Під Новий рік багато людей роблять щось традиційне: італійці викидають із вікон старі меблі, німці здійснюють бешерунг (церемонію обміну подарунками), найбільш акуратні жителі пострадянського простору ходять до лазні… Є своя передноворічна традиція й у Міжнародної асоціації Gallop, члени якої протягом багатьох років напередодні свята підбивають підсумки. Але не свої, а тих же німців, італійців, українців та інших народів, що населяють нашу планету. Соціологічне опитування Gallop, яке так і називається «Кінець року», цікаве ще й тим, що дозволяє не тільки оцінити сьогодення, а й частково заглянути в майбутнє. Що вельми актуально для України, яка в наступному році обиратиме нового президента. Ексклюзивно для «Дня» дані останнього міжнародного опитування Gallop представляє заступник директора Центру полiтичних та електронних дослiджень «СОЦИС» Олександр Стегній. Соціолог також поділився своїми міркуваннями про можливі сценарії майбутньої президентської кампанії.
«ГОДУЄМО СЕБЕ І СУСІДА»
— Які найцікавіші результати «Кінця року»? Чим є це опитування в принципі?
— Усього в опитуванні в листопаді — грудні 2002 року взяла участь колосальна кількість людей — 67,5 тис. у 65 країнах світу. В Україні воно проходило в листопаді й охопило 1200 респондентів. Як правило, запитання цього дослідження є моніторинговими та включають наступні блоки. Перше запитання — традиційне і стосується настрою людей та їхнього загального сприйняття найближчого майбутнього. Звучить воно таким чином: «На вашу думку, наступний рік буде гіршим чи кращим, аніж попередній?» З результатів, отриманих із цього запитання, колеги з Gallop будують таблицю, де показано, яка нація є найбільш оптимістичною, а яка найбільш песимістичною. Якщо подивитися дані попереднього опитування, яке було проведено в кінці 2001 року, і порівняти їх iз останніми, то в Україні в позаминулому році було 20% оптимістів. Вони вважали, що наступний (тобто, 2002. — Авт. ) рік буде кращим. В останньому опитуванні їхня кількість зросла на 10%. Таким чином, 30% опитаних українців вважають, що 2003 рік буде кращим, аніж попередній. Кількість тих, хто вважає, що значних змін не буде, дещо скоротилася (з 38% в позаминулому році до 32%). Але загалом можна говорити, що майже третина населення країни говорять про status quo. Що ж стосується песимістів, то приємно констатувати, що їхня кількість залишилася практично без змін: було 20%, а стало 23%. 22% респондентів у позаминулому році вагалися з відповіддю, а в минулому році — 15%. Тобто більше людей визначилося зі своїм ставленням до того, що відбувається. Це запитання, ще раз підкреслю, стосується загального людського сприйняття, а не конкретно особистого життя чи життя суспільства. Тобто запитання у своєму роді універсальне, оскільки екстраполює одне на інше.
На земній кулі найбільшими оптимістами в кінці минулого року виявилися громадяни Кенії: абсолютний рекорд — 77% у цій країні вважають, що нинішній рік буде кращим за минулий. Виявляється, в цьому немає нічого дивного. Після 24 років правління в країні помінялися президент і уряд, і бідні африканці думають, що нарешті наступить краще життя. На другому місці за оптимізмом жителі «гарячої точки» Косово (тому її дослідники й виділяють). 74% опитаних у Косово сподіваються на краще в цьому році та на громадянський мир. Серед інших лідерів країн-оптимістів — Нігерія (68%), Туреччина (67%) і лише далі йде наддержава США з показником оптимізму 64%. Варто відзначити, що в попередніх дослідженнях показник оптимізму в США був вищим. Але вересневі події 2001 року, рік, що минув під знаком боротьби з Бен Ладеном, проблема з Іраком — все це позначається на нації, яка була колись еталоном оптимізму в поглядах на майбутнє. Зараз американці стали більш вразливими, і в своїй країні почуваються не зовсім безпечно. Це позначається на масовій свідомості.
— А серед песимістів рекордсмени є?
— Що стосується песимістів, то абсолютний рекорд в африканській країні Зімбабве — 72%. На другому місці, як не дивно, Португалія — 65% і на третьому Гватемала — 57%. Серед «лідерів» Греція та Ірландія — по 43%. У цих країнах є чітка залежність настроїв від економічної ситуації в країні, свого економічного статусу, можливості отримати роботу, загрози стати безробітним.
Наступні п’ять запитань стосуються економічного життя і статусу жителів у різних країнах земної кулі. Передусім дослідники цікавляться думкою опитуваних: «Буде наступний рік роком економічного процвітання, економічних труднощів чи залишиться без змін?» Тобто вихід на економічний контекст, в якому проживає країна й та чи інша нація. В Україні рік тому 6% чекало економічного процвітання, в минулому році — 11%. Якщо навіть врахувати похибку вибірки, то можна стверджувати, що кількість «економічних» оптимістів не скоротилася, а трохи виросла. Тому що в їхньому числі зросла частка молоді, дипломованих фахівців, а в Україні поволі починає бути запитаним інтелект. Хоч це відбувається, головним чином, у приватних компаніях, у компаніях з іноземним капіталом. Але сьогодні можна легально заробляти інтелектом більше, ніж учора. Це, безумовно, позитивний момент. Хоча кожний десятий, який вірить у краще — це, звичайно, мало. Сьогодні таке улюблене українцями status quo зменшилося з 50% до 46%. Тобто близько половини людей думають, що нічого не зміниться. На рік економічних труднощів розраховують 31% опитаних, що на 7% більше, ніж у позаминулому. Як бачимо, відбувається певна диференціація в економічних настроях. І знову ж, як у попередньому опитуванні, скоротилася кількість людей, які не змогли відповісти, — було майже 20%, зараз — 12%. Це позитивний момент — люди намагаються визначитися з відповідями.
Наступне запитання — це прогнозування безробіття. Воно звучить так: «У наступному році ви очікуєте значного збільшення чисельності безробітних; незначного збільшення; чисельність безробітних залишиться без змін чи почне скорочуватися?» Значного збільшення безробіття зараз очікують більше людей, аніж у 2001 році — 19% проти 11%. Незначного збільшення безробіття рік тому чекали 18%, зараз — 23%. Status quo було 36%, зараз — 31%. Зменшення сталося за рахунок перерозподілу відсотків, які йдуть на прогнозування збільшення рівня безробіття. Оптимістів небагато: рік тому було 12%, а зараз 15%.
Далі йде запитання про робочий графік. Респондентів запитували: «Ви зараз працюєте повний чи неповний робочий тиждень?» Тут я хочу нагадати, що опитування проходить серед громадян від 18 до 75 років. Працевлаштованих на повний робочий тиждень в Україні всього 38% респондентів, рік тому їх було 40%. Неповний робочий тиждень зайнято 9%, в позаминулому році — 7%. І не працює — більше половини населення України — 53%! До цієї групи входять пенсіонери за віком, інваліди, жінки, що перебувають у декретній відпустці, молодь, що навчається, тимчасово непрацюючі, а також тунеядці та «вимушені» нероби. Це діагноз економічного «здоров’я» нашої країни, демографічної ситуації, пов’язаної із старінням нації. Решта 47%, виходить, повинні прогодувати себе і «сусіда».
— Можна порівняти ці цифри з даними, отриманими по інших країнах?
— В Канаді непрацюючих 35%, повний робочий час працює 50% населення, неповний — 15%. У США не зайнято 37%, однак, там інший цікавий момент — тільки 11% працює повний тиждень і 52% — неповний. Тобто, в розвинених країнах не працює близько третини дорослого населення. В «сумних» країнах цей показник, звичайно, інший: у Туреччині не працює 58% населення, в Єгипті — 63%, в Ізраїлі — 39 %, в Японії — 44%. Але абсолютним лідером у цьому відношенні, мабуть, є Індія — 72% населення не працює. Однак з Україною цю державу з цілком зрозумілих причин порівнювати не хочеться.
Далі йде вже особистісний індикатор: «Чи вважаєте ви, що ваша справжня робота збережеться, чи існує ймовірність, що ви станете безробітним?». Це запитання ставилося тільки тим, хто працює. Впевнених у тому, що їхня робота збережеться, 48% — стільки ж, скільки й у позаминулому році. Тим часом 41% допускають, що можуть втратити робоче місце в році, що настав. Майже дві рівні частки. Це, знову ж, лакмус для нашої країни. У Канаді 75% вважають, що колишня робота буде у них і далі, й тільки 22% вважають, що можуть залишитися без роботи; в США 81% упевнені, що працюватимуть на колишньому місці, і 17% бояться залишитися безробітними. Це той випадок, коли цифри говорять самі за себе.
Наступне запитання: «Якби ви стали безробітними, чи вважаєте ви, що спроможні знайти нову роботу: 1) досить швидко; 2) це забере багато часу; 3) не зможете знайти?» Оптимістів, які швидко зможуть знайти роботу у випадку, якщо втратять її, в Україні тільки 20%. 50% вважає, що пошук нової роботи забере у них багато часу. І ще 15% — повні песимісти — вважають, що вони взагалі не зможуть знайти роботу. Зрозуміло, що серед цих 15% — люди допенсійного віку, з недостатньою освітою, але це знову-таки непрямо говорить про загальну економічну ситуацію в країні.
МИРНА ВІЙНА
— Конфлікт назріває?
— До конфлікту ще далеко. Хоч як би там було, але в Україні великих потрясінь, страйків, промислових конфліктів у національних масштабах немає. Є, звичайно, певні регіональні проблеми, наприклад, у Донбасі. Але походи голодних людей абсолютно зрозумілі та навряд чи це можна назвати промисловим конфліктом. Рік тому на збільшення кількості страйків і промислових конфліктів за результатами відповідного запитання вказувало 34%, сьогодні таких 25%. Зменшення страйків у кінці 2001 року очікувало 16%, але зараз їх також, що цікаво, стало менше — 10%. А перерозподіл стався за рахунок нашого улюбленого українського «як було, так і буде». У позаминулому році їх було 20%, тепер 41%.
І останнє запитання — з міжнародної ситуації. Респондентів запитують: «Наступний рік буде мирним чи неспокійним роком із безліччю міжнародних протистоянь?». 10% українців рік тому вважали, що наступний рік буде мирним. У цьому році 13% поділяють цю точку зору, тобто абсолютна меншість наших громадян, не дивлячись на те, що «гарячі точки» від нас далеко і наші хлопці більше не беруть участі у воєнних діях на території інших держав. Те, що міжнародна ситуація залишиться такою ж, вважає 31% респондентів. Але ж минулий рік було оголошено роком боротьби з тероризмом, і його ніяк не можна назвати спокійним із погляду конфліктів. Тобто третина громадян вважає, що цей рік пройде також під знаком боротьби. А неспокійним цей рік бачать 37%. Таким чищо все більша кількість людей середнього віку і молодих розуміють, що повернення до радянської системи — це деградація. Ще радує, що поволі запитаними стають знання. Хоч краще, звичайно, було б, якби вони були запитані тут, на Батьківщині.
УКРАЇНЦІ ПРОГОЛОСУЮТЬ ЗА «МІШОК ІЗ ДОЛАРОМ»
— Як би ви охарактеризували культуру політичного вибору українців — вона архаїчна, демократична, тоталітарна чи інша?
— Якщо чесно, то в тому розумінні, в якому вживають поняття «культура вибору» політологи та експерти, що займаються електоральними дослідженнями, навряд чи вона відповідає названим вами характеристикам. Тому що культура вибору передбачає якісь усталені форми. Я думаю, що, швидше, можна говорити про технологію вибору українців. Вона дуже часто ірраціональна, персоніфікована. Ці обидві характеристики дуже взаємопов’язані, тому що, коли робиться ставка на людину, яка чимось зовні імпонує, не знаючи суті її програми — це ірраціональність. Це особливо стосується виборів по мажоритарних округах. Вибір, що базується на політичній культурі орієнтацій і переваг, представлений у дуже маленькому сегменті, в той час як переважна більшість наших виборців керується не політичними поглядами, не принципами, не традиціями голосування своєї сім’ї та найближчого оточення, а зовнішнім ірраціональним образом кандидата. Особливо це чітко простежується в маленьких закритих поселеннях, провінціях, коли фінансово могутні кандидати намагаються вирішити найбільш актуальні проблеми жителів поселення. У великих мегаполісах — Харкові, Києві, Донецьку, де мільйонерів багато, все відбувається інакше. Мені здається важливішим існування, дійсно, вибору, а не технологія вибору. В нас відбуяку вони голосуватимуть. Але вони вмирають, а для покоління, яке прийде їм на зміну, і для молоді цей символ вже не спрацює. Що ж до грошового мішка, то більшості українців така картинка буде приємна, але люди в неї не повірять. Чому на останніх президентських виборах, голосуючи за Президента Кучму, люди вибирали не програму, а «нового» Кучму з новими ідеями. А ще як за альтернативу лівому кандидату. Тобто картку підібрати можна, питання лише в тому, чи повірить наш виборець навіть найпривабливішій для себе картинці? Хоч я, наприклад, досі не можу зрозуміти успіх Віктора Андрійовича. Політичне болото, в якому він загруз, його нерішучість не дають йому рухатися вперед. Від нього пішло багато людей, які скористалися його брендом і увійшли до парламенту. Але, коли він дивиться з екранів телевізорів, розводить руками, у жіночої частини електорату він викликає повагу та бажання за нього проголосувати. Але голосувати потрібно не за чоловіка, а за лідера, який щось повинен зробити для країни.
ПОЛІТИЧНЕ «БОЛОТО»
— А як ви можете пояснити феномен Ющенка? Адже незважаючи на все, рівень довіри до нього продовжує залишатися високим?
— Я думаю, тут істотний вплив спричиняє переважання ірраціонального вибору в українців. Другий чинник — це уніфікований стан його блоку. Адже в «Нашій Україні» є хто завгодно, на будь-який смак виборців: і націоналісти, і великий капітал, i інтелігенти. Третій чинник — це зовнішні антропологічні дані Ющенка. На фоні багатьох політиків він виглядає більш привабливо. І четверте — це феномен історичної пам’яті в контексті політичних подій. Цим феноменом є не що інше, як Ющенко в період керівництва Національним банком. Як би там не було, ном, близько 70% людей розуміють, що 2003 рік навряд чи буде добрим і спокійним. А тепер подивимося, що ж думає з цього приводу населення «флагманів», які й мають намір розв’язати війну в світі. 8% громадян США вважає, що рік буде більш спокійним, аніж попередній. 29% американців вважає, що він буде таким самим (нагадую, що попередній рік пройшов під знаком боротьби з тероризмом). І 60% жителів Сполучених Штатів вважає, що 2003 рік буде роком жорстких зіткнень. У Канаді показники дуже близькі: 6% канадців вважає, що рік буде кращим, 30% — такий самий, як і попередній, і 61% — що рік буде неспокійним. У Туреччині населення відрізняється оптимізмом: 47% вважає, що рік буде спокійним, 11% — як попередній, і тільки 25% очікують, що він буде складним. Є тут і свої рекордсмени. Наприклад, в Австралії 76% вважає, що цей рік буде роком конфліктів. Це можна пояснити тим, що Австралії внаслідок історичних причин близькі позиції Великої Британії та США.
— Які тенденції в розвитку нашого суспільства протягом останніх років непокоять вас найбільше і які, навпаки, радують?
— Суспільство у нас неоднорідне. Тому ми часто отримуємо діаметрально протилежний набір думок з одного й того ж питання. Тобто рівень амбівалентності масової свідомості дуже високий. Мене дуже непокоїть жорстка тенденція до соціального і майнового розшарування. Тому що, на жаль, нові українці смішно виглядають тільки в анекдотах. А в житті культурний прошарок суспільства вимивається, опиняється на маргінесі, і приходять нувориші з дуже низьким інтелектом. Це хвороба сучасного українського суспільства. Більшого соціального статусу досягають не люди з інтелектом, професіоналізмом, визнанням, а ті, хто всього цього не має, але має великі фінансові можливості, дуже часто зароблені нечесним шляхом. Ті люди, які за інтелектом, освітою, здібностями відповідають середньому класу, з фінансової точки зору є андеграундом. Ця проблема болісно сприймається в суспільстві. Тому Україну, як і раніше, лихоманить «витік мiзків».
Позитивне, на мою думку те, вається організація виборів, а не вибори. Зверніть увагу, я не вживаю погане слово «підтасовування», а кажу про організацію. Адже вибори — це волевиявлення. Воно не повинне організовуватися. Під організацією я розумію влаштування факторів, які впливають на вибір людини, і вони не мають нічого спільного з культурою вибору. Це, до речі, є одним iз індикаторів демократичності суспільства. Зрозуміло, що є агітація — це нормально. Але коли є дії, які іноді навіть суперечать закону… Коли перед виборами починають масово створюватися організації допомоги незаможним, багатодітним, соціальні програми, і скрізь красується людина чи партія, які стоять за цими благими справами. Це що — культура вибору?
— Продовжуючи тему: в деяких країнах Південно-Східної Азії, які не відносяться до тих, що активно розвиваються, досі збереглася традиція голосувати за зображення, точніше, за символи. Партія може навіть не репрезентувати свою програму, а просто малює якийсь свій символ. А за яку картинку проголосували б українці? Що має показати нашим виборцям кандидат чи партія, який символ, аби за них проголосували?
— Цікаве, але дуже непросте запитання. Хоч як би там було, але при всій своїй ірраціональності та емоційності при виборі, у нашого народу росте, і це видно на двох останніх виборах, почуття недовіри, або, точніше, здоровий скепсис щодо спроможності партії чи кандидата, навіть у президенти, реалізувати обіцяне. Я знаю, яку картинку потрібно намалювати, вона багатьом сподобається — це мішок із намальованим на ньому американським доларом чи українською гривнею, а поруч із мішком — портрет задоволених акуратних немолодих людей, респектабельної молоді. Можна навіть зробити варіації на тему: для молодих чоловіків намалювати поруч із мішком гарний модний автомобіль, для дівчат — гарний одяг, примiський будинок і приємного чоловіка в садку біля будинку. Тобто всіляко проробляти тему фінансового благополуччя. Тому що національний розподіл вже не працює. Так, до речі, про культуру вибору — вона присутня у комуністичного електорату: портрет Ілліча чи Сталіна — це картка, за але гривня — це все-таки не папір, а гроші. В асоціативній пам’яті українцiв Ющенко — це людина, яка була банкіром всієї країни, яка доклала зусилля для того, щоб гривня «не впала» і була національною валютою. Хтось може пригадати історії із золотовалютними резервами НБУ, кредитами банку «Україна», але в постійній війні компроматів забруднилися вже всі, й населення не таке чутливе до них. В сукупності всі ці чинники дають рейтинг Ющенка. Але мені прикро, тому що я відчуваю, що нам навіть якщо потрібна така національно налаштована людина, то при цьому вона повинна мати харизму організатора. А Ющенко дуже часто процеси пускає на самоплив, виставляє замість себе своїх спічрайтерів — Порошенка на екранах можна побачити частіше, ніж Ющенка, — його позиція незрозуміла. І це сумно, тому що часу зовсім мало, і я не бачу прогресу Ющенка як політичного діяча, як харизматичного лідера, як організатора.
— Ви згадали про «російську модель», яку було використано на останніх президентських виборах України. Наскільки ймовірна реалізація цієї моделі в ході майбутніх президентських виборів?
— Ну, по-перше, двадцять місяців — це чималий термін, щоб говорити про якісь сценарії виборів. Друге — на сьогоднішній день ситуація, як на мене, не виглядає так, що до другого туру може вийти кандидат від лівих і кандидат від правих (або центристів). Мені, наприклад, дуже цікаво, як розвиватимуться події навколо нової донецької політичної сили, представленої тут прем’єром Віктором Януковичем, амбіції якого досить-таки ясні. А якщо ще пригадати, що саме прем’єр- міністр став сьогоднішнім Президентом країни... Цілком можливо, що Янукович також балотуватиметься. А знаючи його ресурси, плюс ще кілька — без лапок — добрих справ для народу, то його шанси можуть бути високими. У будь-якому випадку в Адміністрації Президента та у президентських партій однозначно буде свій ставленик. Ось вам і один реальний нелівий кандидат. Другий кандидат — якщо, звичайно, він не буде й далі тупцювати в болоті — це Ющенко. Також нелівий кандидат. Виходить сюжет, до того ж цілком реальний, без участі лівих. Наталя Вітренко вже йде в нікуди. Для неї практично повним крахом стала поразка на довиборах у Мелітополі, де вона не змогла перемогти молодого, але фінансово міцного Шевчука. Від комуністів кандидат буде, але в них також проблеми — амбіції Грача, невдоволення Симоненком… Тому на сьогоднішній день жорстка модель «лівий і права альтернатива йому» мені здається неможливою. Швидше всього, буде п’ятірка реальних кандидатів, серед яких буде і лівий, але він навряд чи потрапить до другого туру.
ДЕ ЦЯ ЖІНКА?
— Зараз з усіх політиків, які, можливо, візьмуть участь у виборчій кампанії, найбільшою довірою в населення користується лідер «Нашої України». Що повинен робити інший кандидат, аби перемогти на виборах?
— Показати практику позитивних реформ. Абсолютно зрозуміло, що країна зараз «вагітна» пенсійною реформою, легалізацією тіньових доходів і лібералізацією фіскальної податкової системи. Країна чекає реальних дій уряду, направлених на розвиток і зміцнення малого і середнього бізнесу. Якщо кандидат від влади вирішить ці проблеми, він може перемогти Ющенка цими козирями. Тим більше, що у Ющенка, як я вже говорив, серйозні проблеми: його політичне болото, нерішучість, половинчатість, аморфність політичного обличчя його блоку.
— А яким повинен бути ідеальний кандидат, щоб за нього проголосувала більшість виборців?
— Маючи достатній емпіричний матеріал, ми, соціологи, можемо побудувати ідеальний образ політика, який бажаний для нас. Але це буде всього лише недосяжний ідеал. Є тріада якостей, які виділяють наші респонденти. Перше — це порядність. До неї дуже близькою є друга якість — відповідальність: дав обіцянку — виконай. І третє — це професіоналізм. Мається на увазі і багатий життєвий досвід, і професійні навички, і вміння зібрати навколо себе дійову команду. Ця тріада універсальна, вона працює в багатьох країнах. Єдина специфіка України полягає в тому, що в цивілізованих країнах на першому місці серед якостей ідеального політика навряд чи стоїть порядність — там у лідера це має бути апріорі.
— А чи може в Україні президентом стати жінка, безвідносно до тих персоналій, які є на сьогоднішній день?
— Думаю, навряд чи. У нас є якийсь стереотип, що жінка не може керувати країною. На останніх президентських виборах Наталія Вітренко дуже активно йшла — єдина жінка серед кандидатів. У неї була економічна освіта, харизма, метал у голосі — можливо, деякі чоловіки з побоюванням дивилися на такого можливого президента. Хоч я не вірю, що це українська ментальність не дозволяє жінці перемогти на виборах. Зверніть увагу, скільки зараз жінок у бізнесі, в керівництві. У великих маркетингових компаніях аналітиками працюють переважно жінки. Їхні заробітки викликають заздрість навіть працюючих чоловіків. З’явився феномен, коли жінка утримує сім’ю, маючи чоловіка, в цілому, не дурня. Ми не є суспільством автократичного ставлення до жінок, їхніх прав. У нас немає жіночої дискримінації. Чому така ситуація в політиці? Як на мене, у нас просто існує дефіцит жінок, які бажають займатися політикою. На сьогоднішній день не буде проблемою, якщо жінка змагатиметься за високий пост із політиком-чоловіком. Але де ця жінка? Наталія Михайлівна показала, що можна змагатися у світі чоловіків. Але її час минув.
— А чому ви не згадуєте Юлію Тимошенко?
— З простої причини. За останніми даними опитування «СОЦИС» і «Демократичних ініціатив», рейтинг Тимошенко дещо виріс. Але це майже нічого не означає, оскільки їй не довіряє 53% населення. У Юлії Володимирівни є реальна проблема — це її біографія. Кримінальні справи, відкриті проти неї, — це не справи «в’язня совісті», як десь прозвучало, це справи бізнес-леді. А її близькі фінансові відносини iз Павлом Івановичем, якого вже офіційно визнано злочинцем? Найважливіша якість ідеального політика, про яку ми говорили, — порядність — передбачає відсутність економічних злочинів, пов’язаних iз ім’ям кандидата. Я не можу стверджувати, що ці дiяння дійсно мали місце, але на масову свідомість вони впливають.
