Ненависть до України — це те, з чим народилася Комуністична партія, принісши в Україну масові страти, продрозверстку, захоплення заручників та голодомори. Цей же інстинкт буде останнім, що помре разом з КПУ, задовго після того, як вчення Маркса-Енгельса, розмови про «інтернаціоналізм» та соціальну справедливість стали анахронізмом.
Депутат від КПУ Євген Царьков з перекошеним обличчям в ефірі «Шустер live» минулої п’ятниці пішов слідами відомого кіногероя Шарикова і заявив: «Нешановані націоналісти, мало вас НКВС давило, недодавало вас... Вони стріляли нашим дідам радянським у спину».
Марно шукати в цих словах логіки. Тут маємо справу з очевидною спробою перекласти вину на інших. Адже в спину (точніше — в потилицю) розстрілювали українців, та й не тільки них, саме працівники НКВС. Масові могили з простріленими ззаду черепами знаходять практично у всіх регіонах України, від Львова і Вінниці до Луганська. Як правило, розстріли виконувалися у дворі будь-якої установи ВЧК/ДПУ/НКВС. Розстрілюваних виводили з підвалу вночі, засліплювали фарами вантажівок і відкривали по них вогонь або розстрілювали після тортур по одному. Страти відбувалися навіть посеред міст, коли шум заведених автомобільних моторів заглушував постріли.
Приміром, у Донецьку на Рутченковому полі 1941 року радянські карателі перед лицем наступаючих німецьких військ розстріляли, переважно в потилицю, цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей з Фабрично-заводського училища, до учнів якого набирали сиріт, батьки яких загинули за Голодомору та репресій.
«Норми» на арешти громадян централізовано спускалися зверху: з Москви наперед вказували, скільки точно «контрреволюціонерів» та «націоналістів» має бути заарештовано й засуджено за визначеними статтями. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І — на розстріл, II — на ув’язнення, як правило, у співвідношенні 3 до 1).
За кількістю жертв режим радянської Москви був для українського народу десь утричі гіршим за жахливого Гітлера. У 1920 — 1940 рр. СРСР широко застосовував практику захоплення заручників каральними органами. У заручники захоплювали передусім дітей або підлітків. Батьки й родичі віддавали за їхнє повернення останнє, прирікаючи свої родини на загибель від голоду. Ті заручники, кого родичі не могли викупити, зникали. Як правило, їх страчували. Практика захоплення владою заручників масово застосовувалася в тисячах сіл.
Якщо ж з фактами на руках говорити про те, хто найбільше стріляв у спину радянським солдатам, то виявиться, що це якраз і були «загороджувальні загони» НКВС, посилені згідно з відомим Наказом №227 від 28 липня 1942 року. Після цього наказу за один місць по кожному з фронтів НКВС розстрілював пересічно по кілька тисяч радянських солдатів. Ось як, наприклад, описував це російський мистецтвознавець Микола Нікулін: «У мирний час ця професія (карателя) легше і цікавіше, ніж хліборобство або праця біля верстата. І бариш більше, і влада над іншими повна. А у війну не треба підставляти свою голову під кулі, лише стеж, щоб інші робили це справно. Війська йшли в атаку, спонукувані жахом. Жахлива була зустріч з німцями, з їхніми кулеметами і танками, вогненною м’ясорубкою бомбардування і артилерійського обстрілу. Не менший жах викликала невблаганна загроза розстрілу. Щоб тримати в покорі аморфну ??масу погано навчених солдатів, розстріли проводилися перед боєм. Хапали яких-небудь кволих доходяг або тих, хто що-небудь бовкнув, або випадкових дезертирів, яких завжди було достатньо. Вибудовували дивізію буквою «П» і без розмов прикінчувати нещасних».
А тим часом самі радянські начальники часто рятувалися втечею, залишаючи простих солдатів і офіцерів. Так, у червні 1942 р. під ударами німецьких військ упав Севастополь, що стало трагедією сотень тисяч солдатів і матросів, залишених командуванням, яке ганебно втекло всупереч усім військовим традиціям. А потім такі «ветерани» розповідали в мемуарах, як вони воювали «на Колчаковських фронтах», коли сотні тисяч уже нічого не могли розповісти про їхню втечу.
Але це, так би мовити, лірика. Коли супротивник говорить, нема сенсу дослухатися до змісту його слів. А натомість варто намагатися зрозуміти, що він хоче приховати за ними. А це дуже прості речі.
По-перше, КПУ є ідейним продовжувачем пекельного режиму, найкривавішого у світовій історії, який чи не найбільше бід приніс українському народові. Відкараскатись від цього можна через спробу переключити увагу на українських повстанців. Виходить усе за відомою російською приказкою — «на злодії шапка горить», тобто він видає себе своєю поведінкою. Українські повстанці мали допомагати знищувати свій народ, тоді б їх хвалили комуністи.
А так українські повстанці, бачте, стріляли в іноземних зайд, у той час, коли самі комуністи боялися під ковдрою сказати зайве слово. Хіба таке можна простити?
Мішель Монтень якось написав, що «у лакея не буває героя». Тобто лакей не здатен зрозуміти, що це таке — воювати самому сам на сам з імперією, без жодного тилу, за свою Вітчизну. Адже значно легше та смачніше було піти в карателі!
Окупантів завжди доводить до істерики навіть сама згадка про народних героїв. Бо окупанти приходять і зникають, а герої залишаються.
Крім того, слід враховувати, що такі заяви свідчать про спробу колонізатора знайти психологічно комфортне місце. Так, серед нинішніх політиків є кілька випадків патологічної ненависті до України. Вона тим більше дивна, що переростає в манію, вона нібито невмотивована. Але психологи кажуть, що часто люди, які завдали комусь жорстокої несправедливості, починають ненавидіти свою жертву, щоб знайти якесь моральне виправдання своїм діям.
От, приміром, тато депутата Царькова приїхав в Україну з Архангельської області Росії. А нещодавно один із одеських комуністів дорікнув Царькову в тому, що той їздить на «Лексусі» («Lexus LS 460», мінімальна вартість — 100 000 дол.) і має дачу в престижному районі Одеси. Сам Царьков, розповідаючи про соціальну справедливість, задекларував п’ять автомобілів. Люди, які отримали від України все, постійно нещадно смокчуть з неї — де їм знайти виправдання своїм діям? Тільки — в якійсь ідеологічній системі ненависті до України.
За даними соціологів, в Україні є від 7 до 10% населення, що послідовно не сприймають Україну як свою Батьківщину. Тут і базується електоральна надія нинішньої КПУ та її нинішня стратегія «нішової» антиукраїнської партії. Нині КПУ підтримує всі антиукраїнські ідеї, починаючи від федералізації й закінчуючи втратою суверенних повноважень країни в міждержавних об’єднаннях. Цей «основний інстинкт» — шкодити Україні — схоже, помре разом із цією партією. Хоча інші комуністичні рефлекси, пов’язані із соціальною боротьбою, відмерли вже давно.
Головне, що виводить нині комуністів із рівноваги, — це два дуже прості запитання: що ваші представники роблять, перебуваючи в серцевині уряду олігархів, і за які гроші ваша реклама? Ці два запитання здатні поставити навіть виборці комуністів.
А коли ці самі виборці раптом побачать фотографії «шалашів» комуністичних лідерів, зокрема лідера КПУ Симоненка, то нинішні 8 чи 10% одурених може перетворитися в число, близьке до статистичної похибки. Бо гасло: «Голосуй за КПУ, ми купимо собі ще один такий же», навряд чи запалить навіть найбільш дрімучих виборців. Отут і починається паніка і пошук бандерівців.
Бо сьогодні КПУ мусила б, як Че Гевара, вступити з олігархами в бій, а натомість вони їм підносять набої для боротьби з українськими робітниками та селянами.
На сьогоднішній день комуністи йдуть з критикою олігархічного режиму, в той час як самі є його серцевиною і основою. КПУ в нинішньому уряді, по-перше, контролює митницю й усі відповідні надходження, тобто режим торгівлі, який вбиває національного виробника (хоча вони говорять про його захист), який «кришує» контрабанду і т.д. А по-друге, комуністи говорять про те, щоб повернути щось народові, при цьому контролюючи органи, які відповідальні за приватизацію!
Приватна власність, «експлуатація людиною людини» — все це очільники комуністів дуже добре засвоїли. Як колись дотепно сказав один нинішній віце-прем’єр, «Я не розумію, який саме із заповітів Маркса — Енгельса — Леніна допоможе втілити очолення комуністами «Укрспирту». Між тим із тіла незалежної України нинішні чільні комуністи їдять так, як в СРСР не їли навіть генсеки.
Якщо подивитися на виборчу кампанію КПУ з ресурсної точки зору, то ми бачимо, що з експлуатацією людини людиною у комуністів усе добре.
Нині головна надія КПУ — на проблеми Партії регіонів. На те, що частина найбільш бідного і розчарованого «електорату» ПР, не готового голосувати за українські партії, прийде і продовжить ще на п’ять років буржуазне життя нинішнього керівництва КПУ.
Тож якщо вибирати виборчу кампанію за брехливістю, то комуністи тут впевнено тримають перше місце. Нині у комуністів головне гасло: «Повернемо країну народові». А головне запитання до них — навіщо було брати у народу і власність, і владу? За великим рахунком, кампанія комуністів розрахована на людей, які слабко здатні аналізувати реальність, навіть вчорашній день, не кажучи вже про майбутнє. Це паразитування на старечій забудькуватості. Дуже все негарно і жорстоко щодо пенсіонерів, із надзвичайною комуністичною цинічністю, як і заповідали лідери цього руху.
Як писав британський прем’єр Вінстон Черчилль, «більшовизм — це не політика, а захворювання. Коли він, як і всіляка тяжка хвороба, нарешті відступає, люди ще довгий час не можуть прийти до тями. Пройде немало часу, перш ніж їхні очі знову засвітяться розумом».
Проте, на жаль, комуністи не мають монополії на ненависть до України. Ця хвороба дуже популярна і в правлячій партії.
Вадима Колесніченка в радянські часи було послано туди, куди так просто не посилали, — на посаду першого секретаря Володимир-Волинського МК ЛКСМУ. На тій посаді боротьба з Україною була на важливішому місці, ніж навіть боротьба з американським імперіалізмом.
До речі, Володимир-Волинський — це те місто, де нещодавно історики знайшли тисячі тіл замордованих енкаведистами людей. Ось що розповів один із археологів: «От тільки що я закінчив виймати дитятко, якому може трохи більше року. Через те, що знайдений тільки один молочний зуб. Дітей багато, і вони дуже ушкоджені. У них немає отворів від куль, як у дорослих. А практично у всіх зламані черепи».
Виправдовувати чи приховувати такі діяння для людини даром не минає.
Треба не мати жодних ілюзій і чітко розуміти, що в Україні є певна кількість людей, які люто ненавидять її. За те, що робили з нею їхні предки; за те, що вони самі роблять з нею зараз; за те, що залишили свою батьківщину й не знайшли нової... Але, на щастя, таких людей не надто багато, і вони, безумовно, відійдуть у минуле, а Україна залишиться.
