Вчора молодий тележурналіст задав мені питання: «Не розумію... Поясніть, будь ласка, які причини привели вас, поважану людину, до передвиборного списку. Тим більше, до цього, Партії зелених. Де небагато шансів пройти до парламенту...» Сьогодні вранці щось подібне запитувала у мене доброзичлива пані з популярної газети.
Дійсно потрібні пояснення. В першу чергу, для самого себе. Я — не політик. Весь мій специфічний життєвий досвід, рід занять, нарешті, прочитані книги визначили абсолютно інші устремління.
Інтоксикація комуністичною партією СРСР та її діяльністю у мене і сьогодні така сильна, що саме слово «партія» викликає поганий присмак у роті. Розуміння реалій формування і механізмів існування сучасних українських «іменних» партій і блоків також не приваблює. Груба, зухвала передвиборна агітація всіх цих колишніх наперсточників і директорів ринків з дипломами ВАКу вселяє одне лише стійке відчуття огиди… Що ж тут роблю я?
Зовсім не 17 років, а десь з кінця 60-х століття ХХ я займаюся одноманітною працею марних спроб європеїзації своєї країни. У вельми конкретних напрямах: дотримання прав людини і реформа психіатричної системи. Займався я цим вельми активно та послідовно і в радянських місцях позбавлення волі. Але найтрагічніша смуга мого життя почалася зовсім не у в’язниці, там все було зрозумілим і визначеним.
Самогубство тоталітарного СРСР подарувало моїй країні диво незалежності, а моїм співгромадянам — запашні можливості свободи. Багатьох свобод, від свободи слова до свободи виїхати зі своєї країни. Правда полягає в тому, що ми, українці, не зуміли скористатися можливостями, які подарувала нам доля. З дивною послідовністю ми приводимо до влади тих своїх співгромадян, які зосереджені виключно на вирішенні своїх власних, а не наших з вами проблем. Українці, що скоїли дрібні майнові злочини, йдуть до в’язниці, а так звані «білокомірцеві» злочинці, що вкрали мільйони і мільярди, у якості законодавців підписують документи, що визначають наше з вами щоденне існування.
Я ніколи не займався «великою політикою». Мій професійний інтерес завжди був зосереджений на тому, що називається соціальною політикою. Продумана, ретельно прорахована судово-правова реформа (а не імітація її!), реформа неефективної і тотально корумпованої системи громадської охорони здоров’я, створення, нарешті, національної стратегії протистояння епідемії наркотизації молоді, що захлеснула країну, — ось основні напрями моєї діяльності. Моєї і моїх колег, серйозних фахівців, авторитетних, розумних, чесних… але не затребуваних своєю власною країною.
Довго і в різних місцях я шукав розуміння і невеликих грошей. Тому що праця експертів повинна бути оплаченою. Говорив із Джорджем Соросом і Віктором Пінчуком, у Женеві і Лондоні, в Конгресі США і німецькому Бундестазі… Все марно. В дуже довірчій розмові один скандинавський дипломат жорстко і чесно сформулював свою відмову від допомоги так: «Даруйте, доктор Глузман, ви — дійсно поважна людина. Але у вашому віці пора перестати бути таким наївним. У нас дійсно є можливість підтримати грошима зусилля ваших колег в Україні. Скажу ясніше — у нас для цієї мети є дуже багато грошей. Але головне — не гроші. Ваша держава, ваш Президент, ваша Верховна Рада не мають політичної волі до всього того, що так турбує вас. Їх, на жаль, це не турбує...»
Приблизно рік тому, після цієї зустрічі зі скандинавським дипломатом, я зважився на останнє «коло відчаю». Пішов до партійних офісів. Пропонував, просив підтримки, пояснював. Мені у відповідь мило посміхалися, говорили добрі слова, обіцяли подумати. Я, відомий громадянин і громадський діяч, пропонував їм, «політикам», реальні програми допомоги власній країні реальних кваліфікованих вітчизняних експертів і почував себе жебраком на паперті, що просить подаяння… такого принизливого стану я раніше не знав. Навіть під час страшних зеківських етапів. Я запам’ятав це, і ніколи не пробачу їм...
Відгукнулися з розумінням лише одні, «зелені» — Партія зелених України, що опинилася поза великою політикою. Тільки їм виявилися цікавими запропоновані мною теми. Зараз кожного тижня від центрального офісу ПЗУ в Києві вранці від’їжджає недорогий автомобіль і прямує в черговий регіон нашої чималої країни. Там, у підготовленому заздалегідь для цієї мети місцевим відділенням ПЗУ залі незалежні експерти (до речі, всі — не члени ПЗУ!) зустрічаються з журналістами, демонструють документи, розказують, пояснюють. Різні експерти, навіть вельми екзотичні. Наприклад, наші співгромадяни, що випробували на собі міліційні тортури і приниження через обвинувачення у злочинах, яких вони не скоювали. Колишні наркомани та їхні батьки, які, не дивлячись на відсутність у країні державних реабілітаційних центрів, зуміли піти від страшного зілля… Економісти, юристи, лікарі, що знають вихід з тупиків української системи охорони здоров’я. Навіть генерал СБУ, що дозволяє собі називати вголос конкретні цифри і конкретні прізвища патронів вітчизняної наркомафії…
Наша команда почала серйозну та довгострокову програму по профілактиці наркоманії серед учнів шкіл.
Ми робимо це безкоштовно. Без якого-небудь «конкретного» стимулювання. І ми щасливі! Вперше за все ці роки ми стали затребуваними! Саме тому я не відхилив пропозицію керівництва ПЗУ увійти до виборчого списку. Я хронічно безпартійний український громадянин став претендентом на парламентське крісло від Партії зелених України. Тому що спостерігаю нескінченну демагогію і нескінченну ненависть, яка витікає від усіх тих, хто знову прагне стати «політичною елітою України». Тверезо розумію: у ПЗУ шансів мало. Обдурений нестямними криками політологів і «кишенькових» соціологів, українець знову віддасть свій голос політикам, які обіцяють прості і швидкі рішення і небачену насолоду ситого і спокійного життя, що неминуче наступить за ними.
Що ж поробиш. Я завжди був у меншості. І в СРСР, і в посттоталітарній Україні. Адже хтось повинен стояти в натовпі і уперто говорити вголос: «А король-то голий!»
