Iм’я академіка Мирослава Поповича, одного з найбільш шанованих представників української творчої інтелігенції, директора Інституту філософії НАН України, давнього й щирого друга та постійного автора «Дня», не потребує представлення читачам нашої газети. Людина енциклопедичних знань (його перу належить понад 100 праць з найрізноманітніших галузей філософії), активної громадянської позиції, Мирослав Володимирович має високий, заслужений та беззаперечний авторитет у суспільстві. Напружено й творчо працюючи — а сам факт його присутності в українському духовному просторі справляє вже суттєвий вплив на цей простір, — академік Попович перебуває у постійному пошуку. Ще недавно пробачило світ його фундаментальне дослідження «Червоне століття», присвячене історії ХХ віку (до речі, цій книзі була присвячена окрема презентація у «Дні» за участю автора), а вже виходить нова книга визначного ученого — «Григорій Сковорода. Філософія свободи».
Саме з розповіді про цю подію почалася розмова кореспондента «Дня» з Мирославом Володимировичем. Але враховуючи, що співбесідник — винятково цікавий, здатний охопити й глибоко, аналітично висвітлити цілий комплекс тем, від історії культури до сучасності, від актуальної політики до «вічних питань», можна підсумувати, що наша бесіда вийшла далеко за рамки попередньо визначеної проблематики. Наскільки вона виявилась цікавою — судити читачеві.
— Гадаємо, нашу розмову, високошанований Мирославе Володимировичу, варто було б почати з події, а саме з виходу в світ вашої останньої книги про Григорія Сковороду (її презентація запланована на 25 вересня). З одного боку, Сковорода — це «візитна картка», беззаперечна вершина української філософії. А з іншого — існує величезна за обсягом література про нашого геніального мислителя, обсяг якої в сотні разів перевищує написане самим Григорієм Савичем. Прохання розповісти читачам «Дня», якими є суттєві відмінності Вашого підходу до життя та творчості Сковороди у порівнянні з концепціями попередньої, радянської доби? Очевидно, ви ставили собі за мету побачити Сковороду по-новому?
СКОВОРОДА — ЦЕ ПОСТАТЬ, ЩО ЖИЛА НА ІСТОРИЧНОМУ ПЕРЕЛАМІ
— Бачите, зі Сковородою взагалі трапилась якась незрозуміла річ. Власних його творів вистачило лише на скромний за обсягом двотомничок (і то до них ще були додані розгорнуті коментарі фахівців!). Справа у тому, що славетний філософ нічого за життя не друкував, виходячи з принципових міркувань (він свої твори переписував, дарував рукописи друзям, але друкованого нічого по собі не лишив — траплялося й так, що окремі речі Сковороди зникали, потім їх знову виявляли вже в інших списках...). І, власне кажучи, Григорій Савич більше був відомий в народі навіть не як вчений, письменник, а усними розповідями (якщо хочете, навіть анекдотами), в яких йшлося про мудрість цієї людини, його дивовижний спосіб життя, незвичайні вчинки, що справляли враження на оточуючих. Шкода, що всі ці оповідки про Сковороду не були систематизовані та зібрані — адже вони висвітлюють нам не так образ великого філософа, як ставлення до нього в народі, а це дуже цікаво!
І лише згодом, починаючи з ХIХ століття, про Сковороду почали писати, стали друкувати й досліджувати його твори. Ставлення до нього було найрізноманітніше (приміром, у Шевченка — різко негативне, це слід пам’ятати, не згладжуючи «гострі кути»). Важливо враховувати, що Сковорода — це постать, що жила на історичному переламі, і через те одна частина українців дивилась на нього крізь призму традиційних, попередніх підходів, а та частина інтелігенції, що вже свідомо прагнула творити власну, національну культуру, відстоювала право на рідну мову — ставилась до Сковороди вельми критично. І чим далі йшла історія — тим більше було різноманітних тлумачень Сковороди. «Своїм» його вважали молокани, духобори, різні сектанти — з одного боку, масони — з іншого (цікавий факт — наш філософ взагалі вперше був видрукуваний в масонських виданнях...).
А в радянський час Григорій Сковорода був канонізований, перетворений на якогось зовсім не схожого на себе народного вождя, трохи не гайдамаку (!). І мимоволі задаєш собі запитання: як же це може бути, що написав, власне, Сковорода не так й багато (якийсь десяток філософських діалогів) — а стільки різноманітних тлумачень, здогадів, думок? Окрім усього іншого, зауважу іще, що наш Інститут філософії НАН України носить ім’я Григорія Савича Сковороди, і це дуже багато до чого зобов’язувало та зобов’язує і мене, і кожного співробітника нашої установи, який би взявся писати про цю людину.
Свого часу ми (тобто Іван Федорович Драч, професор Сергій Борисович Кримський та ваш покірний слуга) утрьох підготували книгу про Сковороду. Четверта верстка цієї книги пролежала чотирнадцять років у видавництвах — без найменшого руху! Чим так вже не сподобалась ця праця нашому тодішньому партійному начальству? Тим, що ми намагалися розглядати життя й творчість Сковороди в єдиному руслі західноєвропейського філософського процесу, зрозуміти цього мислителя на тлі світової культури. Це абсолютно порушувало усталений «канон» і викликало досить гостру критику на нашу адресу. Фактично книга була заборонена, ще не народившись. Вийшла вона вже з початком горбачовської перебудови.
Недоліком цієї нашої книжки (при цьому я безмірно вдячний обом моїм співавторам та колегам, котрих я щойно згадав!) було те, що ми не знали тоді достатньою мірою богослов’я, не знали церковних праць, церковної історії. І тому ми не орієнтувались в багатьох проблемах, котрі перед нами стояли. То продовжуючи цю традицію співвіднесення Сковороди зі світовим філософським процесом, я в оцій новій книжці, яка щойно побачила світ, намагався зрозуміти філософа в контексті нашої староукраїнської культури, яка грунтувалася на релігії (перш за все). Це була світська культура — і сам Сковорода був глибоко світською людиною — але всяка світська культура в Україні впродовж усього XVIII століття (як, до речі, і в Західній Європі) базувалась на церковних ідеалах, церковних догмах.
МИ ЗНАХОДИМО РОЗВ’ЯЗАННЯ НАШИХ УКРАЇНСЬКИХ ПРОБЛЕМ ЛИШЕ У СВІТОВОМУ ПРОЦЕСІ
Я так детально на цьому зупиняюсь, тому що це до певної міри відображає нашу філософську реальність — ту, що є сьогодні. Бо ми знаходимо розв’язання наших суто українських проблем (і політичних, і філософських у тому числі) лише у світовому процесі. І це є дуже важливим. Ми починаємо орієнтуватись де «ліві», де «праві», де «центр» тільки співвідносячи це зі світовими класифікаціями, світовими системами координат. Крім того, ми починаємо розуміти нашу дійсність тоді, коли співставляємо її з вічними проблемами. Це також є не менш важливим і не менш актуальним для наших днів. А вічні проблеми не в останню чергу відображались саме в релігії — не тільки в філософії, яка справді в певні епохи була «служанкою богослов’я» (особливо в добу Середньовіччя). Отже, треба все брати й розглядати в комплексі.
Якщо ж коротко схарактеризувати сенс та спрямованість праць нашого інституту на сьогодні — то це прагнення бути в руслі сьогодення і знайти адекватний масштаб для осягнення наших великих та малих проблем. Причому ми хотіли б розглядати проблеми сьогоднішньої України як певну ланку у світовому гуманістичному процесі.
— Ви абсолютно слушно казали про «канонізацію» Сковороди в радянський час, канонізацію тенденційну, навмисну з метою перетворити його на такого собі гайдамаку-радикала, яким він ніколи не був. Але коли уважно споглядаєш на наше метушливе, в чомусь навіть неврастенічне сьогодення, яке створює колосальні труднощі на шляху до вічної мудрості (а саме цим шляхом йшов Скоровода!), то мимоволі думаєш: а може, краще б його свого часу заборонили, краще б на ньому було тавро українського націоналіста, як на багатьох видатних діячах нашої культури? Може, тоді до Сковороди ставились би інакше, було б якісно інше розуміння, якісно інший інтерес?
— Безперечно, ця канонізація завдала величезної шкоди істинному розумінню Сковороди. Коли ж ми подивимось на цю дивовижну людину не ідеалізуючи, не канонізуючи її — то відбувається дуже цікава річ: він стає більш беззахисним. Саме беззахисним! Бо можна, звичайно, висловити безліч критичних зауважень до багатьох проектів Сковороди, часом вельми наївних («закинути сопілочку в торбину та й піти босими ногами по неньці Україні»). Це, звісно, утопія. Але йдеться не про це — йдеться про те, що утопія завжди красива й, може, насущно необхідна, бо вона виявляє всі пороки суспільства, пороки нашого життя. Її, утопію, на превеликий жаль, дуже легко втілити в життя — так, саме легко, всупереч поширеній думці. Соціальні проекти, утопічні за своєю природою (наприклад, будівництво соціалізму в окремо взятій країні), здійснюються дуже легко! Задіяв там і тоді, де й коли «треба», цілу дивізію, вона розстріляла пару сіл — і всі будуть слухатись... Але що, зрештою, з цього виходить — ми всі вже бачили. І не дай Бог забути. І коли ми аналізуємо «ідеальний комуністичний проект», не можна судити про нього лише по його наслідках. Треба згадати, що колись проголошувалось, що було обіцяно і що насправді хотіли зробити.
НІ ГРОШІ, НІ ВЛАДА НЕ ЗАМІНЯТЬ РЕАЛЬНОЇ ВАГИ ТИХ ЛЮДСЬКИХ ЯКОСТЕЙ, КОТРІ ТИ МАЄШ
І взагалі, головне, щоб всі ми зрозуміли: саме оця «легкість», «прямота» досягання цілей (уявна легкість!) — це і є те, що зваблює людей на страшні, криваві речі, тяжкі злочини. А повертаючись до Сковороди, слід сказати: корінна відмінність його утопій в тому, що вони були не кривавими. Це справді була видатна, унікальна людина. Мені пригадався один його блискучий, проте, на жаль, маловідомий афоризм. В театрі, говорив Григорій Савич, відзначають не того актора, який грав найважливішу генеральську або іншу, дуже помітну, («престижну», ми б сказали) роль, не по «чину», який випав актору в спектаклі, а по тому, наскільки талановито, натхненно актор зіграв навіть маленьку роль, яка йому була призначена. Оце те, що ми теж повинні пам’ятати кожного дня! Зрештою, і запам’ятовуються, й залишаються в історії саме ті люди, які добре зіграли свою роль. А коли людина забралась в дуже «високе» крісло, але виявилася або дурнем, або подонком (або ж і те, і друге разом!) — то це вже нічим не поправиш, і такою ця людина і увійде в історію... Бо ні гроші, ні влада не замінять реальної ваги тих людських якостей, котрі ти маєш. Між іншим, це давня християнська істина.
— Завершуючи цю частину нашої розмови, хотілося б перш за все побажати, щоб ваша книга про Сковороду була «прочитана» в суспільстві, і щоб вона хоч трохи прискорила позитивні зміни в нашому духовному житті, Мирославе Володимировичу.
— Щиро на це сподіваюсь. Для цього книги й пишуться. Хотів би висловити на сторінках вашої газети глибоку подяку видавництву «Майстерня Білецьких», співробітники якого взяли рукопис моєї праці до друку, ризикуючи, фактично за власний кошт, без спонсорів, у розрахунку на те, що книга матиме попит і тираж достатньо швидко розійдеться.
БУВ ПЕРІОД В ІСТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, КОЛИ ФІЛОСОФІЮ ВИВЧАЛИ ТІЛЬКИ В КИЄВІ
— Ви вже підкреслювали, що й самого Сковороду варто (і треба) розглядати в контексті усього дальшого розвитку української філософської думки. А кого б ви назвали поряд зі Сковородою з видатних українських мислителів ХIХ—ХХ століть, кого б могли виділити?
— Взагалі, якщо говорити тільки про саму філософію, то був період в історії Російської імперії, коли філософію читали тільки в Києві. І більше ніде! Її викладали в Київській духовній академії, а в усіх інших вищих навчальних закладах імперії вона була заборонена. Це було за часів Миколи I. Завдяки якраз цій обставині відомі викладачі та професори філософії — майже всі! — вчилися саме тут, у Києві. Звідси в ту пору виходили і освічені студенти, які добре знали філософію, особливо німецьку, і люди інших фахів. Я назву зараз лише ім’я одного Памфіла Юркевича, і гадаю, цього буде достатньо.
Не забуваймо й про тих відомих людей, котрі не були професійними філософами, але справили дуже великий вплив на розвиток загальногуманітарної культури — причому не лише в Російській державі, але і у світі взагалі. Я назву передовсім Михайла Петровича Драгоманова; хоч важко обмежити сферу його творчої діяльності лише філософією, адже ми знаємо Драгоманова — видатного публіциста, політолога, письменника, громадського діяча. Можна стверджувати, що після Герцена, котрий помер 1870 року, Драгоманов став чільним, провідним діячем емігрантського ліберального громадянського руху. До речі, після смерті Герцена саме Драгоманову були передані архіви покійного з «лондонського» гуртка.
Після Драгоманова зарубіжних лібералів очолив Максим Максимович Ковалевський, який теж був українцем, родом з-під Харкова. В першiй Державній думі Максим Ковалевський входив в українську фракцію (він обрав саме її, хоч більшу частину життя прожив за кордоном, в Москві та Петербурзі, а не в Україні!). Він вважався — і був — українським мислителем, водночас саме Ковалевський став засновником російської (в розумінні цілої імперії) соціології як науки. Крім усього іншого, писав блискучі праці з історії та правознавства.
До «течії Драгоманова» був близький всесвітньо відомий лінгвіст, а крім того — один із засновників нової наукової дисципліни, «філософії мови» (вперше в Європі), Олександр Потебня. Він залишив по собі величезну творчу спадщину, зокрема, й філософську. Я назвав би тут і такого визначного вченого, історика культури й мислителя, як Овсянико-Куликовський. На жаль, багато хто зараз не знає про цю людину. На початку ХХ століття виходили багатотомні видання його творів; цей науковець був тоді широко відомим як один з фундаторів гуманістичного, народницького філософського світогляду.
Ми всі знаємо знамениту працю Льва Толстого «Не можу мовчати», спрямовану проти смертної кари. Але чи всім відомо, що ця праця великого російського письменника, власне, була відгуком на книжку українського юриста, філософа, громадського діяча Олександра Федоровича Кістяківського? У нього було троє синів; найбільш відомий серед них — середній, Богдан. Ще менше відомо, що вже в наступному поколінні онук Олександра Кістяківського, Джордж Кістяківський, був одним з «батьків» американської атомної бомби! Додам, що батько цього Джорджа (Георгія) Кістяківського загинув у роки громадської війни. Що ж до Олександра Федоровича Кістяківського, то варто згадати, що свого часу він був секретарем редакції журналу «Основа» — першого українського журналу, на сторінках якого активно виступали Шевченко, Костомаров, Куліш, взагалі всі, хто вцілiв після розгрому кирило-мефодіївського руху. Дуже цікава й доля його сина, Богдана Кістяківського. Він був секретарем й близьким співробітником (можна сказати, соратником) великого соціолога та філософа ХХ століття Макса Вебера; саме він підбирав й опрацьовував для Вебера всі матеріали, які стосувались Росії (не має значення, про який саме аспект йшла мова).
Всі знають про Володимира Івановича Вернадського. Але ж і Вернадський (не лише видатний геохімік, геолог, ботанік, видатний організатор науки, а й також великий філософ, мислитель) належить до тієї течії в українській науці, про яку ми з вами ведемо мову. За політичними поглядами Вернадський був правіший за кадетів, входив до керівництва цієї партії в передреволюційні роки. Неймовірно, але він залишився живим в страшні роки громадянської війни, 20 ті та 30 ті (а кадетів винищували нещадно!); цілком можливо, що завдяки лише тій обставині, що замолоду, ще у 80 х ХIХ століття,Володимир Іванович дружив з братом Леніна, Олександром, і вождь більшовиків, який дуже шанував пам’ять свого брата, про це пам’ятав... А син Вернадського, Георгій (теж Джордж) жив за кордоном і займався дуже активною політичною діяльністю, за своїми поглядами був «євразійцем» (відомі його історико-філософські праці). Радянські розвідники, очевидно, розраховуючи використати його зв’язки, «під’їжджали» до Вернадського-молодшого (як, до речі, і до Джорджа Кістяківського — вони обидва були американськими професорами), проте завербувати його не вдалося.
І ще дуже важлива річ. Коли ми дивимось на нашу духовну історію XVIII—XIX століть, то не можна забувати й про те, що багато видатних українців писало тоді свої твори російською мовою — з цілком зрозумілих причин. Це все (аж до найближчого до нас у часі, визначного економіста і філософа кінця ХIХ — початку ХХ століття Михайла Туган-Барановського) — представники української інтелігенції, і хоч вони писали російською (передовсім, зрозуміло, згадується Гоголь, чиї твори, безперечно, несуть колосальне філософське навантаження!), але це аж ніяк не є підставою для того, щоб вилучати ці безсмертні імена з історії української культури. Тут ми стикаємося з дуже складною проблемою — розподілу «культурної спадщини».
Можна згадати в чомусь аналогічну ситуацію в стосунках Англії та Ірландії — її багатовікової колонії. Такі «світила» культури, як Берклі, Свіфт, Джойс, Йєйтс писали англійською мовою, але ж язик не повернеться стверджувати на цій підставі, що це — не ірландські, а англійські письменники!
— Взагалі, чи не здається вам, що порівняння української історії з історією Ірландії дає можливість зробити дуже важливі, повчальні та глибокі висновки?
— Без сумніву. Згадаємо лишень про те, що в Ірландії був теж страшний Голодомор (1848— 1851 р.р.), про те, як позначилось на мові й культурі цього народу 300-літнє колоніальне панування Лондона. А двомовність, давно вже узаконена в Ірландії — до чого вона, власне, призвела? До того, що рідною ірландською (гельською) мовою люди розмовляють лише в глухих, невеличких містечках; скрізь панує англійська. Ось, на мою думку, гострий і дуже переконливий аргумент в дискусії про необхідність конституційної (або законодавчо оформленої) двомовності в Україні і про те, до чого це може призвести!
МОЖНА СТВЕРДЖУВАТИ: УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ МАЄ МАЙБУТНЄ
— Як відомо, Мирославе Володимировичу, майбутнє будь-якої науки (і філософія тут не виняток) — це молодь, яка розвиває творчий пошук далі, здобуває нові знання, перевіряє нові ідеї та несе їх у прийдешнє. Які праці молодих співробітників вашого інституту ви відзначили би як найбільш цікаві та перспективні?
— На щастя, праць таких чимало, тому обмежусь тільки найвагомішими і буду гранично стислим. Назву роботи Сергія Пролєєва, присвячені філософії влади (цей науковець працює в нашому відділі філософії культури). Він грунтовно досліджує такі проблеми (ще не дуже у нас вивчені, але дуже важливі): що таке влада як соціальний феномен? В чому, власне, полягає суть влади людини над людиною? Це питання тісно пов’язане з проблемою ментальності.
Володимир Фадєєв, молодий дослідник, очолює в інституті сектор, що займається комплексом національних проблем у сучасному українському суспільстві. Питання, яке опрацьовують науковці сектору, полягає ось у чому. Якщо радянські концепції «пролетарського інтернаціоналізму» та «дружби народів» назавжди залишились у минулому, то чим заповнити вакуум, що утворився? Здійснюється аналіз поняття «національної солідарності», з’ясовується, де ті межі, за якими ця солідарність перестає вже працювати.
Тарас Лютий (відділ філософської антропології) вивчає ось таке питання: чи є «розумним» історичний процес, чи має цей процес взагалі якийсь сенс? Погодьтесь, це проблема і важлива, і глибока. Дуже плідно працює відділ соціальної філософії (керівник — доктор Анатолій Єрмоленко), підтримуючи тісні зв’язки з науковцями Німеччини та Франції та опрацьовуючи коло питань, пов’язаних з духовними чинниками в історії. Зародився новий, винятково цікавий науковий напрям — вивчення східної філософії, зокрема, ісламських країн, Китаю, Індії, Японії (Олег Ярош). Нарешті, традиційно сильними й активними залишаються у нас такі наукові напрями, як історія української філософії, релігієзнавство, логіка науки (щоправда, останній дисципліні дещо не вистачає фахівців з належним знанням сучасної фізики та математики).
Отже, підсумовуючи, можна впевнено стверджувати: українська філософія, безперечно, має майбутнє!
