Виявляється, природний газ не має запаху. Те, що смердить, коли погано перекриєш кран на плиті, — домішок політики до блакитного палива. Залежність України від російського газу впливає ледь не на всі кроки нашого керівництва, починаючи від формування тарифів ЖКГ, закінчуючи хитанням між Європою та Росією. Причому це намагання «проскочити проміж крапельками» дедалі менше впливає на вартість палива для України. До 2004 року ми сплачували за газ нібито «політичну» ціну в $50 за тисячу кубометрів, після помаранчевої революції та кількох «газових війн» (хто з політиків тільки не намагався «нагрітися» на цій гарячій темі — від отримання цілком матеріальних благ за участь у газових оборудках — до політичних дивідендів за «викривання» цих оборудок) ціна поступово наблизилася до ринкової й тепер навіть перевищує європейську. Чи купили ми за ці 400 доларів незалежність? Напевно, ні, адже Україна так і не зробила хоча б крок на Схід чи на Захід, так і стоїть, здалеку спостерігаючи за світовими процесами. Така собі «наша хата скраю», яка от-от розвалиться, бо зовнішню політику стримує газовий повідець, а внутрішня перетворилася на змагання, хто скоріше сяде «на трубу». Щодо відсотка газу в політиці — наша розмова з головним редактором сайта «Українська енергетика», керівником програм Аналітичного центру «Діксі груп» Романом НІЦОВИЧЕМ.
— Чи не перебільшую я роль газу, кажучи, що світом керує газова труба?
— Світом керують гроші, але газ — це ресурс, який дозволяє їх заробляти. Як казала одна з творців газових схем 1990-х рр., пізніше — прем’єр-міністр України, а нині політично засуджена Юлія Тимошенко, газ — це чиста концентрована політика. На жаль, на пострадянському просторі це справді так. Енергоносії відіграють критичну роль у життєзабезпеченні країни тому, що провідні галузі України — металургійна та хімічна — використовують газ як сировину. Енергоносії, зокрема газ, займають левову частку в структурі торгівлі України та Росії.
— Але це все, здається, економіка...
— Це мало б бути економікою, але там, де є великі гроші, обов’язково є політика. Існують економічні інтереси фінансово-промислових груп і політиків, які з ними пов’язані. Цей процес розпочався всередині дев’яностих, коли стало зрозуміло, що газ — товар. Специфіка становлення ринкових відносин в Україні нам відома, створення фінансово-промислових груп відбулося, зокрема, завдяки різноманітним, не завжди законним, газовим оборудкам. В умовах, коли зв’язки, встановлені в Радянському Союзі зруйнувалися, а газ треба було якось отримувати, з’явилися газові трейдери — такі, як «Республіка», «Ітера» та ЄЕСУ, які купували й перепродавали газ.
— Кожен новий президент переглядає газові домовленості з РФ, намагаючись нібито зробити їх більш вигідними. Насправді виходить навпаки. Що від нас приховують?
— Тут є два рівні взаємодії: міжурядові переговори й переговори на рівні компаній. За підсумками міжурядових переговорів підписується зазвичай двостороння угода або меморандум, в якому фіксуються рамкові умови. Перемови між господарюючими суб’єктами, наприклад «Нафтобазу» з «Газпромом», вже відбуваються в комерційній площині. Вони переглядають умови, якщо вони не влаштовують якусь із сторін, і підписують контракт.
— Що нас не влаштовувало, коли ми отримували газ по 50 доларів?
— Тоді діяв довгостроковий контракт, до якого щороку підписували окрему технічну угоду, яка визначала ціну та обсяги постачання газу. До 2004-го ми отримували газ по 50 доларів, потім, за новими контрактами, — по 95 і далі — по зростаючій. Поява таких компаній, як «РосУкрЕнерго» або будь-яких інших посередників в таких обсягах газової торгівлі, звісно, пов’язана з певним політичним інтересом. Чому саме цей посередник і навіщо він потрібен? Появу «РосУкрЕнерго» пояснювали тим, що компанія купує не тільки дорогий російський, а й дешевший середньоазійський газ, і за рахунок наявності такого «кошика» ми маємо середньозважену ціну. Плюс ця компанія продавала частину газу в Європу, заробляючи основні кошти там. Але, як виявилося, це не зовсім так. За участю «РосУкрЕнерго» було створено «УкрГазЕнерго», яка взяла частину внутрішнього ринку, пізніше запустили «Газпромзбут Україна», яка теж отримала частину внутрішнього ринку, причому найбільш платоспроможну — промисловість. Таким чином прибуткові кошти «Нафтобазу» отримували зовсім інші структури. Якби на найвищому рівні не було корупції, все відбувалося б у більш прагматичному економічному вимірі.
— Як пояснити, що «Газпром» знижує ціну свого газу для Європи, продає газ Білорусі по 160 доларів, а Україні виписує штраф? Ми можемо отримувати дешевий газ?
— Усе залежить від української сторони. Норми контракту не «канонічні», їх можна змінювати. Можливість переговорів прописана самим контрактом, як і можливість судового врегулювання.
— Чому українська сторона не звертається до суду?
— Це справді дивно. Очевидно, сподіваються досягти певних домовленостей без арбітражу. До суду йдуть, коли вичерпуються можливості для переговорів. Мабуть, українська сторона вважає, що вирішення цього питання шляхом переговорів усе ще можливе.
— Після майже десятирічної паузи Україна прагне налагодити конструктивні відносини з Туркменистаном. Які наші шанси отримувати блакитне паливо з цієї країни?
— Невеликі. Єдина труба, яка веде з Туркменистану до України, пролягає через Росію. 2009 року Росія різко зменшила закупівлю туркменського газу через економічний спад. Тоді ж стався вибух на одному з трубопроводів — за однією з версій, це відбулося не випадково. Фактично зараз Росія контролює весь експорт туркменського газу в західному напрямку. Туркменистан працює над диверсифікацією газових ринків. Уже побудовано газопровід до Китаю, ведуться переговори про будівництво газопроводу Туркменистан —Афганістан — Пакистан — Індія та Транскаспійського газопроводу, поєднавши який із майбутнім Південним газовим коридором, можна було б постачати газ до ЄС.
Україна зацікавлена в туркменському газі, однак, щоб його отримати, потрібно досягти домовленостей із росіянами. Зараз почалися переговори з приводу доступу до трубопровідної інфраструктури в рамках зони вільної торгівлі СНД. Якщо в нас буде контракт із Туркменистаном і угода про доступ до трубопроводів, звісно, за наявності вільної пропускної спроможності, ми можемо цей газ отримати. Однак росіяни не дуже хочуть поступатися монополізмом. Власне, сама зона вільної торгівлі СНД не запрацювала на повну потужність, бо енергоносії вилучені з-під її дії. У такій ситуації можна діяти хіба що переговорами.
— Чи знизиться вартість газу, якщо Україна приєднається до Митного союзу?
— Росія, згідно з Харківськими угодами й так не застосовує експортного мита на газ. Тому це може бути хіба що політична ціна. Але на скільки її вистачить? Росія не може встановити на експорт ціну, нижчу, ніж всередині країни. А там діє програма виходу на рівнодохідність внутрішніх цін на газ із експортними, тобто ціни на внутрішньому ринку Росії поетапно піднімаються до ринкового рівня. Отже, гіпотетична ціна газу для України буде або дорівнювати російській, або буде вищою за російську. Крім того, ми бачимо приклад Білорусі, яка погодилася на Митний союз, але рівень цін для неї все одно зростає. Цінові знижки, які вони отримали через продаж своєї газотранспортної системи, були дуже короткостроковими.
— Яким чином газова труба допомагає РФ налагоджувати відносини з Європою?
— У документі Енергетична стратегія Росії до 2020 року чітко зазначено, що Росія володіє значними запасами енергоресурсів і потужним паливно-енергетичним комплексом, який є інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики. І, попри те, що частка Росії на європейському газовому ринку падає, вона використовує свій ПЕК досить ефективно. По-перше, для отримання прибутку; по-друге, для певного політичного тиску. Обхідні газопроводи будують нібито для того, щоб уникнути транзитних ризиків. Однак жодні транзитні ризики не здатні відшкодувати такі високі інвестиції, які зроблено в «Північний потік» і які буде зроблено в «Південний потік». Це робиться для можливості управляти газовими потоками і впливати на країни, які на 100% залежать від російського газу, а це фактично вся Центральна Європа, Україна, Білорусь, країни Балтики. ЄС зараз будує сполучні газопроводи між країнами, щоб у разі різкого припинення газопостачання мати можливість обмінюватися енергоносіями між собою, і таким чином уникнути криз.
— Україна як транзитер може наслідувати приклад північного сусіда? Чи, може, варто продати свою ГТС, як радять деякі політики?
— Ми втрачаємо статус домінуючого транзитного гравця і вже не можемо використовувати нашу ГТС як політичний інструмент. Але вона ніколи не стане брухтом: це інтегрований комплекс, який забезпечує газом також українських споживачів. Треба працювати, щоб наповнювати її газом. Якщо держава здатна керувати цією системою, модернізувати її, забезпечувати сталу роботу та прибутковість, то навіщо продавати курку, яка несе золоті яйця? Якщо не може — треба щось робити. Або обираємо новий уряд, нове керівництво держави, яке проведе реформування ГТС за європейським зразком, або справді продаємо іншому, більш ефективному власникові.
— Зараз тривають переговори щодо створення консорціуму з управління ГТС...
— Питання консорціуму не нове, воно виникло на початку 2000-х років, коли ми були не зовсім задоволені обсягами газу, який прокачувався через нашу ГТС, і хотіли створити консорціум із росіянами, щоб їх збільшити. За рахунок невеликих інвестицій була можливість збільшити потужність ГТС на 19 млрд кубометрів. Передбачалося, що консорціум займатиметься тільки пілотним проектом «Богородчани — Ужгород». Однак російська сторона вважала, що консорціум має управляти й володіти всією ГТС. Пізніше все звелося тільки до управління, адже законодавство України не дозволяє продаж ГТС, яка залишається у власності держави. Було навіть створено компанію — ТОВ «Міжнародний консорціум із управління газотранспортною системою України», яка до цього часу існує тільки на папері. Зараз теж йдеться про створення консорціуму з управління ГТС. Українське бачення — тристоронній консорціум за участю європейської сторони, російське — двосторонній. Між тим ще 2009 року між Україною та ЄС було підписано Брюссельську декларацію, за якою європейська сторона висловила готовність виділити власні кошти через Європейський інвестиційний банк і Європейський банк реконструкції та розвитку на модернізацію ГТС. Кредитні кошти — без будь-яких політичних умов і консорціумів. Загальна вартість модернізації — 5 млрд євро — сума велика. Звісно, європейці хочуть гарантій повернення коштів, тому поставили умовою реформування НАК «Нафтогаз України». Зараз таких гарантій немає, оскільки оператор ГТС — «Укртрансгаз» — функціонує в системі НАК і віддає зароблені кошти материнському холдингові. Реформування полягає в тому, щоб розділити НАК як вертикально інтегровану компанію, зокрема відокремити активи з транспортування та збуту газу. «Укртрансгаз» має бути незалежною компанією, вільно заробляти гроші й розпоряджатися ними.
— Ви згодні з тезою, що українська газотранспортна система — це незалежність країни?
— Згоден, адже це питання політизоване, й будь-яке рішення з приводу режиму функціонування ГТС — не технічного плану, а управління, власності й так далі, — буде пов’язане з певним політичним інтересом. Ми можемо тільки зробити так, щоб ГТС працювала на інтерес держави. Цьому найкраще відповідає європейський шлях, який дозволить унезалежнити роботу цього стратегічного активу від бажання уряду чи якихось політичних домовленостей, а також забезпечити прозорість як для учасників ринку, так і для пересічних громадян.
КОМЕНТАР
«СПІВПРАЦЯ З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ЕНЕРГЕТИЧНОЮ СПІЛЬНОТОЮ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД УКРАЇНСЬКОЇ СТОРОНИ»
Богдан СОКОЛОВСЬКИЙ, екс-уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки:
— Співпраця з Європейською енергетичною спільнотою залежить від української сторони. Нині вона не є ефективною. Варто зауважити, що участь в такій престижній спільноті передбачає допомогу для України насамперед у законодавчому врегулюванні. Ми, зі свого боку, не вважаємо за потрібне врегулювати, принаймні, питання прозорості енергетичного ринку. Решта зобов’язань, покладена на сторони спільноти, другого порядку і не є надто актуальними з точки зору Європи. Для України ж вони актуальні, але нереальні. Коли Янукович погоджувався на участь у цій спільноті, він, вочевидь, мав інший погляд на формат співпраці. Отже, тут існує непорозуміння з обох боків. Не можна вимагати від участі у такому престижному клубі того, про що говорить сьогодні Президент. Нещодавно, наприклад, російська сторона виставила нам рахунок на 7 млрд дол. Уявімо, що Енергетичне співтовариство засудило цей акт — когось розстріляють чи рахунок заберуть? Якою мусить бути реакція та ефект на думку очільника держави?
Загалом Європа зацікавлена в Україні. Ще 2009 року вони обіцяли фінансувати модернізацію нашої ГТС через п’ять відомих фінансових установ. Від нас вимагали лиш реформувати НАК «Нафтогаз України», але ми в цьому напрямку зробили дуже мало. Зараз тривають переговори з Москвою щодо ГТС. Однак у процесі домовленостей щодо створення консорціуму участь Росії, «Газпрому» та його дочірніх структур не є бажаними для ЄС тому, що це суперечить законодавству — ніхто на це не піде.
Свого часу ми припустилися помилки. На початку 1990-х рр., через відсутність досвіду, державне керівництво змішало газ із політикою, уклавши відповідні угоди. Насправді ж питаннями газу, так само, як і іншими сировинними ресурсами, повинні займатися бізнесмени. Цей негативний спадок, коли перші особи держави врегульовували газові домовленості, переходив від президента до президента. В нинішніх умовах позбутися цієї традиції нелегко, але у середньостроковій перспективі можливо, щойно з’явиться альтернатива.
