Одним iз найцікавiших моментів, пов’язаних з формуванням списків партій і блоків, є «випихання» тих чи інших політиків до одномандатних округів. З іншого боку, деякі політики при ресурсах (як, наприклад, багато хто з реальних лідерів «Трудової України») до списку аж ніяк не поспішають. Яким чином буде формуватися мажоритарна частина ВР?
Аналізуючи результати виборів 1994 і 1998 років, автор класифікував отриманий матеріал, виявивши декілька найуспішнiших груп кандидатів-мажоритарщиків. Усього таких, умовно кажучи, «родин», було виділено шість. Проте треба мати на увазі, що досить часто родини ці перетинаються, і потенційний депутат має багато ознак.
РОДИНА «НАЙПРОСТІШІ»
«Найпростішими» (не бажаю нікого образити) за технологіями обрання можна вважати комуністів. Виборчі кампанії комуністів будуються переважно на асоціації з партією. Правда, найпростіший аналіз одразу показує, що практично завжди кандидат-комуніст отримує менше своєї партії у своєму ж окрузі. Нічого дивного у цьому немає: кількість дійсно яскравих діячів серед комуністів не вражає. Вважаю, що формування верхівки виборчого списку комуністів з нікому (у т.ч. керівникам партії) невідомих «представників робочого класу, колгоспного селянства і трудової інтелігенції», пояснюється не тільки ідеологічними міркуваннями, але й гострим дефіцитом діячів калібру Георгія Крючкова, Леоніда Грача чи Бориса Олійника.
Представництво комуністів у мажоритарній частині парламенту згодом змінюється. Поки немає солідної історичної бази для надійної статистики, але потрібно відзначити, що у 1994 ро ці комуністи перемогли у 90 округах, а у 1998 — вже тільки у 38. Правда, ще 79 пройшли за списком. Загальний результат виявився кращим, але в округах — значно гіршим.
Наскільки можна судити, кількість лівих виборців істотно не зменшилася. За даними досліджень різних соціологічних служб, рейтинг КПУ перед виборами 1994 року становив 5—10% від загальної кількості виборців, перед виборами 1998 року — 11—16%, а зараз — близько 15%. Просто із введенням змішаної системи виникли нові обставини.
По-перше, збільшилися розміри округів, і наявних ресурсів кандидатів від КПУ стало не вистачати. Зараз чинник збільшення округів вже не діє, але ресурсів як і раніше не вистачає.
По-друге, зросла конкуренція з боку центристських кандидатів, у яких зменшилися шанси на обрання, а ось бажання бути обраним тільки зросло. Крім того, самих центристів, досить багатих для висунення, стало більше. На цих виборах буде меншою конкуренція з боку центристів (місця між ними в основному вже переділені), але самі центристи будуть сильнішими.
З іншого боку, правда, на виборах 2002 року, ймовірно, відродиться проблема «комуністичної багатопартійності», яка була вельми актуальною в 1994 році. Тоді були округи, де висувалися два члени однієї Компартії. У 1998 році цю проблему, здається, вдалося вирішити, принаймні перетинів у одному окрузі членів різних лівих партій було мало, і представники маргіналів переважно «боролися за ідею», а не прагнули отримати голоси виборців. Однак після появи нових лівих структур (КПУ(о), «Справедливість» і т.п.), конкуренція у цьому спектрі повинна загостритися.
По-третє, значну конкуренцію для кандидата-мажоритарщика склало голосування за його власну партію. Тепер один і той же хитрий виборець цілком міг дозволити собі проголосувати за список КПУ і за багатого центриста. Причому першим актом він демонстрував свої уподобання, а другим — здоровий глузд, розраховуючи отримати деяке благо (на зразок газифікації свого села) від сильного мажоритарщика. Досить сказати, що з 10-ти округів традиційно «червоного» Криму виявили свою сутність тільки два. Цей чинник, ймовірно, буде працювати і далі.
Сума дії всіх цих чинників, швидше всього, призведе до того, що кількість комуністів, вибраних в одномандатних округах, не збільшиться, а можливо навіть і скоротиться.
РОДИНА «ПОСТПЕРЕБУДОВНI»
Кандидати, джерелом походження яких був «старий» Рух, завжди користувалися значною підтримкою населення країни. Насамперед це стосується Західної України, але й для населення східної України НРУ був головною партією, що займала антикомуністичну позицію. Після президентських виборів 1999 року ця позиція втратила свою актуальність.
Для «рухівців», як і для комуністів, вельми важливою обставиною завжди було звернення до марки партії або всього напряму загалом. Однак на відміну від КПУ серед «рухівців» завжди вистачало яскравих лідерів. Тому була можливість працювати не на ресурсі назви партії, а самому виділяти частину своєї кампанії під агітацію за партію (т.зв. «паралельні кампанії»). У результаті саме НРУ і РХП продемонстрували у 1998 році досить переконливі паралельні кампанії, а результати виборів показують, що рухівці в середньому отримували у своїх округах стільки ж, скільки їх партія.
Правда, орієнтація на назву зробила «рухівцям» не дуже гарну послугу. Зараз частина з них орієнтується на ім’я Ющенка, частина — на ім’я Тимошенко, а частина, наскільки можна зрозуміти, навіть на ім’я Мороза. При цьому потрібно чекати, що вони будуть успішно «перетравлені» відповідними блоками, а частина їх голосів «попливе» до блоку Народний Рух України. Проте остання обставина більш характерна для пропорційної частини, а ось для мажоритарщиків це може не мати такого руйнівного значення. Якщо, звісно, вони не будуть більше уваги приділяти ролі особистості Віктора Андрійовича у їх політичній біографії.
У 1994 році представники націонал-демократичних партій отримали 37 місць, а у 1998 — 22 місця. При цьому за списком НРУ було обрано ще 30 чоловік. Тобто прогрес існував, але для мажоритарки тенденція була такою ж, як і у випадку з комуністами. Причини зниження кількості успішних мажоритарщиків були приблизно ті ж, хоч на Львівщині, наприклад, усього троє депутатів не відносилися прямо до числа націонал-демократів (причому один з них був радикальним націоналістом).
Кажучи про перспективи «рухівців» у 2002 році, потрібно передбачати, що їх кількість і далі буде скорочуватися, оскільки у західних областях передбачається досить жорстке протистояння іншим центристам, передусім — блоку «За ЄдУ» (частина, яка відповідає досить впливовій на заході країни АПУ), а також СДПУ(о). Принаймні дообрання у 2000 році, незважаючи на протидію адмінресурсу, об’єднаного соціал-демократа Романа Шіллера у Тернопільській області, наводить на роздуми. Особливо якщо врахувати, що у 1998 році він, будучи безпартійним, програв вибори члену КУН Михайлу Ратушному.
РОДИНА «ПРАГМАТИЧНІ»
У 1994, а частково і у 1998 роках цей вид було представлено окремими небідними та незалежними бізнесменами. Однак зараз незалежні бізнесмени практично ліквідовані як клас, тому їх переважна більшість залежить від тих чи інших фінансово-політичних угруповань або є членами тих чи інших партій. Передусім, це партії блоку «За ЄдУ», СДПУ(о), ДС і, менше, «Нашої України».
Проте партійність таких кандидатів — річ неоднозначна. У більшості випадків вони свою партійність спеціально не підкреслюють і результати їх партій у їх округах не гірші. Якщо кампанія середнього комуніста є агітацією за КПУ, то кампанія середнього центриста є агітацією за себе. Тільки дуже небагато впливових політиків могли дозволити собі провести повноцінну паралельну кампанію, агітуючи і за себе, і за партію. Це, наприклад, Іван Кириленко, Віктор Медведчук, Григорій Суркіс, Катерина Ващук та деякі інші.
У 1994 році представники центристських партій отримали всього близько десятка місць. Правда, у міжвиборчий період чимала частина безпартійних депутатів зі своєю «свободою» розпрощалася. На виборах 1998 року представники центристських партій отримали всього 40 місць. Проте із 113 безпартійних, обраних тоді, переважна більшість у кінцевому результаті увійшла до центристських фракцій, а частина — у новоутворені партії. Можна передбачити, що тенденція до збільшення кількості партійних мажоритарщиків існуватиме й надалі. Правда, виділити перспективних представників тих чи інших блоків зараз досить складно, тим більше, що деякі з них користуються підтримкою в різних регіонах країни.
При цьому партії для «прагматичних» виконують переважно утилітарну функцію — зазвичай це джерела адміністративного, організаційного і, рідше, фінансового ресурсів. Більш важливим є те, що партійність демонструє приналежність до певної сили. Це є сигналом і для виборців (свій — чужий) і для місцевого апарату та бізнесменів.
РОДИНА «МІСЦЕВІ»
Як окрему групу можна виділити представників місцевих еліт. Ось вже третю виборчу кампанію обласна, міська і заводська влади намагаються висунути групу людей, які б лобіювали інтереси відповідного суб’єкта. Як правило, чітко виділити цих людей можна, тільки ретельно вивчивши ситуацію в регіоні. Тільки у рідкісних випадках вони збиваються у «команди» на зразок «Громади» на минулих виборах чи «Єдності» — на поточних.
Як правило, це керівники або члени органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, іноді — керівники підприємств. Партійності такі діячі не цураються, причому може йтися про партії найрізноманітніші. У Донбасі «місцевий» може виявитися членом КПУ чи Партії регіонів, на Дніпропетровщині — «Трудової України» чи НДП, на Львівщині — Руху чи Аграрної партії і т.п. Особливістю виборчої кампанії представників цієї родини переважно є: 1) акцентування захисту регіональних інтересів «проти» (Києва, «западенських націоналістів» чи «дніпропетровської мафії», «олігархів» — потрібне підкреслити); 2) подання себе як «людини місцевої команди»; 3) опора на адміністративний ресурс. Причому нерідко «місцевого» можна впізнати тільки у поєднанні всіх трьох чинників.
Визначити динаміку виявлення цієї родини досить складно. У 1994 році було обрано 44 представники місцевих Рад і держадміністрацій, однак було б помилковим прирахувати їх усіх до регіоналів, та й вважати, що тільки ними число регіоналів обмежилося. Ще менш визначеною була ситуація в 1998 році, хоч на рівні якісної оцінки можна сказати, що кількість такого роду депутатів швидше збільшилася.
Долі «місцевих» визначаються захопленням провінційного адміністративного ресурсу загальнонаціональними партіями і поступовим усвідомленням місцевими елітами корисності загальнонаціональних недержавних структур для лобіювання інтересів регіонів і підприємств. Швидше всього, виявити їх буде дуже складно і вони, по суті, будуть мутувати у «прагматиків». Що, проте, швидше всього буде означати збільшення частки сильних регіоналів у Верховній Раді.
РОДИНА «БУЙНІ»
Додаткової пікантності кожним виборам додають «несамовиті опозиціонери», які розважають громадськість своїми зубоподрібнювальними заявами та завдають морального збитку адміністрації самим фактом свого існування (причому незалежно від того, наскільки дійсно хвороблива їхня діяльність). Узагалі, такі діячі — «одинична продукція». Успішних одномандатних опозиціонерів у країні можна перерахувати на пальцях — це Наталя Вітренко, Володимир Марченко, Олександр Мороз, Тарас Чорновіл, Володимир Моісеєнко, Юлія Тимошенко, та, загалом, і все. Хмара, Шкiль та інші подібні діячі на останніх виборах не вирізнилися.
Оскільки таких діячів не дуже багато, то й говорити про наявність їх у значній кількості у ВР не доводиться. Проте їх, здається, стане навіть менше, оскільки більшість представників цього виду, безумовно, вибере висунення за партійними списками. Малоймовірно, щоб Мороз чи Вітренко насмілилися аж так продемонструвати невіру в перспективи своїх партій, щоб висунутися за «мажоритаркою». З іншого боку, хто їх знає?
Такі ж діячі регіонального масштабу, швидше всього, особливими успіхами не відрізняються. Щоб «пробити» заслін адміністративного ресурсу, необхідні справді загальнонаціональна популярність і підтримка. У таких діячів як Леопольд Табурянський у Дніпропетровську або Станіслав Милославський у Дніпродзержинську, популярності явно не вистачає. Проте сюрпризи тут не виключені. Попали ж до ВР другого скликання представники УНА, а до ВР третього скликання — СНПУ. Крім того, «буйний» цілком може представляти інтереси місцевого угруповання, що спостерігалося у 1998 році на Дніпропетровщині. Принаймні арія «несамовитого опозиціонера», здавалося, личила б Павлу Лазаренку.
РОДИНА «ОРИГІНАЛИ»
До цієї родини відносяться різноманітні громадські діячі, або відносно слабо включені до політичного життя країни, або, навпаки, включені до нього дуже сильно. У першій підгрупі знаходяться різного роду діячі науки, культури, лідери громадських організацій і т.п. Це, наприклад, Іван Попеску, який практично є лобістом румунської меншини на Буковині. До другої підгрупи можна віднести державних діячів, які своїм масштабом чи колоритом перевершують рівень середнього кандидата. Це, наприклад, Леонід Кравчук і Іван Плющ.
Оскільки тут також йдеться про «одиничну продукцію», говорити про яку-небудь значну концентрацію таких людей у ВР важко. Проблема полягає у тому, що більшість помітних діячів такого типу (зокрема — усі перераховані) вже «входять» до тих чи інших партій і блоків. Для нових і при цьому «незалежних» оригіналів місця практично не залишається — їм важко конкурувати з представниками інших «видів».
