Під час останньої програми каналу «1+1» «Іду на Ви» журналісти запитали Надзвичайного і Повноважного Посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна, чи не є втручанням у внутрішні справи України заява Держдуми «Про розвиток політичної ситуації в Україні»? У цій заяві, нагадаємо, Держдума «висловлює глибоку стурбованість у зв’язку із численними фактами переслідувань представників політичної опозиції в Україні новою українською владою». У відповідь пан посол стенув плечима: то й що, мовляв, заявила ж Україна про загрозу демократії на Кубі та в Білорусі!.. Отже, тема розуміння демократії та засобів її захисту не втрачає актуальності. До цієї дискусії приєднався і автор «Дня».
У нашому інформаційному просторі з’явилося чимало статей, які засуджують декларацію Буша—Ющенка щодо підтримки демократії на Кубі та в Білорусі. Утім, щодо Білорусі протестів начебто немає. Йдеться переважно про Кубу. Навряд чи до Куби в цьому контексті поставилися би інакше, ніж до держави Лукашенка, якби не одна суттєва обставина. Куба вже багато років безкоштовно лікує наших дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Деякі наші співвітчизники вважають, що цього досить, щоб не перейматися тим, що відбувається на острові Свободи, як називала Кубу Фіделя Кастро радянська пропаганда. Звичайно, далеко не всі критики декларації Буша—Ющенка вживають такі міцні вирази, як заступник міністра закордонних справ Куби, який назвав позицію України «зрадою». Але хіба українська держава брала на себе обов’язки завжди підтримувати той політичний режим, що існує сьогодні в цій латиноамериканській країні? Комуністична Куба впродовж останніх 15-ти років утратила практично всіх ідеологічних союзників — відповідно до того, як країни Східної Європи переставали бути комуністичними. І антиамериканськими. Комуністична Куба — дітище великого протистояння «двох систем». Колишній СРСР не зупинявся перед будь- якими витратами, щоб тримати «під носом» США природний авіаносець і плавучу батарею — Кубу. А також центр поширення «світової революції» у країнах Західної півкулі. Москва використовувала «кубинських інтернаціоналістів» для численних «антиімперіалістичних» війн у Африці. Але, оскільки успіхи соціалістичної економіки там були такі ж, як і скрізь, щоправда, з поправкою на тропічні особливості, СРСР був змушений взяти Кубу майже на цілковите утримання. Свою роль у цій справі відігравала у той час і Україна. Варто навести деякі міркування з мемуарів колишнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста: «Куба для нашої країни обходиться дуже дорого — близько 1,5 млн. карбованців на день… Поки що ми, Радянський Союз, Кубу тримаємо на своєму повному утриманні. Щорічно відправляємо на Кубу 900 тисяч, а то й мільйон тонн хліба… Завозимо туди вершкове масло, м’ясо, картоплю, цибулю, олію та інші продукти харчування, і це щоб прогодувати більш ніж 9 млн. кубинців. За нашими договорами ми зобов’язані Кубі дати товарів на 750— 800 млн. карбованців, і це при умові постачання нам цукру за ціною 120 карбованців за тонну — це в два рази дорожче середньосвітової ринкової ціни. Тільки на цьому ми в рік втрачаємо 320 млн. карбованців». («Справжній суд історії ще попереду». Київ, «Генеза». 2003. С. 335).
Але, звичайно, йдеться не про ці реалії минулого, а про нинішню ситуацію. З одного боку, Куба справді безкорисливо лікує наших дітей. І це заслуговує на глибоку вдячність. З другого боку, Куба — одна з останніх тоталітарних диктаторських держав сучасного світу, де масово порушуються права людини, відсутня свобода слова й вільна преса, переслідують, ув’язнюють і піддають тортурам дисидентів. Якщо ми вважаємо Україну демократичною державою, то як нам ставитися до цих фактів? Удавати, що нічого не відбувається?
Після приходу до влади «барбудос» — «бороданів» Кастро майже 2 млн. кубинців були змушені покинути батьківщину. Нині вони компактно мешкають у штаті Флорида, а тисячі інших, ризикуючи життям, намагаються покинути комуністичний «рай», вирушаючи у подорож (часто смертельну!) через Карибське море до берегів США. На човнах, плотах, через зграї акул, сподіваючись лише на чудо та Бога…
Куба пережила все те, що й будь-яка інша комуністична держава: свій 1937 рік із очищенням партійних лав від тих, хто не розумів генеральної лінії, з переслідуванням інакодумців, з наведенням «порядку» в ідеологічній сфері.
Сьогодні країна переживає щось на зразок нашого непу, «нової економічної політики», коли на острів закликають буржуазних туристів, а кубинській діаспорі в США дозволяють надсилати грошові перекази своїм родичам на Кубі. Але ідеологічний тиск, ізоляція країни від світу тривають.
Між іншим, ми досі справедливо дорікаємо США, що вони встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом під час Великого Голоду в Україні. Америка тоді керувалася виключно егоїстичними національними інтересами. І ми абсолютно обґрунтовано вважаємо це політичним і моральним цинізмом, що ганьбить демократичну державу. Ми не сприймаємо виправдання на кшталт того, що США тоді переживали Велику депресію і дуже потребували радянських замовлень і ринків. Режим Кастро на Кубі — не назавжди, рано чи пізно до влади прийдуть прихильники демократичного шляху розвитку цієї країни, й тоді вони звернуться до нас з дуже неприємним запитанням: «За скільки українці продали кубинську свободу?» І ми будемо змушені відповісти, що ми зрадили кубинських демократів за те, що Фідель лікував наших дітей.
Страшно уявити, що тоталітарний режим СРСР зробив би з Андрієм Сахаровим, нашими українськими політв’язнями, якби не підтримка світової демократичної громадськості, цивілізованих держав. Страшно уявити, що зробили би з нашою помаранчевою революцією, якби не співчуття демократичного світу. Хотілося б почути від «надобережних» читачів газети, а як нашій державі треба було вчинити в такій ситуації? Після того, як світ підтримав нашу демократію, заявити, що ми ніде нікого в демократичних прагненнях не підтримуватимемо? Ніде й ніколи не співчуватимемо жертвам насильства і переслідування? Але тоді ми не маємо й найменшого морального права очікувати розуміння, солідарності й підтримки від інших країн і народів.
Чи, може, був якийсь варіант пройти між «крапельками» без парасолі та залишитись сухими?
До речі, нам ще часто доведеться потрапляти в такі ситуації, коли треба буде приймати складні, болючі рішення за схемою «або — або» та брати на себе відповідальність за їхні наслідки. «Тишком-нишком» ще жодній державі в цьому світі прожити не вдавалося. Навіть нейтральній Швейцарії, що має, між іншим, дуже боєздатну армію та поголовно озброєний народ, а під час Другої світової війни ґрунтовно готувалась до відсічі можливій нацистській агресії, не збираючись капітулювати перед явно сильнішим Гітлером. А ми все мріємо про чарівне мистецтво ходіння «між крапельками».
А як би ми виглядали перед тими сябрами-білорусами, які приїхали на наш Майдан, щоб підтримати нашу революцію, якби відмовилися висловити моральну підтримку білоруській демократії? Кажуть, пан Лукашенко дуже невдоволений заявою Президента Ющенка. То його право. Серед наших сусідів є такі, що дуже невдоволені самим фактом нашого існування. То їхні проблеми. А нам — своє робить.
