Уповання до влади — риса, яка залишилася у спадок українцям від попередніх режимів. За радянських часів придушувалися такі поняття, як українство, свобода, особистість, вільні вибори..., натомість усім опікувалася держава. За інерцією багато хто думає, що так має бути і сьогодні. Людям важко — перш все психологічно. Переламати себе за ці 20 років вдалося не всім. Більшість громадян розглядають політиків як небожителів, обирають їх, а потім розчаровуються. І так по колу. Не вистачає самокритики, самоорганізації, комунікації, усвідомлення своєї відповідальності, починаючи від порядку у власному під’їзді і закінчуючи обов’язками перед державою. Такий висновок можна зробити з запитань до людей наших експертів. На деякі з них експерти відповіли самі. На деякі — не мали відповіді.
КОМЕНТАРI
Айдер ЕМІРОВ, директор Благодійного фонду ім. Чобан-заде:
— Моє запитання: народе, коли ми навчимося правильно голосувати, щоб обрати владу, яка не принижуватиме людей, а служитиме інтересам країни й народу?
Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України:
— Я запитав би в українського народу: скільки ми, українці, ще будемо терпіти несправедливість? Крім того, я б запитав у тих «противсіхів», чи не соромно їм за свій вибір. Мені здається, що нині та наша якась воляча чи, може, бараняча терплячість переходить усі межі. Так ми йдемо до того, що не асоціюватимемося з людьми. Ми просто будемо населенням. І це дуже страшно. Я знову чую: активізуються адепти тих «противсіхів». Хоча графи «проти всіх» немає, але це означає, що те «противсіхство» буде вже тепер спрямовано на те, щоб люди не йшли на вибори взагалі. Мені здається, що якщо хоч на маленьку дещицю моїй родині, вам, загалом українському народові стане краще жити, то треба голосувати. Нині ми перебуваємо в таких умовах, що неголосування — ще більше зло. І бути байдужим у цій ситуації — злочин. Тому що ми потураємо тому, щоб зло, яке нині ще до певної міри якось можна ліквідувати, набуло таких масштабів, що ми нічого з ним не зможемо зробити. Я не знаю, чи сьогоднішня ситуація з бойкотом Євро відбувається за сценарієм теперішньої влади, але складається таке враження. Тобто під впливом того, що, мовляв, Європа Україну не сприймає, нас хочуть повести до Росії. Це буде катастрофою. Я б сказав, усеєвропейською. Тому що значна частина населення здатна, як на мене, піти на все, щоб не стати знову частиною тієї імперії, де українців буде принижено, упосліджено і де буде створено всі умови для того, щоб українська нація як така перестала існувати.
Тетяна ІВАНИЦЬКА, депутат Житомирської обласної ради, директор «КРОК-радіо»:
— Хочу запитати в українців: чому, постійно нарікаючи на низький рівень життя у своїй державі, ви нічого не робите, а при цьому, коли бачите, що щось роблять інші, чините опір, не підтримуєте? Ми звикли, що все мають вирішити за нас. Сміття у дворі — влада винна, клумба не скопана — влада винна, немає розваг у місті — всі винні, тільки не ми. Одна житомирська громадська організація вирішила провести акцію, щоб ознайомити жителів і гостей міста з його визначними місцями. Для цього зробили календар, у якому було вміщено фото старого місця. Мали намір продавати календарі по 30 гривень, а отриманим коштом відремонтувати арку в Парку культури і відпочинку ім. Ю. Гагаріна. Чи то така ціна житомирянам видалася космічною, чи то задум здався нікому не потрібною амбіцією, але реалізувати його повною мірою не вдалося.
Нікого не варто звинувачувати. Добре життя народжується всередині кожного з нас.
Йосип ЛОСЬ, професор, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка:
— Повір у себе, народе! Ти ніколи не був аутсайдером! Ти не змарнував свою історію. Незважаючи на те, що протягом ХХ ст. було винищено 50 млн українців (зокрема і з нашої вини), ми маємо великі перспективи. Тому в мене три прохання до тебе. По-перше, село. Не можна дозволити продаж землі. Земля належить народові — і мертвим, і живим, і ненародженим; її не можна продавати до приватних рук. По-друге, освіта. Не можна дозволити зруйнувати освіту. Якщо відкинути ідеологію, то за радянських часів освіта була значно сильнішою: я закінчував школу і знав майже весь «Кобзар» — а тепер професори не знають і програмних віршів Шевченка! І третє: мас-медіа. Не можна віддавати їх у руки дилетантам. Треба залишити вищу лігу в журналістиці.
Ілля КОНОНОВ, завідувач кафедри філософії та соціології Луганського державного педагогічного університету, кандидат філософських наук, доцент:
— Моє питання до народу: чому ви робите те, чим ви самі незадоволені? Засмічення узбіч і перетворення міст на помийні ями — це ж не справа прибульців із космосу чи Януковича.
Юрко ПРОКОПЧУК, актор Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка:
— Питання: «Допоки будеш терпіти над собою наругу, народе?». А от у відповідь хотілося б почути одне-єдине слово: «Повстанемо!».
Микола КРАВЧЕНКО, депутат Миколаївської обласної ради, голова комісії з питань науки, культури, освіти, молоді і спорту, художній керівник Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру:
— Зрубати вишневе дерево, щоб було легше зірвати плоди, — це злочин чи вияв демократії і свободи?
Гліб ГОЛОВЧЕНКО, секретар Національної спілки журналістів України, член Миколаївського міськвиконкому, директор Коледжу преси та телебачення:
— Чого бажає народ України? Важливо, щоб громадяни України усвідомили, що вони, згідно з Конституцією, — головне джерело влади. Але це і відповідальність. Тому якщо ти іноді не задоволений якістю послуг держави, яку ми всі разом створили, то дорікаєш сам собі. Ми всі відповідальні за свою державу. А от якою їй бути? Відповідь на це запитання повинно знати суспільство. Сьогодні, на жаль, більшість не знає, чого хоче, і тому не задоволена своєю Батьківщиною. Повага до України — це самовідчуття кожного громадянина. Сьогодні нам треба активно просувати власну Україну. Попередні навички не підходять. Ми повинні навчитися пишатися Україною. Причому дуже голосно й відкрито. Але для того треба переконатися, що це саме та країна, яку б хотілося побудувати. Без дискусії «Якою бути Україні?» не обійдеться. Ми повинні виконати роботу над помилками, визначитися зі стандартами майбутнього і створити план дій. Але найперше — чітко визначити, чого хоче народ України.
Олександра ФІЛОНЕНКО, мистецтвознавець, куратор галереї «На Спаській, 45», Миколаїв:
— Суть мого запитання проста: коли вже народ припинить скаржитися, почне працювати й перестане перекладати проблеми на голови уряду? Тому що кожен народ має той уряд, на який він заслуговує.
Роман ШОСТАК, керівник медіа-проектів ЛОГО «Львівський прес-клуб»:
— Я поставив би українцям два запитання: «Що допомагає народу здобути свободу?» і «Що таке критерій демократії?»
Відповіді на них такі:
1. Завдяки нетерпінню, а не терпінню народ здобуває свободу.
2. При демократії народ може змінити уряд без кровопролиття.
Видатні філософи Карл Раймунд Поппер і Людвіг Бьорне, яким належать дві відповіді на ці запитання, сказали це й для нас, українців. Залишається повторити їх без помилок.
Анатолій СОКОРИНСЬКИЙ, голова Дніпропетровської обласної організації Української народної партії:
— Моє запитання до співвітчизників дуже просте: доки українці «купуватимуться» на передвиборчі обіцянки? Це найголовніше запитання в сучасній Україні. Українці забувають про все, як тільки чують із уст представників влади обіцянки про «манну небесну». Здавалося б, їх уже не раз і не два обдурювали й не виконували того, що обіцяли напередодні виборів. Але ж ні, вони знову «купуються» на «Вітину тисячу», на підвищення пенсій або зарплат на якусь там сотню гривень. Хоча через підвищення цін, комунальних платежів та інфляцію все це зникне наступного дня після виборів. І всі це добре знають. Наш довірливий народ іноді нагадує малу дитину, якій, щоб заспокоїти, достатньо показати цукерку. Я вже не кажу про знамениту передвиборчу гречку, яка увійшла в український політичний фольклор. Українцям слід добре усвідомити, що владу, яка не виконує своїх передвиборчих зобов’язань, треба просто міняти на виборах, а не вірити в нові обіцянки.
