За оцінками багатьох експертів, останні заяви лідера «Єдиного центру» нардепа Кріля, що нібито визріла необхідність створення у Верховній Раді коаліції з фракцій Блоку Юлії Тимошенко, «Нашої України — Народної самооборони» і Партії регіонів, є свідченням можливості спроб форсування цієї ідеї, але про БЮТ у даному контексті згадують, скоріш, для годиться. Ініціатори «ширки», як правило, уникають пояснень, яким чином об’єднаються політичні сили, що у низці принципових питань, зокрема, стосовно ставлення до захисту української ідентичності, до євроатлантичної інтеграції країни, заявляють про ледь не протилежні погляди (ті ж, «Наша Україна» і ПР). У цьому зв’язку складається враження, що ні «єцисти» разом з їхнім неформальним патроном Віктором Балогою і очолюваним ним Секретаріатом Президента, ні схильні до них «нашеукраїнці», ні сам Віктор Ющенко не читають статті ідеологів ПР. Цікаво, чи знає, зокрема, пан Президент про статтю Дмитра Табачника (віце-прем’єра з гуманітарних питань в обох урядах В. Януковича) в тижневику «2000» під назвою «Ющенко — фюрер України»? Там же був опублікований програмний опус цього автора «Мирова з ведмедем», головні положення якого варті того, щоб їх навести. Бо тоді все стає гранично прозорим.
Зокрема, в ній стверджується, що «майданна ідеологія має витоки з націоналістичного тоталітаризму, корені якого, як і інших видів націоналізму ...беруть свій початок в гітлерівській теорії «крові й ѓрунту». Ніяких серйозних доказів на підтвердження цієї тези не наводиться, бо не можна вважати за такі звичайні ярлики і звинувачення в різному негативі без спроб аналізу реальної ситуації. В той же час, якщо пригадати гасла кількасоттисячних мітингів на майдані Незалежності періоду листопада—грудня 2004 року, то мова йшла головним чином про право народу на чесні вибори й у цьому зв’язку — про реальну демократію як головну цінність суспільства. Що стосується В. Ющенка, то тоді (й це його сильна сторона) він говорив про право українців як народу на гідність і у своїй країні, і у світовій спільноті. І в цьому отримав підтримку Майдану, а потім неодноразово виголошував дану ідею. Але саме прагнення українців посісти достойне місце серед інших націй (як окремого етносу, так і об’єднаного з іншими етносами країни в єдину політичну націю) видається тими, хто вочевидь бажає, щоб цього ніколи не сталося, за ультранаціоналізм і навіть націонал-тоталітаризм. Зокрема, у згаданій статті говориться про «націоналістичний оранжизм» і у зв’язку з цим про загрозу фашизації суспільства. Але останнє можливо лише за умови силового утвердження в країні панування однієї нації над всіма іншими. В Україні таку мету ставлять тільки деякі політичні угруповання, які мають вкрай обмежений вплив, і аж ніяк не НУ-НС чи БЮТ. І в нашій країні, на відміну від Росії, немає реальних передумов для того, щоб більшість суспільства схилилася до втілення цієї ідеї ні в найближчому, ні в більш віддаленому майбутньому. А спроби видати за насильницьку українізацію давно назрілі кроки із захисту української мови в державній, освітній сферах і деяких напрямах культурного життя є звичайнісіньким блюзнірством. Проте у згаданій статті все одно проводиться думка, що ставитись до «помаранчевих» як до звичайного готового до співпраці партнера неприпустимо, і не тільки з моральної точки зору. І що з ними неможливо вести переговори про угоди, бо це означає договір з дияволом. Тому їхніх лідерів краще попередити про майбутню кримінальну відповідальність. Ось так, панове з Банкової, — виходить, що і Президент, обраний завдяки помаранчевій революції, на погляд ідеологів ПР, теж не може бути гідним партнером, а скоріш кандидатом до в’язниці.
Квінтесенцією статті можна вважати проведення аналогії з мораллю відомого вірша Редьярда Кіплінга про неможливість мирової між людиною і ведмедем. І у зв’язку з цим висловлюється теза, що «момент максимального послаблення «помаранчевих», які із схиленою головою шукають тимчасових союзників, потрібно використати для повернення до влади». З цієї точки зору «не суттєво, якими є істинні мотиви у прихильників «мирової» з «майданними» ведмедями, які стікають кров’ю від нанесених одне одному ударів і неадекватні в своєму передсмертному сказі». Гей, «нунсівсько-єцистські» кандидати до «широкої коаліції», це про вас! І дуже цікаво, чи проголосує за таку коаліцію сам пан Табачник. Але, якщо проголосує, то як будуть утиратися від наведених плювків так звані пропрезидентські парламентарі, та й сам Президент? Бо хто, хоча б якоюсь мірою, залишився прихильним до істинних принципів Майдану, мали б вважати за ганьбу перебування в одній компанії з тими, хто відкрито зневажає як самі ці принципи, так і їхніх послідовників.
Щодо головних цінностей суспільства, то у статті пропонуються такі: антинаціоналізм і антифашизм, державний статус російської мови, свобода віросповідання, позаблоковий нейтральний статус країни, стратегічне партнерство з Росією. Крім того, сповідується нестримний антиамериканізм. Безумовно, деякі із заявлених положень (антифашизм, свобода віросповідання) є важливими, хоча їх важко віднести до справді засадничих. У інших явно проглядається збіг із сучасними політичними та ідеологічними меседжами представників російської правлячої еліти. І у повній гармонії з ними навіть не ставиться питання про такі цінності, як гідність українського народу і держави Україна, як свобода і демократія — останні в плані як власного значення, так і в якості неодмінних передумов прогресивного розвитку суспільства, країни, і обов’язкових ознак поваги до громадян.
Суттєвою частиною згаданої статті є низка історичних паралелей, у яких часто застосовуються істотні маніпуляції з трактуванням тих чи інших подій або ролі певних структур (тієї ж УПА) і окремих діячів. Основне завдання їхнє таке ж, як і сучасних ремінісценцій, — розвінчати «помаранчевих», стверджуючи, що вони є спадкоємцями нацистів. У цьому зв’язку вкажемо, зокрема, на велику сумнівність твердження, наведеного в статті, що єдність СРСР і капіталістичних держав в антигітлерівській коаліції базувалася на єдиній цивілізаційній основі, а саме — теоретичному визнанні людини та її свободи вищою цінністю. І нагадаємо, що багатьма серйозними вченими, що в нашій країні, що за кордоном, давно і обѓрунтовано доведено: саме фашизм і комунізм мають практично ідентичні корені та ідейні засади, і саме — в плані зневаги до особистості та її прав, яка неминуче призводить до тоталітаризму і масового терору (нещодавно на цю тему яскраво і доказово на шпальтах «Дня» висловилась низка публіцистів). Власне, перед початком Другої світової війни в демократичних країнах Заходу радянського диктатора Сталіна спочатку вважали більшим злом, ніж Гітлера, а коли останній вдався до розширення агресії, їм довелося укладати союз із СРСР і створювати антигітлерівську коаліцію, яка, безумовно, відіграла видатну роль в розгромі фашистської Німеччини.
А щодо антинаціоналізму, то не було чути, щоб хтось з поборників цієї ідеї, особливо з числа комуністів і регіоналів, обурювались заявою Володимира Путіна (коли той був ще президентом Росії), що він вважає Дмитра Мєдвєдєва, призначеного наступником, таким же російським націоналістом, як і сам. У хорошому розумінні цього слова. І щодо «мирової з ведмедем», то варто, мабуть, нагадати, що на трибунах для глядачів на Олімпіаді в Пекіні можна було побачити російський прапор з намальованим оскаленим ведмедем (ця тварина, як відомо, є давнім символом Росії, а зараз пропрезидентської партії «Єдина Росія»). Отже, у прихильників «широкої» коаліції є більш ніж достатньо причин подумати, з ким і за що (на яких принципах, себто) вони об’єднуватимуться. І чи можлива «мирова» з тими, хто відкрито заявляє про ненависть до можливих партнерів та ідей, які ті декларують, принаймні на словах.
