Розвиток суспільств залежить від ступеня свободи ініціативи їхніх членів. Від керованих вождями первісних общин, через рабство і деспотію люди йшли до демократії, де кожен, вибираючи життєвий шлях і вирішуючи щоденні питання, визначає розвиток суспільства. Цивілізацію Сходу, майже незмінну з часів Стародавнього Китаю та Індії, вирізняла монократія влади, а в сім'ї — панування старших. І сліпе підкорення лідерам прирекло її на поразку.
Перемогла динамічна цивілізація Заходу. Вона почала відроджуватися на північному заході Європи, де феодали не змогли підпорядкувати міста і вимушені були укладати з ними договори. Виникла полікратія влади — зародок демократії і вільного ринку. До цього пізніше прийшла вся Європа, держави переселенців із неї, а нині — більшість країн світу. У Японії і Кореї їх насадив залізною рукою окупант Макартур, в інших країнах процес ішов мирно. Проте Азія прийняла дещо із цінностей Європи. Владу феодалів змінили олігархії — гібрид демократії і деспотії, вільного підприємництва і монополій. Однак традиційна працьовитість і патерналізм стародавніх народів Сходу дозволяють їм на рівних конкурувати із Заходом, обмеження вільної конкуренції та інша «принадність» влади олігархій приводять їхню економіку до періодичних криз.
Східна Європа була перехідною зоною. Багатовікова гонка Росії за Європою успіху не мала. Петро I, поголивши боярам бороди, але задушивши полікратію влади, створив азіатську військово-чиновницьку імперію з європейським лиском, чим законсервував на віки її відсталість. Більшовики знову скасували полікратію, що постала з реформ Олександра II та конституції 1905 року. Спроба Хрущова, не змінюючи тоталітарного ладу, «наздогнати Америку» успіху не мала. І в Україні слідом за визвольною війною Хмельницького неминуче настав занепад (Руїна). У Польщі, з її полікратичною владою, козаки мали якісь права, а деспотична азіатська Росія їх закріпачила, зробивши гвинтиками своєї відсталої системи.
Зміст світових релігій та ідеологій змінював ментальність народів. Реформація християнства відобразила полікратію влади, а католицтво — її авторитарність, хоч пізніше і воно змінилося. А православ'я, створене на догоду імператорам Візантії, і нині в Росії — опора прихильників монократії. Марксизм у Європі породив соціал-демократію і «шведський соціалізм», а на Сході — тоталітарний лад Сталіна і Мао, із владою партократії.
Ментальність українців (почасти і їхніх сусідів) визначили протиріччя європейських стосунків у сім'ї і азіатських — у суспільстві. У нас, як у Європі, немислиме отримання главою сім'ї зарплати всіх членів, як заведено на Сході, а раніше — і в російській глибинці. Немає і культу старших, як на Кавказі. Самостійність, вихована в сім'ї, суперечила монократії влади, відкидаючи бездумне підкорення їй. Це знайшло вихід у звичці красти в держави, обдурювати чиновників, вірити чуткам, а не офіційним повідомленням за показної аполітичності і покірності владі. У громадянську війну українці йшли не в червону і білу армії, а до Махна, Зеленого, до інших отаманів. Посилило цю ментальність лицемірство радянського ладу. Відгородившись від народу персональними машинами і кабінетами, його «слуги» щосили сурмили про «всенародну любов» до них, у що і вони самі, і маси не вірили.
Із цієї ментальності виникли наші біди. Невіра, що влада може бути в порядних людей, привела суспільство до споглядання восьмирічного розграбування. Вона ж привела до створення «тіньової» економіки, проти якої влада безсила. З неї і виникає «совкове», незрозуміле Європі ставлення до рішень влади, коли кожен — «проти», а всі разом — «за». Тому схвалення кандидатури нинішнього Президента на зборах зовсім не означає, що за нього будуть усі голосувати. Багато хто отримає задоволення від показу «дулі в кишені» главі остогидлої влади. Однак рахувати голоси будуть призначені владою виборчі комісії, що може вирішити справу.
Такий поворот ознаменує торжество старого євразійського шляху розвитку України. І справа не тільки в тому, що наш Президент лише на словах прагне «в Європу», а й у тому, що демократія Заходу означає постійну зміну лідерів, особливо невдалих. А зі зміною умов партії пропонують, а маси змінюють навіть найвидатніших лідерів. Де Голль, Черчиль, Тетчер, Коль пішли у відставку в розквіті років. Проте в умовах євразійської монократії маси від вибору відчужені, а еліті бажаний слабкий лідер, котрий не вирізняється розумом (як колись боярам — цар Михайло). Тут зміна лідера — потрясіння суспільства, тому в СРСР і Росії виникла традиція зберігати при владі стариків, що впали в маразм.
Однак за умови підрахунку голосів без підтасовування наша ментальність дає великі шанси суперникам. Розглянемо їх. У Вітренко і Симоненка вони невеликі (що й визначає бажання Кучми мати їх суперниками в другому турі). Це лідери чітко обмежених груп немолодих людей і «вічно вчорашніх». Їхні програми повернення в «світле минуле» є чужими більшості, а одна лише критика влади в другому турі голосів не додасть. Це ж стосується і кандидатури Ткаченка — апологета імперії, що розпалася. Його опора — не маси, а партократи, що стають бізнесменами. Голоси він відбере в Кучми і Симоненка.
Лівоцентристським європейським кандидатом вважають Мороза. Проте не стільки прихильність до старої риторики, що приїлася, скільки намір зберегти чиновницьке володіння землею і закріпити на селі владу «земельних баронів» робить його кандидатуру неприйнятною для виборців, котрі не бажають повернення до старого.
Невдала спроба «європеїзації», проведена Костенком, привела Рух до розколу, зробивши явно непрохідними кандидатури обох його лідерів. Однак вона закономірно порушила союз Руху з колишніми партократами, який запозичив у них і «демократичний централізм» у партії, і програмний примат держави над особистістю. Різниця була лише в тому, про яку державу йшлося, — Союз чи Україну.
Тоталітарна спадщина і старання влади спричинили те, що з кандидатів Марчук — єдиний, кого не можна віднести до лівих (хоча за європейськими мірками, які розрізняють консерваторів, лібералів і соціал-демократів, він не право-, а лівоцентрист). Ця єдиність і визначила «протиприродне» (за словами одного журналіста) об'єднання навколо нього всіх його прихильників європейського шляху розвитку України незалежно від їхніх поглядів.
Таке об'єднання відбулося, оскільки має бути вибір не стільки особистості, скільки шляху руху України: слідом за Польщею і Чехією — до заможної Європи чи за Білоруссю і Росією — до бідної Азії. І тепер Марчуку фактично протистоїть весь лівий спектр, включаючи Президента, вибраного за підтримки лівих, і всіх інших кандидатів, хіба що крім Костенка. Це й дає йому високі шанси бути обраним.
При цьому, з урахуванням нашої ментальності, є підстава вважати, що не відповідають дійсності рейтинги, згідно з якими ліві погляди сповідає чи не 90 вiдсоткiв виборців, які нібито мають намір голосувати за Кучму або за його лівих суперників. Вони відображають лише думку їхніх укладачів. А реально вибір виборців дуже істотно залежить не від агітації та компроматів, до яких звикли, а від чуток. Їхній вплив довели недавні вибори мера столиці. Лише невиразна чутка, що Президент, незадоволений мером, схвалив кандидатуру Суркіса, звів нанівець багатоденну телеагітацію за останнього.
