Здається, що для українських політиків бажання боротися між собою настільки увійшло в плоть і кров, що очевидна небезпека, яка нависла над країною, не може примусити їх відмовитися від згубної звички. Зрозуміло, що багато хто з них не любить Президента Віктора Ющенка, ще більш зрозумілим є бажання достатньої кількості з них самим зайняти вищу державну посаду. Але якщо політичним амбіціям приноситься в жертву безпека країни, то слід поставити цілком допустиме в такій обстановці запитання: чи усвідомлюють вони, що коять?
Невже грузинські опозиціонери стали лояльніше ставитися до президента Саакашвілі? Навряд. У інтерв’ю московській газеті «Время новостей» Ніно Бурджанадзе прямо заявила, що «зараз не час обговорювати дії Грузії», аналогічно на день раніше висловилася в тій же газеті й екс-міністр закордонних справ Саломе Зурабішвілі. Країну рятувати треба, й грузинські політики це розуміють, бо парламент одностайно проголосував за вихід з СНД. Як казав великий російський поет, – «їхній приклад іншим наука», насамперед низці наших керівників.
Про близьку небезпеку в Стародавньому Римі казали, jam proximus ardet Ukalegon — уже палає сусід Укалегон. Причому сусід найближчий. Увесь світ висловився, зайняв певну позицію, а українські парламентарії всіляко чинять опір скликанню позачергової сесії парламенту. Бояться помилитися, чекають розвитку подій, аби потім гучно приєднатися до загального хору прославляння переможця в конфлікті на Кавказі. Зрозуміло, що позапарламентські партії типу СПУ, Наталії Вітренко намагаються хоч якийсь шматочок відщипнути від проросійськи орієнтованого електорату розмовами, що без Росії ми пропадемо й не в змозі платити високу ціну за газ. Заразом обивателя лякають телевізійними картинками руйнувань й розмовами про вбивства мирних жителів. Якщо суперечитимо Росії, то й з нами буде таке саме. Тепер, коли з’явилася можливість розібратися в тому, що сталося, виявилося, що йдеться не про тисячі загиблих. Цифри набагато скромніші. Авжеж, узагалі ніхто не повинен гинути хоч у Цхінвалі, хоч у Горі, але розмови про геноцид, як і належить, виявилися в цьому разі плодом не дуже вправної пропаганди. Світ не повірив, але не його переконували, а власний народ. Але вічно його обманювати неможливо, й кількість тих, хто підтримує великодержавний курс, повільно, але впевнено почала зменшуватися.
У цих умовах мовчання Юлії Тимошенко, підкреслимо – не лише як прем’єра, а й як партійного лідера, стає просто політично непристойним. Хоч у набагато складніших умовах леді Ю завжди знаходила, що сказати, часто з набагато менш значних приводів. Обвинувачення президентської сторони, що прем’єр взяла перед російським керівництвом якісь зобов’язання в обмін на підтримку, зокрема: рівномірніший підйом ціни за газ, рішення у вигідному для російської сторони руслі проблеми контролю над газотранспортною системою України, гальмування руху України до НАТО й продовження перебування Чорноморського флоту в Криму – можливо, й мають місце, але виглядає так, що не це є головною причиною мовчання, що нагадує мовчання політичних ягнят. Стає очевидним, що, власне, й сказати нічого. Адже йдеться не про передвиборну риторику, а про вироблення стратегічного довготривалого політичного курсу. А от у сфері стратегії у Юлії Володимирівни завжди були проблеми. І не лише у зовнішній політиці.
То БЮТ намагався грати на лівій частині політичного спектру й навіть вели розмови про вступ до Соцінтерну, то раптом різкий поворот і дружні бесіди з лідерами європейських правих і ліберальних партій. Фотографії обійнявшись з Маргарет Тетчер і Ангелою Меркель і т.д. Чистої води кон’юнктура, зокрема й відверте політичне боягузтво, коли треба чітко заявити свою позицію, наприклад, про вступ до НАТО, апелювання до народу на референдумі. Усе це чистісінький піар, але нескінченно так тривати не може. Невже Юлія Володимирівна і її оточення думають, що під розмови про те, що вона самостійний політик і похвали Путіна в Першопрестольній забули її антиросійські статті в американських і європейських газетах? Ні, Москва нічого такого не забуває й цю бухгалтерію веде вельми скрупульозно. Її похвали пов’язані з тим, що їй просто «не з ким в Україні працювати». А за відсутності риби...
Саме відсутність стратегічної лінії в життєво важливих для країни питаннях, як-то перебування Чорноморського флоту й НАТО, й змушує Юлію Тимошенко набрати в рот води. Побоювання зробити невправний рух змусило її не підписати рішення РНБО про російський флот в Україні, хоч її як прем’єр-міністра воно стосується прямо. А фінансування нашої армії? Це ж як треба не дбати про оборону власної країни, ослабити наші збройні сили, щоб знахабнілий сусід почав вести відкриту підготовку до вторгнення в Україну. Поки в Севастополі роздають російські паспорти, але наступний крок не забариться. Москва переконалася, що з її агресивністю світ поки не справляється. Сподіватися на «великого дядька» немає сенсу. Крім нас, незалежна Україна нікому не потрібна.
Колись російський цар Олександр III сказав, що Росія має лише двох надійних союзників: свою армію й флот. України це стосується повною мірою. Зараз треба скликати позачергову сесію парламенту й переглядати бюджет у бік кардинального збільшення військових витрат. Наша армія повинна мати всі можливості для виконання своєї конституційної місії. Тим паче що для цього все є. Немає лише політичної волі. У втратах своїх літаків російська сторона звинувачує вже не лише українську зброю грузинської ППО, а й українські підрозділи, що управляли комплексами С-200. Достовірність цих висновків залишаємо їхнім авторам, але можна дійти висновку, що наші військові щось можуть. Тож треба терміново скористатися тим, що маємо.
Як занервували в Москві, коли їм нагадали, що «в чужому домі слід поводитися, як скажуть господарі», й нагадали про тимчасовість їхнього перебування в Севастополі. Ніхто не збирається замінювати їхнього улюбленого головковерха, але за воротами своїх казарм мусять дотримуватися умов квартирування, а не їздити зі зброєю в руках куди заманеться. Твердість у відносинах з Москвою завжди йде на користь, зокрема і їй. Температура в головах російських керівників починає стрімко падати до нормальної.
Не підтримавши Президента в бажанні поставити на місце іноземних військових і не висловившись визначено стосовно подій на Кавказі, Юлія Тимошенко показала певну нездатність приймати стратегічні рішення. Спостерігається значне зрушення в громадській думці в питаннях безпеки країни. Мовчання в такому найважливішому питанні може дорого коштувати в найближчому політичному майбутньому. Олександр Лукашенко трохи забарився й отримав відмову в наданні кредиту на оплату газу. У Москві можуть дезавуювати, якщо такі були, більш ранні домовленості. В умовах політичної ізоляції в Кремлі стали дуже образливими, особливо на сусідів. Так можна й домовчатися... Адже як у казці Андерсена про голого короля, це можуть усі побачити. Зокрема й у Москві...
