На цьому фоні виділяється величезна соціально-демографічна категорія — молодь. Її не цікавить тривале обговорення на рівні чуток достоїнств і вад кандидатів (та й не настільки вона безглузда, щоб беззастережно вірити цим самим чуткам). Однак тривалі роздуми і ретельне зважування всіх «за» і «проти» її теж не приваблюють. Частіше за все вона пливе за течією. Річ у тім, що вона не має єдиної ідеї, вона й не знає, чого їй чекати, вона не бачить свого майбутнього. Її ідеологія — ідеологія молодості. Тільки от молодість не вічна. Що ж потім?
Молодь витіснена з політики і фактично не має ніякої ваги в управлінні (у т.ч. і державному). Її увагу намагаються відвернути, пропонуючи усілякі розваги (я не проти розваг, але часто вони явно другосортні). Незвичайно багатий цей рік на благодійницькі концерти, а фейєрверки, наприклад у Харкові, влаштовувалися буквально з будь-якого приводу. Усе, здавалося б, робиться для молоді, а вона, сама того не помічаючи, перетворюється на об'єкт політичного впливу.
Будучи одночасно найбільш мобільною, наполегливою, експресивною і нестійкою частиною суспільства, молодь може спрямовувати розвиток усієї суспільної системи у ситуації, подібній до нашої (на жаль, поки що лише як важіль, на який можна натиснути). А чи не варто спробувати використати шанс і всі потенційні можливості, щоб створити свою націю, ідеологію, державу?
Ми живемо у молодій державі, де фактично відсутня ідеологія. Комуністичний ажіотаж уже своє віджив, період націоналістичної істерії також пройшов. Кілька десятиліть випали із власне українського культуротворчого процесу. Україна залишилася без власної культурної еліти.
Як не сумно це констатувати, але українська культура, по суті, — культура сільська. Сучасна урбанізована молодь не відчуває душевного трепету, побачивши національні костюми, слухаючи народні пісні; її навряд чи зацікавиш писанками і рушниками, а тим більше не імпонує їй філософія українського мазохізму, для якої страждання, скарги і скорбота — життєва необхідність. Нині потрібне щось інше, новий стрижень.
Можливо, якщо влада перестане грати на сьогочасних інтересах молоді, задовольняти її ще не існуючі бажання, щоб потім, не навчену плавати, викинути її у холодний океан реального життя; якщо будуть розглядати її як рівноправного партнера, дадуть їй шанс незалежної участі у політичному житті, це залучить раніше байдужу частину молодих людей до самостійного пошуку, вибору, будівництва свого майбутнього. Важко назвати «плюсом» чи «мінусом» хаос у світогляді молоді, яка шукає своє місце у професійній, соціальній та політичній інфраструктурі. Однак вона робить спроби, обпікається, оцінює, вчиться, вбирає, вибирає, комбінує, робить власні висновки.
Необхідна абсолютно нова національна ідеологія. Молодій державі потрібна молода нація. Нація з ідеологією, що реабілітує життєздатність цієї держави. Крім уваги до минулого (на що робиться ставка нині), треба щось створювати і чимось гордитися сьогодні, орієнтуючись на майбутнє. У цьому випадку історія та традиції будуть гарним доповненням, оформленням; допоміжним матеріалом, але не суттю, ідеєю. Молодь повинна усвідомити, що саме вона, оскільки їй жити у цій країні, у державі без ідеї; саме зараз, оскільки ситуація сприяє (загальне суспільне пожвавлення у зв'язку з виборами президента) має будувати СВОЮ державу. Ми, покоління, якому жити у ХХI столітті, хочемо покласти свої сили на благо нашої держави, ми хочемо реалізуватися тут, створити нову українську культуру (у всіх розуміннях, у тому числі і суспільно-політичну).
Я не закликаю забути про старше покоління, я говорю про культурне і політичне відродження, використовуючи усі позитивні завоювання та досвід наших попередників.
