У офіційному житті він — Сергій Іванов, державний службовець, співробітник ГУ Міндоходів. У вільний від роботи час — він відомий і визнаний у своєму середовищі блогер і публіцист, що активно співпрацює з луганськими й всеукраїнськими інтернет-виданнями. З перших днів Євромайдану Сергій відкрито висловлювався на підтримку протестних акцій, розгорнув активну кампанію в інтернеті, а також посильно допомагав активістам. «День» поговорив із Сергієм про те, що спонукало його зробити такий вибір.
— Передусім, напевно, слід пояснити, чим я займаюся, — почав Сергій. — Я перебуваю на державній службі досить давно — з 1998-го. У Луганську багато хто тримається за держслужбу, оскільки знайти тут нормальну роботу із соцпакетом і якимись гарантіями стабільної оплати праці, надзвичайно складно, весь бізнес контролюється різними силовими органами, а гроші з регіону викачуються нашими донецькими сусідами, а також «смотрящою» за регіоном посткомсомольською фінансово-промисловою групою на чолі з Олександром Єфремовим. Саме тому заробити легально, не отримавши на це згоди чи то комсомольців, чи то «донецьких», на Луганщині практично неможливо. Тому багато хто йде на держслужбу, щоб мати можливість годувати сім’ю, платити кредити etc. Моя безпосередня робота не пов’язана з якимись заходами «силового» характеру і, крім того, дозволяє займатися моєю улюбленою справою — письменництвом, а також блогінгом. Ну а оскільки мій стиль досить різкий і прямолінійний, то перманентно я маю проблеми з регіональним, міським, а також своїм безпосереднім керівництвом, пов’язані з моєю суспільною й літературною діяльністю. Так і живемо.
ПРО ЄВРОІНТЕГРАЦІЮ
— Насправді я не плекаю якихось райдужних ілюзій щодо євроінтеграції. Доведеться гарувати, гарувати й іще раз гарувати. Дай Бог, щоб хоча б мої онуки нарешті змогли відчути себе рівноправними членами глобального світу, якщо, звісно, до того часу Земля не налетить «на небесну вісь», або не станеться якихось серйозних тектонічних процесів. Проте цей крок треба зробити. Хоча б заради зміни історичної парадигми України та ментальності її громадян, бо незважаючи на 22 роки юридичної незалежності, «совок» досі тяжіє над країною й українцями. У Донбасі це особливо помітно.
ПРО ПОЛІТИКІВ
— Моя позиція формувалася досить тривалий час. Я дійшов до неї сам, без якихось зовнішніх направляючих чинників. Більше того, в моїй сім’ї є істотні розбіжності із цього приводу, проте це моя думка, а у нас інтелігентна сім’я, де заведено зважати на погляди інших людей. Я не підтримував Майдан 2004 року, оскільки не довіряв Ющенку й Тимошенко. Як виявилося згодом, не даремно. За Тимошенко-прем’єра, до речі, на Луганщині творилися речі не менш страшні, ніж за нинішньої влади — ті ж копанки, ті ж «криши» бізнесу й т.д. Контроль за областю здійснювався тим же Єфремовим і всією «ригівською» вертикаллю — з боку ПР і його протеже Королевською — з боку Тимошенко. Узагалі, нічого глобально тут не мінялося з 90-х.
Я в принципі не довіряю політикам. Жодним. Є кілька винятків, але про них я зараз не говоритиму. Щоб не зурочити (усміхається).
ПРО ЄВРОМАЙДАН
— Зараз дуже багато моїх знайомих стоять на Майдані в Києві. Я надаю їм посильну фінансову й інформаційну підтримку, незважаючи на те, що не можу назвати себе забезпеченою людиною. І я обов’язково буду на Майдані найближчим часом, хоча й не вірю в мирне розв’язання цього конфлікту.
Я щиро переконаний, що ранок 30 листопада начальник київської міліції мав зустріти у слідчому ізоляторі, а з часом до нього повинні були приєднатися й інші співучасники цього скотського злочину. Президент мав забезпечити це. Оскільки цього не сталося, я на цілком серйозно вважаю, що держави у нас більше немає. Є правляча банда, є етнос або народ. Усе.
Я вважаю, що опозиційні політики зрадили людей, які штурмували Банкову, обізвавши їх провокаторами. Це були абсолютно адекватні дії у відповідь на побиття мирного населення в ніч з 29 на 30. А хто були ці люди, ультрас, скінхеди або анархісти — значення не має. Якщо міліціонер б’є жінку або дитину, він поза будь-яким законом — і моральним, і юридичним. Саме це стало моїм особистим тригером.
ЧИМ ЗАКІНЧИТЬСЯ?
— Чим закінчиться? Я абсолютно впевнений, що всіх нас знову зрадять. Нас уже почали зливати — всі ці «ляшковці», «бютівці» й інші квазі-опозиціонери. Особисто мені, швидше за все, запропонують піти «по-тихому» або просто підставлять, оскільки вся суспільна діяльність у нас ретельно фіксується, а я — персона досить відома в наших широтах. У мене, в цілому, адекватне керівництво, але навіщо їм така заноза? Узагалі, всіх нас змиють поодинці. Але, ви знаєте, навряд чи це вже має значення.
Тому що я вірю, що існує межа, одного разу переступивши яку, ти вже ніколи не станеш людиною. Проте я також вірю в межу, переступивши яку, ти вже ніколи не станеш твариною.
І головне, що мій 11-річний син це напевно знає. А отже, ми все-таки можемо розраховувати на майбутнє, незалежно від того, побачимо ми його чи ні.
