Від того, що нинішні вiдносини держави і вітчизняної науки залишають бажати кращого, виграють хіба що політтехнологи із сумнівними репутаціями. Можливо, якби високі посадовці більше зважали на рекомендації вчених, політична реформа в країні вже виходила б на фінішну пряму. Або навпаки — була б відкладена «до кращих часів». Про ці та інші аспекти нашого політичного і суспільного буття у розмові з кореспондентом «Дня» розмірковує професор, академік НАНУ, директор Інституту держави і права ім. В.Корецького НАНУ Юрій ШЕМШУЧЕНКО.
— Згідно даних дев’ятого всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАНУ в лютому-березні 2002 року, 85% опитаних сьогодні не лякає можливість «розпаду України як держави», 92% — «встановлення диктатури», 88% — «повернення до старих порядків часів застою». Серед чинників, які об’єднують людей в нашому суспільстві, лише 8,6% респондентів вказали на «національну ідею побудови Української держави». 9,9% — на «національну належність», 9% — на «патріотичні почуття громадянина України». Як би ви прокоментували ці цифри?
— Думаю, вони обумовлені реальним станом нашого суспільства, невисоким в цілому рівнем життя населення і, я сказав би, недостатнім розумінням шляхів виходу із тієї складної ситуації, у якій опинилася країна. Хоча між тим станом, насамперед, економічним, в якому Україна знаходилася десять років тому, і нинішнім є, безумовно, значна різниця. Є рух вперед — маю на увазі позитивні тенденції, які видно неозброєним оком. Звісно, наше суспільство розшароване. А того середнього класу, про який багато говорять, сьогодні як такого немає.
Мені здається, що питання про національну ідею пов’язане насамперед із пошуком шляхів вирішення економічних проблем. Потрібно враховувати також те, що Україна є багатонаціональною державою з великим відсотком російськомовного населення. Це накладає певний відбиток на характер реалізації національної ідеї. У всякому разі її не можна зводити до того, хто якою мовою говорить, чи на яких артистів — наших чи московських — ходить дивитися. Наша національна ідея — це насамперед ідея державницька.
— Тобто ви вважаєте, що влада, на відміну від більшості населення, знає, куди і якими шляхами нам іти?
— Ми записали в Конституції, що Україна є суверенною, демократичною, правовою державою, — то ж необхідно намагатися до цього ідеалу і рухатися... Професор Київського університету Б.Кістяківський ще на початку ХХ сторіччя, досліджуючи саме проблеми правової держави, дійшов висновку, що правову державу можна буде побудувати лише тоді, коли всі люди стануть святими. Це, звичайно, відбудеться не у найближчій перспективі.
Мене часто просять навести приклад хоча б однієї правової держави. Таких у чистому вигляді фактично не існує. Усюди є злочинність, порушуються закони, державні механізми часом дають збої тощо. Та й у конституціях більшості держав не записано, що вони є правовими. До речі, коли розроблявся проект Конституції України, я, як член Конституційної комісії, пропонував замість такого формулювання написати, що наша держава діє за принципами правової, — це було б точніше. А тепер ідеал формально доводиться сприймати за дійсність.
— Що, на вашу думку, відбувається зараз із політичною реформою, ініційованою Президентом 24 серпня минулого року?
— Зроблено перші кроки в напрямку її здійснення. Йдеться, зокрема, про конституційну реформу, яка є головною частиною політичної реформи. Створено дві комісії, президентську і парламентську, для підготовки законопроектів про зміни і доповнення до Основного Закону.
— Однак результатів їх діяльності не видно...
— На мій погляд, підготовчий період надто затягнувся. Зараз потрібна чітка ідеологія політичної і конституційної реформ. Йдеться про розробку відповідної концепції. Сьогодні серед фахівців немає одностайності навіть у питанні доцільності змін і доповнень до нашої Конституції. Одні за такі зміни, інші рекомендують з цим не поспішати.
— Ви належите до перших...
— Так. Конституція живе і діє тільки тоді, коли вона відповідає суспільним потребам. Зараз наш Основний Закон відстає від цих потреб. Перша спроба підредагувати його — маю на увазі спробу внести зміни і доповнення ло Конституції за результатами всеукраїнського референдуму 2000 року — виявилася невдалою. При всьому цьому я не прибічник перманентного реформування будь- якого соціального явища. Реформи повинні мати часові межі і кінцевий результат. Про це свідчить і історичний досвід, і досвід інших країн. Ми ж за щось беремося, потім зупиняємося на півдорозі. Це стосується, зокрема, адміністративної, судово-правової та інших реформ, яким не видно кінця- краю. У 1992 році Верховна Рада схвалила концепцію судово- правової реформи, — залишалося тільки її виконувати. Однак сьогодні на цю реформу наклалися нові. Водночас не створено системи адміністративної юстиції, суду присяжних тощо. Зате уведені не досить досконалі системи апеляції, касації у загальних і господарських судах.
На мій погляд, замовник реформ і відповідних законодавчих змін мусить чітко сформулювати, в тому числі і перед юридичною наукою конкретне завдання. За словами Гете, не провина юридичної науки, що вона не в змозі видати відповідні науково обгрунтовані рекомендації, а провина державних органів, які не в змозі поставити перед юридичною наукою чітко сформульоване завдання. Наші державці мають чітко усвідомлювати, чого вони хочуть досягти в результаті реформ.
— Президент України вже виявив «політичну волю», заявивши про необхідність переходу до парламентсько-президентської республіки...
— Це крок у правильному напрямку. На жаль, як у науковому, так i у практичному плані критерії президентсько- парламентської і парламентсько-президентської республік розроблені недостатньо. Різниця не лише в тому, хто призначає уряд і прем’єр-міністра. Другий важливий аспект — обсяг повноважень президента та парламенту. Саме в цих «деталях», як кажуть, «чорт спить»... Очевидно, це питання не вдасться вирішити швидко у процесі переходу від однієї до іншої форми правління.
— У одному зі своїх виступів ви назвали проміжок часу від 24 серпня 1991 року, коли Україна здобула незалежність, до 1 грудня того ж року, коли відбулися перші президентські вибори, таким собі «золотим віком» українського парламентаризму. Чи може наслідком зміни моделі влади стати, скажімо, його «срібний вік»?
— Упродовж того невеликого періоду Україна справді була парламентською республікою, адже майже вся влада тоді зосереджувалася в руках Верховної Ради. Парламент узяв на себе, крім законодавчих, досить широкі виконавчі функції, функції по призначенню посадових осіб і контролю тощо. Проте така система, як вимушена необхідність, була прийнятна лише для перехідного періоду. Концепція розподілу влад, сприйнята нашою незалежною державою, вимагала більш чіткого розмежування повноважень між гілками влади. І обрання президента України змінило ситуацію. Змінилася, отже, і форма правління. Частина важливих функцій перейшла від парламенту до президента. Потім розпочалося «перетягування ковдри». Перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління потягне за собою нові зміни у цій частині. Можливо, зараз ми знаходимося на перехідному етапі від «золота» саме до «срібла»... Точніше, не етапі переходу до європейської моделі демократичного управління державними і суспільними справами.
— Водночас, на думку багатьох аналітиків, чим ближче до президентських виборів, тим менше лишатиметься — зокрема, у Верховній Раді, де, як вважається, чимало потенційних учасників майбутніх перегонів, — бажаючих перерозподіляти повноваження між главою держави і парламентом. Ви поділяєте таку точку зору?
— Бажаючі завжди знайдуться. Звичайно, майбутні президентські перегони впливатимуть на темпи проведення політичної і конституційної реформ. Головне проте, щоб у процесі переходу від однієї до іншої системи правління був досягнутий такий баланс різних гілок державної влади, який дозволив би більш успішно вирішувати складні економічні, соціальні та інші питання. Люди судитимуть про характер реформ саме за цими показниками.
— Основними джерелами легітимності політичної влади є, як відомо, населення, уряд і зовнішньополітичні структури. З огляду на усі внутрішньо- та зовнішньополітичні обставини, а також соціальні настрої, про які ми говорили, чи є в Україні сьогодні проблеми із легітимністю влади, як ви вважаєте?
— Такої проблеми в принципі немає. Наша влада легітимна, оскільки її обрав народ — єдине, за Конституцією, її джерело.
— А як щодо рівня довіри до влади?
— Це вже інше питання. Показник довіри до багатьох державних структур на сьогодні не є високим. Яке життя, така і довіра.
— Чи згодні ви з соціологами, які на підставі результатів опитувань роблять висновок щодо поглиблення відчуженості влади від народу?
— Ця проблема справді існує. За роки незалежності наш державний апарат збільшився у три рази. Значна частина чиновництва залаштовує свої справи і відірвана від конкретних потреб людей. Чиновники обросли різного роду пільгами. У світі важно знайти таку строкату систему пенсійного забезпечення, як у нас. Різні органи ніби змагаються за те, щоб отримати вищі пенсії та інші пільги для своєї системи. Хіба це державний підхід до справи? І хіба не тому у нас з такими муками йде робота над Пенсійним кодексом?
— Вихід — у скороченні державного апарату?
— Це не єдиний шлях: десь необхідно скоротити, а десь, навпаки, додати, адже відомо, скільки часом потрібно вистояти в черзі, щоб узяти якусь довідку абощо. Мова йде про оптимізацію механізму державного управління. На жаль, адміністративно-правова реформа до цього питання так і не дійшла. Не вступили у дію закони «Про Кабінет Міністрів України», «Про міністерства», «Про державні комітети» тощо. А тому апарат державного управління у нас формується значною мірою спорадично, без необхідних наукових обгрунтувань.
У більш широкому контексті хотів би звернути увагу й на те, що ефективне здійснення політичної реформи прямо залежить від належної державної правової політики. Без останньої в сучасних умовах неможливо цивілізовано і гарантовано реалізувати всі інші види політики. Непродумана і слабка правова політика, яка здійснюється у відриві від життя і поєднана з недосконалістю і прогалинами юридичної бази, веде до збоїв і у здійсненні політики соціальної, економічної, культурної, парламентської, судово-правової, адміністративно-правової та інших реформ. На жаль, в Україні ще не сформовано цілісної правової політики. Проблемними залишаються поняття такої політики, її зміст, місце в системі інших видів політики тощо. І тут ми діємо згідно нашій традиційній ментальності: якось, мовляв, воно буде. Сучасна юридична наука готова допомогти грунтовними рекомендаціями, фундаментальними теоретичними розробками. Наш інститут, зокрема, минулого року видав монографії «Система органів державної влади України» (керівник авторського колективу професор В.Ф.Погорілко), «Проблеми удосконалення державного управління на етапі адміністративної реформи в Україні» (керівник авторського колективу професор В.Б Авер’янов) та інші.
