Вересень — це завжди важкий місяць для мене. Щоразу, коли наближається дата смерті Георгія, згадуються ті дні, наче це було вчора. Повертаються відчуття безвиході, жаху, невідомості й страху.
Цього року сум прийшов ще раніше. Від раптової хвороби померла передчасно моя колега Тетяна Соболєва, яка була поруч у ту першу прес-конференцію, що ми організували в Інтерфаксі після зникнення Гії. Я писала її батькам лист співчуття і думала: не можу повірити, що Таню поховають раніше за Георгія...
Коли мене питають про прощення, то, знаєте, я давно пробачила. Мені тих людей, які убили Георгія, щиро жаль. Вони самі себе покарали. Як сказав під час суду один із міліціонерів, який брав участь у вбивстві: «Моє життя закінчилось у тому лісі, разом із життям Гонгадзе». А от чого я не подарую — то це безкарності за законами права. Зроблю все від мене залежне, щоб усіх винних було покарано. Бо це питання принципу і прецеденту для інших справ.
Коли ж мене питають про справедливість, то передусім кажу, що якби вона взагалі була, то Гія залишився б живий. Але якщо говорити про справедливість результатів розслідування і покарання злочинців, то половина сьогоднішнього політикуму і представників правоохоронних органів мали б уже давно сидіти за ѓратами, в тім числі й Президент Кучма. Якби це сталось, ми мали б іншу країну й іншого Президента.
Наразі ж робимо для цього все, що можемо. Я намагаюся бути послідовною у справах й у житті, ніколи не опускаю рук перед труднощами і дякую Богу за те, що маю багато колег і друзів, які розділяють прагнення покарати вбивць Георгія. У цій справі з самого початку було мало надії, що ми коли-небудь дізнаємося правду. Але дивіться, що вдалося зробити, — і це все завдяки небайдужим людям і жменьці політиків та посадовців, які знайшли у собі відвагу сказати правду й зробити крок по совісті.
Однак для більшості людей питання доведення слідства у справі вбивства Георгія до кінця вже зараз виглядає перегорнутою сторінкою. В Україні, я вважаю, взагалі недбало ставляться до своєї історії й не бажають брати уроки з минулого. На це є свої пояснення. Занадто багато проблем у сьогоденні, щоби копирсатись у минулому. Але нація не може мати майбутнього, не проаналізувавши уроків минулого. Справа Георгія сьогодні — не лише невирішена проблема минулого, вона залишається проблемою сьогоднішнього дня, бо політики, звинувачені у причетності до вбивства, залишаються керувати країною або мають значний вплив на суспільні процеси. Я переконана, що доки справа Георгія буде висіти невирішена, доти Україною труситиме. Тут я завжди згадую історію Юлія Цезаря, вбивство якого спровокувало громадянські війни у Давньому Римі і спричинило початок занепаду Римської республіки. Георгій, звісно, не Юлій Цезар, але мені інколи здається, що його дух розправляється зі своїми ворогами, як дух Цезаря у відомій трагедії Шекспіра.
Якби події тієї дванадцятирічної давності сталися у одній із багатьох інших країн, то це, напевно, кардинально змінило б хід її історії. Та Україна жила і живе у задзеркаллі, тут закони цивілізованого світу не діють. Зрештою, жодні закони не діють. Але навіть тут, хоч і не надовго, вийшло сонце — маю на увазі період 2004-2008 років. Люди таки проявили відвагу, відстоюючи свою гідність на Майдані. Українці показали приклад своєї колективної сили. Так, сподівання не справдилися, а лідери виявилися не зовсім достойними... Але, як казав Ганді, вже наші зусилля є нашою перемогою. І якщо хід історії вдалося змінити один раз, частково ціною життя Гонгадзе, це вдасться зробити ще раз. Я у цьому переконана. Питання лише в тому, чиєю кров’ю тепер...
Сьогодні Україна — Богом забута держава, якою керують люди без совісті та співчуття до ближнього. Це держава із роками гнобленою і пригніченою нацією. Але водночас українці — світлий, мудрий і працьовитий народ. І коли їм набридне жити в кайданах, Україна стане іншою — державою, про яку ми мріємо. На жаль, я боюся, що станеться це не раніше, ніж за десяток років. Залишається жити і набиратись усім мудрості — вона знадобиться, щоби цю державу відбудовувати.
Наших із Георгієм доньок я виховую орієнтовано на Україну. Вони вважають себе українками, вони вболівають за державу і людей. Перед чемпіонатом Європи з футболу, коли західна преса писала багато поганого про Україну, Соломія вирішила написати статтю до «Київ Пост» на захист українців, культури і традицій. У моєму оточенні багато українців із силою духу й інтелектом, тож діти сприймають Україну через їх призму, ну і, звісно, через призму рідних: бабусі, дідуся, племінників, які є українцями з великої букви.
15.09.2012 р., telekritika.ua
