Помічено — ніщо так не викликає ажіотаж на найвищому
рівні, як різного роду вислизаючі можливості. Коли ж сумніви і сподівання
верхів потрапяють у мас-медіа, то ситуація починає нагадувати легку паніку.
Так сталося і з висловлюваннями з проблеми транспортування каспійської
нафти територією України, котрих останнім часом було більш аніж досить.
Поганенька прикмета, добродії!
Власне кажучи, останній поворот каспійського сюжету, що викликав такі
пристрасті, виглядав так: на початку травня відбулася зустріч президентів
Азербайджану і Туреччини, яка супроводжувалася заявою Гейдара Алієва від
10 травня про виняткову вигідність транспортування нафти за маршрутом Баку—Джейхан.
По тому в нашій пресі стався сплеск відчаю — Україна вибула зі змагання
за транспортування каспійської нафти.
Подолали отетеріння від висловлювання дружньої азербайджанської сторони
вже через десять днів: прес-секретар Президента Олександр Майданник 20
травня нагадав про те, що питання остаточно ще не вирішено і застеріг у
тому сенсі, мовляв, «обмежуватися одним джерелом і однією трубою — надзвичайно
ризиковано і неефективно». У подальшому сам Леонід Кучма не менше разу
на тиждень демонстрував турботу про долю каспійської нафти. Тон газетних
публікацій також став виразно оптимістичним, що, як зазначалося раніше,
аж ніяк не є хорошою ознакою.
ЧОМУ ТАКИЙ ПОСПІХ?
Відомо, що необхідні для транспортування каспійської нафти нафтопроводи
або мають малу пропускну спроможність, або, в кращому випадку, лише будуються.
Здебільшого ж вони тільки проектуються, як, наприклад, Баку—Джейхан, головний
«конкурент» південно-українського варіанту. Сама ж перша нафта повинна
піти вже існуючими трубопроводами не раніше 2001 року і до 2004 досягнути
тих 30 млн. т, якими і хотілося б завантажити термінал під Одесою «Південний»
і з’єднувальний трубопровід Одеса—Броди. Поспіх же викликаний тим, що остаточне
рішення повинно визріти до початку 1999 року.
АКУЛИ НАС НЕ ЛЮБЛЯТЬ
У душах оптимістів жевріє надія, що світові нафтові акули вже давно
точать зуби на Україну. Навіть викликає здивування, чому це такі провідні
акціонери АМОК, як «Шелл», «Брітіш Петролеум», «Статоїл», «Амоко» і російський
«Лукойл» досі ще не знайшли спосіб пролобіювати українське керівництво
для успішного завершення будівництва НПК «Південний» і трубопроводу Одеса—Броди
— адже це повинно укладатися в їхні стратегічні плани (хоча б у зв’язку
з передбачуваною дешевизною транспортування). Кінець-кінцем, знайшли ж
горезвісні монстри спосіб впливу на Азербайджан і Казахстан. Схеми участі
в міжнародних консорціумах цих держав такі, що всі 100% витрат з інвестування
проектів несуть їхні зарубіжні партнери. Особливо відзначився Азербайджан,
який примудрився не вкладаючи в АМОК ані цента і маючи зараз порівняно
незначну частку участі, шляхом складних комбінацій з поступанням своїх
частин нафти забезпечити собі в перспективі 51% участі в АМОК. Однак, на
нещастя для України, тільки місце видобутку нафти змінити не можна, а з
приводу шляхів транспортування дуже навіть можуть бути різночитання.
Різночитання будуть особливо великими, якщо в потенційній країні-транзиторі
страждають на глобалізм планів і непослідовність. На щастя, Україна вже
полишила амбіції з приводу 10% участі у нафтовидобувному консорціумі АМОК
і зосередила свою увагу на більш реалістичних проектах з транспортування
нафти. Результатом зусиль стало запрошення України від уряду Азербайджану
взяти участь у робочій групі АМОК, яка розглядає питання шляхів транзиту
нафти. Щоправда, запрошення було відправлено тільки 12 травня цього року,
тоді як робоча група існує з 5 вересня 1997 року. Утішає, що такі претенденти
як Румунія і Болгарія взагалі запрошень не одержали.
ДАЛИ Б ІНВЕСТИЦІЇ — ТА ВЗЯТИ НІКОМУ
ЄБРР висунув дві основні умови кредитування нафтотермінала в Південному.
Перша: провести переговори з провідними компаніями, котрі володіють прикаспійською
нафтою (все ті ж акціонери АМОК), і компаніями, контролюючими ринок споживання
в Європі (окрім вказаних ще «Ексон», «Мобіл», «Шеврон» та інші) на предмет
їхньої зацікавленості в існуванні одеського НПК. Друга, ще більш принципова
перешкода: ЄБРР як і «Шелл», «Брітіш Петролеум», «Статоїл» та інші, не
може добитися зрозумілих гарантій для інвестицій з боку України і забезпечення
прозорого механізму повернення кредитів. По суті, йдеться про те, що відсутня
структура, яка могла б прийняти інвестиції для будівництва НПК. Потенційні
інвестори чомусь прагнуть мати справу тільки з одним суб’єктом з реалізації
українських нафтотранспортних планів, бажано не з державою в особі міністерств,
а з компанією, нехай і державною, до того ж забезпеченою достатньою мірою
гарантіями стабільності. Наявність Державної нафтової компанії Азербайджану
(ДНКАР) найкращим чином форсувала створення АМОК 18 інших міжнародних консорціумів
з розробки каспійського шельфу. При цьому, особливу упевненість в майбутньому
учасникам проекту додало призначення на посаду першого віце-президента
ДНКАР Ільхама Алієва, сина Гейдара Алієва.
Однак у нашій країні міжнаціональним корпораціям не вдається йти простим
шляхом. Зараз існують чотири основні власники того, що називається проектом
євразійського нафтотранспортного коридору: Підприємство магістральних нафтопроводів
«Дружба» володіє існуючим нафтопроводом, до якого буде підключено гілку
Одеса—Броди. Замовником будівництва терміналу «Південний» виступає «Ексимнафтопродукт»,
а власником термінала — ЗАТ «Укрнафтотерм», акціонерами якого є всі три
вищеназвані структури. Парадокс полягає в тому, що підприємства магістральних
нафтопроводів перебувають в управлінні НАК «Нафтогаз України». Схоже, здивування
інвесторів з приводу різноманітності господарюючих суб’єктів, які споруджують
південно-український нафтотранспортний коридор, почало викликати деяку
реакцію у відповідь у керівництва України. Так Леонід Кучма на зустрічі
з директором «Брітіш Петролеум» Яном Рашбі на початку травня цього року
спробував репрезентувати створювану Національну акціонерну компанію «Нафтогаз
України», як жаданого єдиного і всеохоплюючого представника України, уповноваженого
вирішувати проблеми побудови євразійського нафтотранспортного коридору.
ЧАС РОМАНТИКІВ ТРИВАЄ...
На думку заступника голови Держкомнафтогазпрому України Валерія Шулика,
який координує проект з реалізації євразійського нафтотранспортного коридору,
більш доцільним було б створення міжнародного консорціуму, куди б увійшли
всі власники і замовники, які беруть участь у проекті трубопроводів і терміналу.
Участь у такому консорціумі міжнаціональних корпорацій—власників каспійської
нафти «прив’язала» би проект до планів транспортування каспійської нафти.
Річ не тільки у тім, що бракує грошей для завершення будівництва. Мало
побудувати термінал, необхідно ще й добитися його завантаження нафтою.
Мрії про те, що вибудуваний посеред Чорного моря на власні українські гроші
НПК примусить акул нафтобізнесу терміново коригувати стратегію транспортування,
звичайно ж, утопічну. Однак є ще романтики! Голова правління НАК Ігор Бакай
в інтерв’ю «Зеркалу недели» грозиться добудовувати нафтопровід Одеса—Броди
силами тільки української сторони і заперечує необхідність створення міжнародного
консорціуму для проекту НПК. За такої завзятості українських посадових
осіб, нафтотранспортний коридор загрожує стати непотрібною прикрасою одеських
степів, через яку, попри всі фінансові жертви України, не просочитися і
краплі нафти.
АЛЕ ПОЇЗД — ЙДЕ...
Ясно що АМОК ще менше аніж МВФ розчулюють після- і передвиборні труднощі
української політики, разом зі складностями реформування нашого нафтогазового
сектору. Кабінет Міністрів так і не зміг затвердити склад робочої групи
для участі в переговорах з АМОК. Якщо Україні буде потрібно дуже багато
часу, щоб розібратися у своїх внутрішніх проблемах, її можуть попросити
почекати до наступного проекту.
