Чи існує в Україні політична журналістика? Що означає для вас поняття «політична журналістика»? Ваша думка про «плюси» та «мінуси» двох можливих позицій політичного журналіста: «над битвою» чи відкрито партійної? Використання пера для відстороненого аналізу ситуації — чи проведення ідей певної політичної групи? Власна позиція журналіста — це «ахіллесова п’ята» професіонала? Чи його «плюс»?
З такими запитаннями ми звернулися до найвідоміших у країні журналістів i телевізійників, що працюють з політичною інформацією. Як нам здається, зараз не лише в суспільстві чи, скажімо, в парламенті відбуваються процеси структурування, але й у нашій журналістиці. Під час виборів основний «вододіл» проходив між т. зв. «опозиційними» ЗМІ i тими, котрі відкрито підтримували виконавчу владу. Зараз з’являються різні інтереси i в цих двох монолітах, що, по-перше, передбачає як велику свободу слова, так і велику свободу вибору для самих журналістів. По-друге, посилює конкуренцію між виданнями — а вiдтак змушує їх прагнути до більшого розмаїття інформації, до подачі різних поглядів, тобто, в кінцевому результаті, до більшої плюралістичності та професіоналізму. Але, по-третє, інформаційно- компроматні війни між різними — вже не за ідеологією, а за інтересами — групами стають ще більш агресивними, а нанизування фактів і аргументів — ще більш тенденційним. Водночас у країні немає умов для появи незаангажованих ЗМІ — ні від комерційних, ні від політичних інтересів. Як у цій ситуації почувають себе політичні журналісти, які ще більш явно стають перед вибором власної позиції в тому, що відбувається? Водночас ми сподіваємося, що дискусія зацікавить і наших читачів, які, в кінцевому підсумку, є адресатами, споживачами, жертвами і навіть сортувальниками інформації, яку пропонують ЗМІ. Що вони думають про вплив позиції журналістів на якість цієї інформації? Вашими думками цікавиться відділ ЗМІ і громадської думки, наш телефон 414-91-26; e-mail: [email protected]
Відповіді на запитання дискусії читайте на стор. «Подробиці» протягом цього тижня.
Олександр КРИВЕНКО, головний редактор журналу «ПіК»:
— Насправді життя жорсткіше. З одного боку, журналіст мав би слідом за британськими бі-бі-сішними традиціями бути «над» ситуацією, «поза» процесом, надати слово одній стороні, потім іншій, залишити читача, глядача чи слухача самому робити висновок. Усе це нормально, але усе це більш-менш має місце в країнах а-ля Британія, в країнах, де те, що ми називаємо «демократія», існує кілька століть. У країнах теперішньої Центральної Європи, не кажу вже про нашу з вами Східну, це залишається словами про загальну користь. Чистота експерименту, навіть приблизна чистота, можлива на Заході. Коли ми читаємо «Файненшнл Таймс», зокрема статті про Україну, ми розуміємо, що це не є позиція журналіста. Ми здогадуємося, що журналістом рухає щось більше, ніж щире та наївне бажання немовляти поінформувати своїх батьків, тобто читачів, про те, що у нього болить животик, що воно хоче їсти. Насправді вони хочуть «взути» когось, та й пишуть про це. Тому, відповідаючи на ваше запитання, «плюс» у тому сенсі, що так бажано, щоб журналіст перебував «над битвою», щоб він не був рупором політичних ідей певної політичної групи. Стоячи на цій позиції, я обстоюю те, що для нашої професії мати громадянську позицію дуже корисно. Інша справа — чи потрібно її при найменшій нагоді витягати на суд Божий, тобто читацький, і вимахувати нею як ганчіркою, щоб роздратувати бугая. Але мати її, аби в певний спосіб подавати інформацію, журналісту потрібно — інакше воно, бідака, розгубиться і ахінею писатиме з погляду тієї аудиторії, для якої він працює.
Що ж до того, існує чи не існує у нас політична журналістика. Ну як же не існує: досить телевізор увімкнути і подивитися програми Піховшека. Це власне те, що може бути яскравим прикладом того, про що я говорив. При зовнішніх атрибутах неупередженості, західної об’єктивності Піховшек, як ведучий, має певні переконання. Він їх не вип’ячує, але вони простежуються. І це додає певного смаку, певного забарвлення програмі, що є цікавим для глядачів.
Ірина ПОГОРЄЛОВА, «Политические хроники»:
— Звичайно, політична журналістика є в Україні, поки існує сама тема політики. Це поняття не оцінне, а фактологічне. А ось того, що називається «позицією політичного журналіста», може бути набагато більше, ніж дві. Наприклад, куди більш професійно, на мій погляд, перебувати не «над сутичкою» (цю прерогативу Господа Бога звичайно привласнюють собі політологи) і не на одній із сторін «барикади» (журналісти-пропагандисти в цей час вироджуються в іміджмейкерів і технологів, що вже не має стосунку до професії здобування інформації), а всередині процесу, який, до речі, куди частіше взагалі не має стосунку до боротьби й «сутички», а до вироблення цілей, пошуку механізмів, торгів, переговорів і компромісів. На мій погляд, власна позиція журналіста може полягати тільки в одному — надмірній для звичайної людини i навіть політика пристрасті до нових фактів і явищ, зокрема до тих же нових ідей, цілей, механізмів та іншого. Якщо при цьому журналіст дійсно всю інформацію отримує самостійно, сам же її аналізує та інтерпретує i не прагне виглядати або навіть бути «посвяченим» — то така власна позиція не може перетворити журналіста в чиєсь знаряддя, але водночас стає i його «ахіллесовою п’ятою», і «перевагою» як усякий «професійний кретинізм»: знаючих не люблять і бояться. Журналіст, навіть «найкрутіший», може мати свої пристрасті до окремих політиків, але аж ніяк не з ідеологічних мотивів. Просто журналістові завжди симпатичні політики, які відкриті для преси, вміють терпіти будь-які про себе висловлювання і не намагаються ущемити свободу слова. Оскільки таких політиків у країні, та й у світі, не так багато — іноді збоку здається, що журналісти, котрі їх люблять, просто їм продалися. Але різницю між цією пристрастю та продажністю завше видає текст. Ідеологія ж професії журналіста дається йому від «народження» — лібералізм, оскільки лише ця ідеологія забезпечує примат свободи слова.
