома стаття) також передбачає можливість невідкладних консультацій у разі виникнення кризових ситуацій і навіть "узгоджені заходи", спрямовані на подолання такої ситуації. Надзвичайні зустрічі й термінові консультації (на додаток до реґулярних) обумовлено й у Засадничому акті НАТОРосія, одна зі сторін убачатиме "загрозу своїй територіальній цілістності, політичній незалежності чи безпеці".
Дивує й штучне протиставлення входження до Європи й наближення до НАТО та фактичний заклик п. Гречанінова "зняти з обговорення фантастику про вступ Києва в НАТО". Попри певні особливості обох процесів євроатлантичної інтеґрації, вони паралельні та взаємопов'язані, і прагнення всебічно долучитися до них обох не тільки посприяло вирішенню низки складних проблем у стосунках між центральносхідноєвропейськими державами, а й стало вагомим стимулом для їхнього внутрішнього реформування (приклад Румунії є досить яскравим). Про Україну, на жаль, цього не скажеш. Що ж до вступу Києва до НАТО, то сьогодні такого прагнення не помічено ані в Києві (за винятком деяких політичних сил націоналдемократичного спрямування), ані в Брюсселі. Ще менше є взаємної готовності до такого кроку. А всі внутрішньоукраїнські дебати навколо цього питання пояснюються не прагненням виробити оптимальний зовнішньополітичний курс, а внутрішньополітичною боротьбою напередодні чергових виборів. Адже зрозуміло, що про членство України в НАТО можна говорити лише як про досить віддалену можливість. Генерал Гречанінов сам визнає, що "розширення НАТО на схід буде складним і тривалим процесом", що тільки на перші дві "хвилі" піде 1415 років (принагідно зауважмо, що Україна поки що не значиться навіть серед претендентів на вступ у другій "хвилі"), і до того часу ситуація в Європі може докорінно змінитися. То чи варто завчасно відмовлятися від можливості майбутнього вступу України до НАТО? Значення хартії якраз і полягає в тому, що, забезпечивши свої національні інтереси на даному етапі розбудови нової системи євроатлантичної безпеки, Україна водночас залишила відкритим питання про характер своїх відносин із НАТО в майбутньому. Остаточне його вирішення залежатиме від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, і сьогодні важко передбачити їх усі.
І ще одне. Парадоксально, але часом українські політичні сили та громадські організації чи їхні окремі представники, зголосивши свою відданість тим чи іншим суспільнополітичним цінностям, самі не надто дотримуються їх у повсякденній практичній діяльності. Від дальшого зближення з НАТО Україну застерігає президент організації, яка за самою назвою мала би тому сприяти.