Перш за все, хотів би приєднатися до тих, хто вже висловив подяку редактору та колективу газети «День» за проведення дискусії з приводу створення в Україні «Музею радянської окупації». Ця дискусія була не тільки цікавою, але й корисною. Історичний матеріал, яким користуються її учасники, дозволяє не тільки краще зрозуміти їхні позиції, але й сутність подій, які пережила Україна за період «радянської доби».
Безперечно, поєднання слів «радянський» та «окупація» звучить для нас незвично, викликаючи різні, інколи протилежні, емоції. Тим більш, що воно прозвучало на найвищому рівні. Можна сперечатися з приводу того, чи варто кидати такі слова в наше суспільство, яке ще й досі не має усталеної оцінки минулого, але термін «радянська окупація» уже пішов у широкий обіг, викликавши при цьому як підтримку, так і різні заперечення. Від категорично-емоційних: «...ніякої радянської окупації не існувало в природі.» (Віктор Пушкін), «Музей радянської окупації — це блюзнірство над усім нашим минулим. Ми всі з того часу — пенсіонери.» (Ліна Томчі), «Вважаю, що ніякої радянської окупації у нас не було...» (Дмитро Мартинов) до науково-виважених: «Об’єктивні історичні факти свідчать про те, що не варто тезу про окупаційний характер радянської влади у західних областях поширювати на всю Україну. Радянська окупація — це термін, що має право на існування... Та використовувати цей термін стосовно основної частини України — некоректно з наукової і політичної точок зору.» (Станіслав Кульчицький). (Дозвольте мені і надалі називати лише імена авторів — учасників дискусії, без зазначення їхніх посад і звань).
В аргументації більшості противників музею є одне слабке місце. Категорично відкидаючи термін «окупація», вони не пропонують натомість іншого, власного пояснення подій. Сказати: «не було ніякої окупації» — це мало. Треба ще сказати — а що було? Яким терміном можна позначити ту владу, той політичний режим, який діяв в Україні з кінця 1917 (з перервами) до 1991 року. Нам відповідають: «радянська влада», «комуністична диктатура», «тоталітарний режим». Це вірно. Але залишається найважливіше питання: а чия це була влада? «Наша», українська, чи «імпортна»? Ця диктатура була породженням українського суспільства, чи вона була накинута нам ззовні? І чи міг цей режим виникнути, закоренитися й існувати в Україні без зовнішніх впливів? Без потужного «силового поля» іншої держави?
Питання: «Чия влада?», на мою думку, є суттю дискусії. Ми можемо довго сперечатися, який термін буде більш точним («окупація», «анексія», «колоніальний режим»). Це не так важливо, адже по суті — це лише різні юридичні означення одного і того ж явища, яке називається «іноземним поневоленням».
Але, якщо ми не сприймаємо терміну «окупація», то повинні визнати, що цю владу створили самі, погодитися з думкою Михайла Веригіна, який стверджує: «Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. ...Так що ніякої окупації не було — ми самі так вирішили.» Невже й насправді, ми, українці, так вирішили: посадити собі на шию диктатуру комуністичних вождів з Москви; самі організували для себе голодомор, ГУЛАГ, колективізацію, розкуркулення, депортації і репресії?
Тому противникам терміну «радянська окупація» я би порадив попрацювати над «позитивною» частиною своєї критики. Дайте свою назву цього явища і обґрунтуйте її.
Хоча, навряд чи це вдасться, бо доведеться сперечатися з «самим Леніним», який абсолютно відверто називає речі своїми іменами — «окупація», «окуповані області». (Цю надзвичайно цікаву цитату з телеграми В. Леніна до І. Вацетіса від 29 листопада 1918 року наводять у своїх статтях і Станіслав Кульчицький, і Роман Круцик.) Вибачте, але якщо вже навіть «вождь світового пролетаріату» вважав радянський режим «окупаційним», то невже ми будемо переконувати і його, і самих себе у протилежному?
Не можу погодитися з деякими аргументами сторін. Так, Станіслав Кульчицький стверджує: «Коли ми твердимо: «радянська окупація», то маємо на увазі зовсім інше словосполучення: «російська окупація». Мені здається, якби організатори музею хотіли говорити про «російську окупацію», то назвали б його «Музеєм російської окупації», а не ховалися б за словом «радянський». Адже ніхто не боїться використовувати термін «російський колоніалізм» на означення того часу, коли більша частина України перебувала у складі Російської імперії. А з кінця 1919 — початку 1920 року (після третьої більшовицької навали) більша частина Україна перебувала під окупацією військ Радянської Росії. Тому цілком правомірне використання терміну «радянська окупація». Безумовно, між Російською імперією і Радянським Союзом було багато спільного, але, тим не менше, ми визнаємо існування суттєвої різниці, як у формах, так і суті цих державних утворень. Тому «радянський» і «російський» — далеко не одне і те ж. До того ж, слово «Радянський» було частиною офіційної назви як РРФСР, так і СРСР — Радянського Союзу. Тобто, і по суті, і за формою назва «радянська окупація» відображає сутність явища: територія України була окупована військами Радянської Росії, і пізніше включена до складу Радянського Союзу. То ж коли ми говоримо про «російський колоніалізм» і «радянську окупацію» — то просто намагаємося називати речі своїми іменами, а не «закладаємо вибухівку й запалюємо гніт у відносини між українцями та росіянами (руськими)», бо чудово усвідомлюємо принципову різницю між «Російською імперією», «російським комунізмом» та російським народом.
Цілком згоден із думкою Станіслава Кульчицького, що «Не треба перекладати відповідальність політичного режиму тієї чи іншої країни на саму країну і народ, який її населяє.» Але ми не повинні забувати й того, що комунізм був не «просто» комунізмом, а саме «російським комунізмом», як нацизм — «німецьким», фашизм — «італійським», маоїзм — «китайським». ХХ століття було часом появи, розквіту і занепаду тоталітарних режимів, які в різних країнах набували дещо відмінних «національних» форм. «Радянський комунізм» був російським варіантом тоталітаризму, породженням російського суспільства, явищем, яке виросло на російському ґрунті, як нацизм виріс на німецькому, а фашизм — на італійському.
Але, коли ми говоримо про «німецький націонал-соціалізм» або «італійський фашизм», то хіба ми ставимо знак рівняння між німецьким народом і нацизмом, італійцями і фашизмом? Ні, бо ми чудово розуміємо, що не всі німці були нацистами і не всі італійці були фашистами, як не всі росіяни були комуністами, і що не можна ототожнювати політичний режим з народом і країною. То ж чому, коли ми жорстко і справедливо критикуємо нацизм, розповідаючи про жахіття німецької окупації часів Другої Світової війни, нікому не приходить в голову думка про те, що ми при цьому нібито ображаємо усіх німців і розпалюємо антинімецькі настрої? То, питається, чому дехто вважає, що, критикуючи і засуджуючи російський комунізм, ми при цьому нібито ображаємо росіян?
А «українського» комунізму не було і не могло бути, як не може існувати «єврейський» або «циганський» націонал-соціалізм. Існування «націонал-комуністичної течії в правлячій партії» ще не є свідченням існування «українського комунізму». Це була «націонал-ухильницька» єресь в ортодоксальному російському комунізмі, яка не мала жодних шансів на існування, не кажучи вже про те, щоб стати чимось цілком самостійним. Сумна доля представників цієї течії є переконливим свідченням цього, адже незалежна Україна (хай навіть комуністична) була абсолютно неприйнятною для російського комунізму. Безперечно, окупаційний режим намагався надати собі «українських рис», замаскувати справжню сутність за зовнішніми ознаками. Але, хіба намагання М. Скрипника та інших надати «радянським формам» українського змісту не виявили їх абсолютну непоєднуваність? Український народ і російський комунізм — несумісні антиподи. Незважаючи на те, що Радянська влада і комуністичні порядки мали і досі мають в Україні багатьох прихильників, ця влада завжди була і буде для нас чужою породженням іншого суспільства; владою, що була нав’язана нам ззовні за допомогою брутальної сили і безпардонної брехні.
Як краще говорити: «совєтський» чи «радянський»? Не заперечую категорично проти першого варіанту, бо термін досить точно відображає сутність явища, і до того ж поширений в багатьох мовах. Але це слово «ріже вухо» і викликає зайві емоції надмірним наголошуванням на «російськості» явища. (Для порівняння: слова «независимая Украина» в російській мові звучить цілком нормально, але коли хтось скаже «незалежная Украина», то відразу відчувається негативне емоційне забарвлення цих слів.) Тому я схиляюся до використання «українізованого варіанту» — «радянський», яке не викликає зайвих емоцій. До того ж слово «радянський» настільки міцно зрослося з поняттям «Радянський Союз», що при його використанні ні в кого не виникає сумнівів, про що саме йдеться. І хоча в нашій історії була «Центральна Рада», хоча вищий орган законодавчої влади незалежної України має назву «Верховна Рада України», а в кожній адміністративній одиниці діють свої «ради», ні в кого не повернеться язик назвати їхню владу «радянською».
А зараз мені б хотілося поглянути на обговорювану проблему трохи з іншого боку — через аналіз подій всесвітньої історії. Можливо, історичний досвід інших країн дозволить краще зрозуміти нашу власну історію.
Противники терміну «радянська окупація» намагаються довести свою правоту посиланням на існування ознак «української радянської державності» зі своїм урядом та іншими органами влади, на факт членства УРСР в ООН, на те, що багато українців перебували на різних посадах: «У тому ж і річ, що і більшовицький тоталітаризм, і «безкровний» брежнєвський авторитаризм стверджувалися в Україні не лише посланцями «центру», але й самими українцями». (Юрій Шаповал).
Це все правда, але давайте пригадаємо період Другої Світової війни, коли нацистська Німеччина та її союзники створювали «новий порядок» в Європі, а Японія — «сферу співпроцвітання великої Східної Азії» на Тихому океані. Країни-агресори, запроваджуючи на загарбаних територіях власні порядки, водночас намагалися залучити до співробітництва різні верстви населення окупованих країн. З метою замаскувати справжній стан речей, окупанти створювали маріонеткові уряди із «місцевих» кадрів, а також різного роду «державні» утворення (в тому числі «незалежні»). Я не буду наголошувати на відомих (хрестоматійних) прикладах «незалежної держави» Маньчжоу-Го на чолі з останнім китайським імператором Пу I, «режиму Віші» у Франції та уряду «фьорера» Відкуна Квіслінга в Норвегії.
Зупинюсь на інших фактах, які примушують стверджувати, що існування різного роду окупаційних «урядів» було швидше правилом, аніж виключенням.
Як відомо, організація окупаційної влади у різних країнах мала суттєві відмінності. Окремі території, і навіть деякі держави (як Люксембург), були анексовані країнами-окупантами, тобто, включені до їх складу. Їхнє населення отримало нове громадянство і, відповідно, нові права і обов’язки. Воно опинилося в таких умовах, коли нелояльність щодо нової «батьківщини» могла бути кваліфікована як державний злочин з відповідними наслідками.
На інших територіях були створені різного роду адміністративні утворення, починаючи від безіменного «Генерал-Губернаторства» з центром у Кракові, Рейхскомісаріатів «Остланд» та «Україна», якими керувала німецька адміністрація, «Протекторату Богемії і Моравії» на чолі з власним «Державним президентом» і закінчуючи «незалежними» державами «під охороною Німеччини» або «під протекторатом Італії». Під час війни такий статус (з деякими відмінностями) отримали Словаччина, Хорватія, Сербія, Чорногорія, Бірма, Філіппіни. Вони мали свої уряди, органи влади, збройні сили та інші ознаки державності. Окремі з них («Словацька республіка» та «Незалежна держава Хорватія») отримали дипломатичне визнання і фактично розглядалися Німеччиною, Італією та Японією в якості «повноправних» союзників поряд з Угорщиною, Румунією, Болгарією та Фінляндією.
На території окупованих Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, Греції також діяли власні «уряди», сформовані або з місцевих прихильників нацизму, або з осіб, готових «співпрацювати» з окупантами.
Траплялося, що окупантам не доводилося докладати надмірних зусиль, щоб знайти собі помічників. Так, останній президент Чехо-Словаччини Еміль Гаха став «Державним президентом Протекторату Богемії і Моравії», а міністри чехо-словацького уряду і надалі продовжили працювати на своїх посадах. В Данії взагалі не довелося нічого змінювати. І король Крістіан Х, і прем’єр-міністр залишилися в країні. Уряд окупованої нацистами Данії очолював соціал-демократ (!) Торвальд Стаунінг, який обіймав цю посаду з 1929 року. В країні діяли політичні партії, і навіть проводилися демократичні вибори. Коаліція на чолі з соціал-демократами керувала урядом аж до 29 серпня 1943 р., коли його діяльність було припинено німецькою окупаційною владою.
Ми звикли називати такі «уряди» на окупованих територіях «маріонетковими», але давайте не забувати, що рівень їхньої «маріонетковості» мав суттєві відмінності. Деякі з колаборанських урядів виглядали настільки «солідно», що їх законність визнавали не тільки Німеччина та її союзники, але й деякі нейтральні держави, і навіть противники.
Як приклад, наведу такий епізод. 1 січня 1942 року 26 держав, які воювали проти країн Троїстого пакту, підписали Вашингтонську Декларацію («Декларацію Об’єднаних Націй»). Серед них: СРСР, Велика Британія, США, Китай, їхні союзники, а також емігрантські уряди окупованих країн. Але, що цікаво, серед них немає представників Данії та Франції... Чому? Бо не існувало на той час інших визнаних у світі урядів цих країн, окрім уряду А.Ф. Петена у Франції та Т. Стаунінга в Данії. (Остання, до речі, незадовго до цих подій приєдналася до Антикомінтернівського пакту.) Незважаючи на те, що Франція і Данія були окупованими країнами, їхні уряди були не лише легітимними, але й визнаними деякими країнами, що входили до антигітлерівської коаліції. Так, дипломатичні стосунки СРСР з Францією, Данією та Словаччиною були розірвані лише після нападу Німеччини та її союзників в червні 1941 р., а дипломатичні стосунки США та Канади є «урядом Віші» були розірвані лише після початку висадки військ союзників у Північній Африці в листопаді 1942 р.
Окупаційний режим в окремих країнах також мав суттєві відмінності: від порівняно м’якого в Данії («зразковому протектораті») та країнах Західної Європи, до надзвичайно жорстокого на Сході Європи (в Польщі, Югославії, на територіях, що входили до Радянського Союзу). Різним був і рівень залучення представників окупованих народів до роботи в органах окупаційної влади: від рядових «поліцаїв» до чиновників з титулами «міністрів».
Не будемо детально зупинятися на темі «колаборації» (сам термін вперше вжив Анрі Філіп Петен, маршал Франції, голова «уряду Віші»), досить сказати те, що окупанти знаходили собі численних помічників в усіх окупованих країнах, і навіть серед таких пригноблених нацистами народів, як поляки, серби, українці, білоруси і (що вже зовсім дивно) євреї. Щодо останніх, то досить пригадати, що існував так званий Імперський Союз німецьких євреїв. Серед колаборантів були різні люди, траплялися і «не найгірші», дехто з них керувався не тільки шкурними міркуваннями (виживання, збагачення, помсти чи кар’єри), але і щиро вважав, що співпрацюючи з німцями чи японцями, приносить користь своїм народам.
Ви, можливо, запитаєте, до чого мова? Навіщо весь цей екскурс в історію? А річ у тім, що при всіх відмінностях, які існували в становищі України, Польщі, Франції, Люксембургу чи Данії під час Другої Світової війни, сутність скрізь була однакова — нацистська окупація. Той факт, що в Данії існував і діяв законний, легітимний, визнаний уряд, ще не є свідченням того, що Данія була в цей час незалежною державою, що «не було ніякої окупації». Навпаки, незважаючи на існування всіх ознак незалежної державності, вона була окупованою країною, і період з 9 квітня 1940 р. по 10 травня 1945 р. необхідно розглядати як період німецької окупації.
З іншого боку, той факт, що Люксембург, Ельзас та Лотарингія, Судети, Словенія, Гданськ або Клайпеда були включені до складу Німеччини, що їхні мешканці отримали німецьке громадянство, а чоловіки призивалися до німецької армії, зовсім не є свідченням того, що там «не було ніякої окупації». Навпаки, незважаючи на свій статус, ці території були окупованими, німецька влада і тут була окупаційною, а німецький вермахт, хоча в ньому і служили представники місцевого населення — окупантами.
Той факт, що до створення «нового порядку» в Європі та «сфери співпроцвітання великої Східної Азії» залучилися не тільки німці, італійці та японці, але й представники багатьох інших народів, не спростовує того факту, що для народів окупованих країн нові порядки були іноземним поневоленням. І те, що окупація могла здійснюватися у вигляді «незалежної держави», не може ввести нас в оману, бо ми розуміємо, що головне — не зовнішні форми, а суть явища.
Так, японці, намагаючись посилити свої позиції в окупованій частині Китаю, створили в 1940 році в тогочасній столиці Нанкіні «Центральний уряд Китаю», який очолив Ван Цзинвей. (До речі, не остання людина в довоєнному Китаї: був соратником Сунь Ятсена, якийсь час прем’єр-міністром, заступником Чан Кайші в Гоміндані). Цей уряд мав досить чисельну армію в 800 тис. чоловік, переважно з колишніх солдат гомінданівської армії, яка, разом з японськими військами, воювала проти інших китайців, «комуністичних». Але, знаючи ці факти, чи наважимося ми стверджувати, що не було ніякої японської окупації, а була «всього-на-всього» громадянська війна між «трьома Китаями»? Ні, бо ми чудово усвідомлюємо, що, незважаючи на всю трагічність подій в тогочасному Китаї, суттю цих подій була японсько- китайська війна і японська окупація частини країни, що намагалася заховатися за існуванням нібито китайського «Центрального Уряду».
А тепер повернемося до історії України і порівняємо. Сутність «Радянської України» та ж сама — іноземна окупація, іноземне поневолення. Відмінності від долі інших країн — лише в деталях.
Чи потрібен «Музей радянської окупації»? Так, потрібен. Як нагадування про минуле зло, як червоне світло, як знак попередження на небезпечних перехрестях — «Обережно!», «Будьте пильні!» Безперечно, це не музей воскових фігур чи «Мистецький Арсенал» і я не думаю, що будуть люди, які ходитимуть в такий музей багато разів і отримуватимуть від цього задоволення. Будь-якій людині не подобається, коли їй нагадують неприємні сторінки минулого. І не варто цього робити щодня. Але, з іншого боку, забуте зло має звичку знову і знову повертатися. Історія ХХ сторіччя — цьому свідчення. Ми робимо щеплення від важких хвороб, а інколи потрібно робити щеплення нашій пам’яті, нашому сумлінню. Напевне, потрібно хоч раз в житті побувати в такому музеї, усвідомити всю злочинність комуністичної тоталітарної системи, щоб на все життя отримати імунітет проти будь-яких форм брехні і насильства, проти будь-яких тоталітарних ідеологій, незалежно від того, за чим вони ховаються: за зірками, свастиками чи хрестами.
