На даний момент очевидно: всі серйозні політичні сили підтримують реформу взагалі і конкретно — проект №4105. Протистояння виникає навколо процедурних моментів і, головне, навколо порядку обрання президента України. Власне кажучи, це питання в основному вирішать тільки в лютому. Нині триває дискусія, яка має визначити основні підходи до обрання президента.
ЧОМУ ПРЕЗИДЕНТА ПОТРІБНО ОБИРАТИ В ПАРЛАМЕНТІ?
Зменшення можливостей узурпації влади. На даний момент, як справедливо стверджують представники опозиції, в Україні існують півтора центра влади: президентсько-урядова вертикаль і парламент, який може заблокувати ініціативи Президента, але сам значною мірою залежить від тиску з боку Президента й уряду. Щоправда, вирішення цієї проблеми пропонують трохи дивне: вони вважають, що досить обрати на пост президента В. Ющенка, який не користуватиметься (?) своїми повноваженнями для «побудови» парламенту.
Проведення політичної реформи створює рівноважнішу схему, за якої центрів влади вже більше. Парламент залишається залежним від виконавчої влади, але вже може і сам істотно впливати на формування цієї влади. Прем’єр-міністр стає менш залежним від президента і має величезні повноваження у сфері економіки. Одночасно Президент:
Залишає за собою вплив на сфери зовнішньої політики та національної безпеки (а межі останньої уявляються вельми туманними);
Може розпускати в певних випадках парламент (сьогодні це можливо тільки на виконання рішення парламентської більшості, — якщо вона не дасть відкрити сесію);
На відміну від прем’єра, змістити його практично неможливо, — Конституційний Суд нещодавно підтвердив, що чинна процедура імпічменту є не більше ніж юридичною фантастикою, а змін процедури реформа не передбачає.
Ослаблення політичних конфліктів у парламенті. Передбачається, що необхідність обрання президента 2/3 голосів депутатів зажадає ретельнішого узгодження позицій усередині урядової коаліції і, головне, узгодження позицій хоч би з частиною опозиції. Зважаючи на те, що парламент можна розпустити у разі нездатності обрати президента, домовлятися все-таки доведеться.
Поки що абсолютно незрозуміло, яким саме чином здійснюватимуть таке узгодження і наскільки воно взагалі буде можливим. Загроза розпуску парламенту аж ніяк не завжди є аргументом для частини депутатського корпусу, хтось завжди може розраховувати на покращення своїх позицій у ході дострокових виборів.
Підвищення «ваги» президентського мандата. У разі обрання президента кваліфікованою більшістю парламенту він буде представником не якого-небудь регіону або партії, а більшості народних обранців. Передбачається, що представники однієї партії (і тим більше одного регіону) не зможуть отримати 2/3 місць у ВР.
У такій побудові є логіка, проте проблема полягає в тому, що українці поки що не готові визнати парламент як виразника своїх сподівань при обранні президента. З іншого боку, в парламенті можливість обрання президента силами однієї партії або блоку трохи більша, а пропонована сьогодні виборча система (принаймні, за збереження 4% бар’єра) не гарантує того, що рано або пізно у ВР не виявляться виключно кияни.
Економія державних коштів. Скорочення кількості виборів, а точніше — пов’язаних із ними витрат і причин політичної нестабільності, — завжди благо для бюджету. Інша річ — чи всім потрібно жертвувати в ім’я наповненості бюджету? Вирішувати це питання, на думку автора, має суспільство, а не міністр фінансів.
А сенс? Мало не головний аргумент на користь обрання президента парламентом — а навіщо взагалі громадянам право обирати президента з такими повноваженнями? Щоправда, за такої аргументації ризикуєш нарватися на зустрічне запитання: чи означає це, що громадяни можуть прямо обирати тільки самодержців?
Це перший крок до відновлення Радянської влади. Як відомо, КПУ послідовно виступає за повернення до радянської влади, першим етапом чого повинен стати перехід до парламентської республіки з подальшою ліквідацією поста президента. З цією програмою дуже добре узгодяться і скорочення повноважень президента, і введення суто пропорційної системи (пригадайте «блок комуністів і безпартійних»), і призначення уряду парламентом.
Зрозуміло, що один з ініціаторів пропонованих змін Віктор Медведчук пішов на введення цієї норми не тільки для того, щоб забезпечити підтримку законопроекту з боку фракції КПУ (хоч це міркування і було дуже важливим). Відразу ж з’явилося трактування, що норма проекту спрямована проти В. Ющенка — з метою не дати йому обратися на пост президента. І ця думка не позбавлена сенсу: досвід роботи Ющенка на посту прем’єра наочно ілюструє його небажання йти на діалог із депутатами. Крім того, поведінка Ющенка наочно показує, що його плани не передбачають роботи з повноваженнями, меншими за нинішні.
Перший момент цікавий, по суті, тільки самим комуністам. А другий не має стратегічної перспективи, — до виборів 2006 року нинішні стратегії блокування Ющенка будуть уже неактуальні.
ЧОМУ ПРЕЗИДЕНТА НЕ ПОТРІБНО ОБИРАТИ В ПАРЛАМЕНТІ?
Ослаблення публічної «ваги» президента. Справді — президент, обраний 300-ми парламентаріями, має вигляд значно менш представницької фігури, ніж він, але обраний 15-ма, наприклад, мільйонами виборців. Узагалі, це не має особливого значення, але стає значущим моментом у ході гострих політичних конфліктів, особливо тих, що вимагають розпуску парламенту.
Інша справа, що не зовсім зрозуміло — чи потрібен нам «арбітр нації»? Можливо, суто технічна роль президента, який у певних випадках робить певні рухи тіла, краща? Все ж таки бажання мати одноосібного керівника на чолі держави характеризує українців не як найдемократичнішу націю. І не так важливо, що росіянам «цар» потрібен для того, щоб його любити, а нам — щоб його лаяти…
Ослаблення президента загалом. У разі обрання президента кваліфікованою парламентською більшістю з’являється бажання (особливо — в опозиційних сил) провести на цей пост якнайслабшого кандидата. Повноваження президента все ж досить великі, а можливості його зміщення — примарні. У результаті виявляється краще мати такого президента, який би взагалі не зміг виконувати свої повноваження — слабенького, для всіх зручного чоловічка з виключно декоративними функціями. Неважко уявити собі наслідки появи такої людини на чолі держави. Особливо зважаючи на деякі результати року Росії в Україні… З іншого боку, практика обрання Генеральних секретарів ЦК КПРС показує, що і за таких підходів можна обрати сильного політика.
Кулуарність виборчого процесу. Оскільки обрання президента відбувається у «вузькому колі обмежених осіб», це створює сприятливий грунт для різних зловживань. Кулуарні домовленості різних фракцій парламенту, спрямовані на обрання президента, можуть не дуже сприятливо впливати на зовнішню й оборонну політику держави. Мало не найневиннішими «витівками» в цій сфері може бути розподіл військових замовлень…
Можна, звичайно, визначити, що процес обрання буде максимально публічним, повинні бути дебати, партії повинні радитися з виборцями, але, по суті, будь-яка організація виборчого процесу нічого особливо не змінює. Проблема тут не в тому, чи є обрання президента в парламенті або всенародно більш чи менш демократичним (Німеччина — демократична країна, але президента там обирає парламент), а в його повноваженнях.
«Вічний двигун». Блокування обрання наступного президента може бути вигідне Президенту чинному, — в пресі вже описували схему, за якої Президент сам блокуватиме обрання свого наступника в парламенті та продовжуватиме свої повноваження завдяки постійним переобранням ВР.
Модель, звісно, не переконлива — вона дуже затратна, та й ефект її скороминучий. Якщо президент справді виявився непопулярний і провалив прихід своєї партії до влади, довго блокувати процес переобрання він не зможе, — вже на наступних виборах виборці виправлять свою помилку, а політичні перспективи цього президента та його партії стануть катастрофічними. Проте формально ця схема реалізовується.
Відчуження народу від влади. Будь-яке скорочення кількості виборів суперечить заявленій меті політичної реформи — створенню політично відповідальної влади. Влада повинна постійно знаходитися під загрозою переобрання, і вибори мають відбуватися якнайчастіше (хоч би раз на два роки). В ім’я реальної відповідальності влади та демократизації політичної системи варто було б пожертвувати і деякими елементами стабільності. Нагадаю, що в Європі та США стабільність зберігається на рівні необираних структур, а найманої державної бюрократії.
