У дослідженні венесуельського літературознавця Лудовіко Сильва «Літературний
стиль Маркса» (1971) аналізується еволюція Маркса-письменника (не знаю,
чи відомо вам: Маркс складав, зокрема, вірші, за свідченням очевидців,
щонайгірші). Шкода, що Сильва присвятив «Маніфестові» лише декілька рядків,
напевно тому, що «Маніфест» створений у співавторстві. Тим часом у цьому
дивовижному тексті вміло поєднуються апокаліпсичні інтонації з іронією,
яскраві лозунги з розкладанням по поличках, і (якби капіталістичне суспільство
захотіло хоч якось відшкодувати збиток, завданий через ці декілька сторінок)
його варто було б використати як навчальний матеріал для сценаристів-рекламщиків.
Усе починається громовим сполохом у дусі «П’ятої» Бетховена: «Привид
бродить по Європі!» Не будемо забувати, що в цю пору література ще недалеко
відійшла від предромантичної і романтичної готики і що привиди для неї
— персонажі, що сприймаються серйозно. Потім галопом по Європах викладається
класова боротьба від Древнього Риму до зародження й формування буржуазії,
і сторінки, присвячені перемогам цього нового «революційного» класу, складають
його героїчний епос — актуальний і до нинішнього часу, на думку прихильників
вільного ринку.
Ця нова нестримна сила розповзається (що й показано, майже як у мультфільмі),
шукаючи збуту для виготовлених товарів, і охоплює всю планету. Тут, я думаю,
єврейське, месіанське начало в Марксові підказує йому справді біблійний
пафос.
Ця сила приголомшує і перетворює далекі країни, бо низькі ціни товарів
— важка артилерія, здатна повалити китайську стіну. Перед нею капітулюють
і варвари, заскнілі в злобі до іноземця. Ця сила створює й розвиває міста
як символ і опору власної влади. Вона переростає в силу міжнародну, переростає
у всепланетну, породжує, зокрема, і літературу вже не національного, а
світового масштабу...
У кінці цього хоралу (від якого у слухачів завмирає дихання) наступає
кульмінація: чародій не в змозі справитися з енергією, яку сам же й викликав;
він, переможець, задихається від власного перевиробництва. І він вимушений
народжувати власними чреслами, вивергати з власної утроби свого могильника
— пролетаріат.
Могутньою ходою виходить на просценіум ця новітня сила, яка, до того
часу роз’єднана, бунтівна, нищила машини, щоб відвести душу. Але потім
буржуазія зуміла використати її як ударну масу, і їй довелося разити ворогів
власного ворога: абсолютні монархії, латифундії, дрібну буржуазію.
Поступово пролетаріат абсорбує тих своїх противників, яких велика буржуазія
перетворила на пролетарів: ремісників, торговців, селян-землевласників.
Протест переростає в організовану боротьбу. Робітники налагоджують взаємні
контакти за допомогою нових засобів, котрі буржуазія розробила для своєї
зручності, — тобто шляхів сполучення. У цьому пасажі «Маніфесту» маються
на увазі залізниці, проте ми можемо уявити замість них інші масові комунікації.
Не будемо забувати, що в «Святому сімействі» Маркс та Енгельс зуміли використати
телебачення того часу (тобто, роман-фейлетон) як модель колективного уявного.
Критикуючи ідеологію, вони використали мову та ситуації, введені в моду
саме романом-фейлетоном.
Тут настає час виходу на сцену комуністів. Перш ніж визначити в програмній
формі, хто вони такі й чого їм треба, «Маніфест» (прекрасним риторичним
прийомом!) немовби стає на місце того самого буржуа, який комуністами наляканий,
і видає купу приголомшених запитань:
— Ви хочете скасувати власність? Ви хочете усуспільнення жінок? Хочете
зруйнувати релігію, батьківщину, сім’ю?
І тут гра стає дуже тонкою, позаяк «Маніфест» відповідає на всі ці запитання,
здавалося б, заспокійливо, наче бажаючи утихомирити противника, — але потім
раптово завдає йому удару нижче пояса під оплески пролетарського партеру.
Що, знищити власність? Не те щоб... Відносини власності у всі часи трансформувалися...
Чи не Французька революція перетворювала феодальну власність у власність
буржуазну? Ми хочемо скасувати приватну власність? Безглуздя! Та її ж не
існує, ви говорите про те, чим володіє одна десята частина населення на
збиток іншим дев’яти десятим... А, ви побоюєтеся, що ми загрожуємо «вашій»
власності? Оце точно, ми загрожуємо саме їй!
Усупільнення жінок? Та облиште, ми просто маємо намір звільнити їх від
ролі знарядь виробництва. Ви справді думаєте, що ми збираємося усуспільнити
дружин? Та це давно зроблено вами самими, й поряд із власними дружинами
ви користуєтеся дружинами пролетарів, а на додачу спокушаєте ще й дружин
таких же, як ви, буржуїв!
Скасувати батьківщину? Про що ви? Як можна відібрати у робітників те,
чого в них нема? Ми саме й хочемо, щоб пролетарі всіх країн знайшли собі
спільну батьківщину!
І далі в аналогічному дусі, аж до шедевра ухиляння, яким є відповідь
про релігію. Інтуїтивно зрозуміло, що відповідь така: «Цю релігію ми хочемо
знищити». Однак прямо цього не сказано. Торкнувшись такої делікатної теми,
текст іде вбік, ховається за натяками, що, мовляв, будь-які перетворення
мають ціну, але їй-Богу, не має сенсу нахрапом вирішувати такі гарячі проблеми.
Потім починається теоретична частина — програма руху, критика різних
соціалізмів, — та, дійшовши до цього місця, читач уже підкорений попередніми
сторінками. І коли теоретична частина відлякає декого своєю складністю,
то в фіналі його чекає рятівний сплеск, два лозунги, один убойніший за
інший, прості, легкі для запам’ятовування й повні, на мій погляд, неперевершеної
досконалості: «Пролетарям немає чого втрачати, окрім своїх ланцюгів» і
«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Досягнувши подібних поетичних і метафоричних висот, «Маніфест» і дотепер
залишається неабияким пам’ятником політичного (й не лише політичного) ораторства.
Його треба вивчати в п’ятому класі поряд із ціцеронівськими промовами проти
Катіліни та монологом Марка Антонія над тілом Юлія Цезаря у трагедії Шекспіра.
«Итоги», № 19
