Слід зазначити, що у своїй статті «1991/2004: «дві революції» та проблема української ідентичності», що з’явилася в номері «Дня» за 9 серпня, її автор Вадим Карасьов порушив важливе теоретично-політичне питання стосовно націє- та державотворення України. Але, на нашу думку, такого роду питання слід розглядати в наукових публікаціях, де не достатньо щось стверджувати, а вимагається також переконливо довести правильність своїх тверджень.
Автор статті відзначив, що відбувається «прискорення кристалізації української ідентичності», ніби такої «ідентичності» не було. Можна сказати, що ідентичність була, просто дехто не хотів її сприймати та визнавати, що робиться й нині певними внутрішніми та зарубіжними політичними силами. На його думку, в українців взагалі «не було остаточно сформованої нації», «адже територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами». Це ми чули ще на початку 90-х років. До речі, як видно далі з його статті, генокоди, «національні міфи» і т. п. Вадим Карасьов не вважає важливим елементом націєтворення. Але ж на всіх цих «уламках», на всіх цих частинах території жив один народ — українці, це були його споконвічні етнографічні землі.
Заперечуючи право українців на формування нації в «класичному — «націонал-державному» — розумінні, автор стверджує, що Україна є країною з «невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю». При цьому посилається на псевдотеорію американського неоконсерватора С. Хантінгтона про «сутичку цивілізацій», спрямовану на виправдання загарбницьких по суті, агресивних воєн проти народів, на землі яких, на щастя чи нещастя, виявлено запаси різних ресурсів, або ж вони є важливими з погляду геополітики.
Україна існує не в стерильній ваті, а в певному оточенні, яке продукує спрямовані на розбрат імпульси. В. Карасьов пише, що наш народ роз’єднаний «історичними фобіями, побутовими стереотипами та просто несвідомою антипатією». Що таке «несвідома антипатія», ми не знаємо. Мабуть, це те, що нам намагаються прищепити московські політтехнологи, які продемонстрували свій «вищий клас» під час недавніх виборів. Але, як кажуть, не дотягли. Ясно, що треба шукати інші ходи. Тут якраз згодилася глобалізація, яка, за словами В. Карасьова, кидає виклик традиційним концепціям національної ідентичності та зумовлює необхідність «нової» української ідентичності, яка б базувалася не на території, а на понятті «простір» (слово нам знайоме, хоча б у зв’язку з ЄЕП), до якого нібито «апелює» глобалізм «поверх територіальних бар’єрів і поділів».
У цьому зв’язку можна сказати, що ще ніхто не знає, якими будуть наслідки глобалізації навіть у сфері економіки та комунікацій, де вона себе найперше виявляє, але ясно, що вона не може скасувати національні інтереси, які зумовлені конкретними обставинами існування того чи іншого народу на своїй території.
Автор зазначає, що 2004—2005 рр. у нас відбулася «просторова революція, вибір на користь загальної європейської ідентичності, курс на просторове освоєння європейських цінностей». А далі вноситься коректив: «Не Захід і не Схід, а демократично універсальні орієнтації стали для України новим національним і постнаціональним значенням». А ми думали, що Майдан раз і назавжди підтвердив курс нашої держави на Захід.
В. Карасьов виступає рішучим противником нації-держави в Україні і висуває ідею «постнаціональної держави», яку нам слід будувати, «щоб стати нацією нового типу». І далі попереджає: «Якщо нинішній владі не вдасться закріпити «постнаціональний націоналізм» як домінуючу ідеологію, і демократизація України не отримає подальшого розвитку та руху «вглиб», то єдиним виходом буде повернення до більш виражених етнонаціональних імпульсів. Це неминуче призведе до поглиблення культурного розколу, а згодом не можна виключати й територіального розколу України» (що, знову Северодонецьк?). Розколом українців не злякаєш, ми й так бачимо, що сепаратистам вдалося посіяти смуту — швидким темпом просувається не побудова «постнаціональної нації», а ольстеризація нашої країни. Треба бути пильними і лагодити руйнацію, спричинену сепаратистами. Вже давно слід прийняти закон про державні злочини і закріпити в ньому високу відповідальність за будь- який замах на інтереси суспільства і держави.
Дивує, що авторитетний політолог В. Карасьов у своїх міркуваннях «з’їхав» на стару московську колію: мовляв, «в Україні національна ідентичність не склалася... У культурологічному, а то й, мабуть, в етнополітичному сенсі Україна — це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західнохристиянській цивілізації та православній». Проте він має рацію, коли пише, що в Україні «по суті, немає консолідованої політики». Але хіба це вина народу? Це — непростима вина конкретних політиків.
Автор статті відзначає, що в Україні немає «державно-історичного міфу, що однозначно б сприймався всім суспільством як базовий, архетиповий» і наводить приклад: у Львові не люблять Леніна, а на Сході — ОУН-УПА. Виявляється, що «виплекані в 1990-ті роки «збірні» історико-культурні установки мають штучний і часто роз’єднувальний, аніж об’єднувальний характер» і можуть слугувати базою для гібридної (і тимчасової) ідентичності. Хто ж дав такі установки? Якщо справді ані ідентичності, ні державно-історичного міфу в українців не було, то проти чого ж тоді так несамовито боролися царський і совєтський режими?
Щодо фрагментування нормального розуміння патріотизму на етнічний, громадянський, лінгвістичний та ін. На наш погляд, патріотизм є або його нема. Причому держава не може зробити патріота з зайди чи «перекотиполя», але виховувати в патріотичному дусі через систему освіти право має, як має повне право й вимагати лояльності від своїх громадян.
Автор статті намагається апелювати до духу й образу Майдану, по-своєму трактуючи суть і значення того, що відбулося на Майдані. Цитую: «Фактично сталося відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей на користь правової, формально-практичної, що виникає і без прив’язки до «стародавньої» традиції, історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо». Це знову-таки стара пісня — немає в українців історії, вони — «австрийская выдумка» або «польская интрига» і взагалі — їхня історія починається з 1917 року, як вчили нас при комуністичному режимі.
Оцінки революційних подій 2004—2005 рр., на наш погляд, щонайменше поспішні і необґрунтовані: і до них наш народ був налаштований демократично і на мирне вирішення всіх суспільних питань і таким прийшов на Майдан, він виступив проти несправедливості, брехні і увічнення панування мафіозних кланів у своїй країні, і його сила була у правді. Тому й переміг. Отже, немає потреби вриватися у відчинені двері.
Цікаво побудований останній абзац статті: перше речення, де йдеться про те, чого не можна робити — «захоплюватися прискореною українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру, або вводити в школах вивчення Закону Божого...» — викладено, як бачимо, конкретно, а друге речення — про те, що ж культивувати «в інтересах єдності України» — сформульовано доволі абстрактно. Мабуть, головним було не це. Головним, мабуть, були слова про «націю нового типу», «постнаціональну державу», «демократичний патріотизм» тощо. Тоді як головне завдання, яке стоїть перед українським народом, українською політичною нацією, — зберегти себе, свою землю, свою незалежну державу.
