На думку уряду, продаж такого об’єкта відразу розв’яже чимало соціальних проблем: принесе до бюджету суму з дев’ятьма нулями — до 8 мільярдів гривень. А на думку фахівців, зокрема декотрих членів Комітету ВР з питань транспорту і зв’язку, акціонування напередодні президентських виборів небажане, позаяк об’єкт, можливо, буде продано за безцінь. Подробицями з «Днем» поділився перший заступник голови Комітету ВР з питань транспорту і зв’язку Олег Шевчук, який раніше працював заступником генерального директора «Укртелекому»:
— На сьогоднішній день «Укртелеком» — одне з найбільших державних підприємств України. Об’єднання виникло після розпаду СРСР — згідно із законом про зв’язок, «Укртелеком» і «Укрпошта» почали існувати нарізно. «Укртелеком» забезпечує всі види електрозв’язку: телефонний, мобільний, стільниковий, пейджинговий. Згідно з постановою КМ №1 від 4 січня ц.р., це об’єднання, яке раніше складалося з кількох юридичних осіб, реформовано в державне підприємство електрозв’язку. Обласні підприємства електрозв’язку «Донецьктелеком», «Луганськтелеком» тощо стали єдиним цілим. Раніше всі вони могли розпоряджатися своїми прибутками, самостійно розробляти програми розвитку і таке інше. Тепер це філії. Основна причина реорганізації — підвищення ефективності функціонування національної системи зв’язку й підготовка до приватизації.
Змінюються принципи оцінки діяльності: ясна річ, кількість телефонізованих сіл — це з соціальної точки зору важливо, проте нині більшою мірою слід орієнтуватися на прибутковість, динаміку розвитку.
— Оскільки це стратегічний об’єкт, чи не зашкодить його акціонування інтересам держави?
— Тут є і плюси, і мінуси. «Укртелеком» за правильного підходу може залучити в Україну дуже великі інвестиції. У зв’язку з нинішньою кризою в Україні залишилося дуже мало інвестиційно привабливих підприємств: лише телекомунікації та магістральні газопроводи. За правильного підходу спад на фондовому ринку дуже слабо може вплинути на вартість акцій «Укртелекому». Без приватизації розв’язати проблему бюджетної заборгованості неможливо. Тож закон про особливості приватизацію цього підприємства стоїть у першій десятці антикризових заходів уряду, про це йде мова на нарадах й у віце-прем’єрів, й у прем’єр-міністра, й у голови парламенту.
Проте прихід серйозного інвестора призведе до досить жорсткої раціоналізації та модернізації підприємства, й це спричинить до скорочення штату, скорочення темпів телефонізації (там, де немає окупності), підвищення тарифів (абонплата і внутрішні міжміські дзвінки у нас дешевші, ніж навіть у Росії). Хоча за оплатою встановлення телефонів ми вже давно обійшли заведені у світі розцінки.
Ще одна проблема — сам механізм приватизації. Запропонований закон передбачає стовідсоткову приватизацію при збереженні за державою механізму «золотої акції» (це означає право держави втручатися в управління підприємством, не купуючи його акції. — Ред). У нас такого ще не було, і в інших східноєвропейських країнах немає великого досвіду. Невідомо, наскільки вдасться таким чином зберегти інтереси держави, зокрема державної безпеки. Однак інвестори уміють рахувати гроші, якщо вони не братимуть достатньої участі в управлінні підприємством, досягнути прийнятної оплати при приватизації буде неможливо. Дуже складно все це поєднати. Я не впевнений, що механізм золотої акції — оптимальний варіант. Вірогідно, будуть й інші законопроекти.
— Яка форма власності в Телекомів інших країн СНД і Європи?
— Немає двох країн з однаковою формою власності. Усім відомий гучний досвід приватизації в Росії. Там приватизувалися обласні підприємства Телекому — у держави мав залишитися 51% акцій. Та позаяк Росія дуже велика, перед приватизацією «Зв’язокінвесту» спробували зібрати всі пакети держави в телекомунікаціях і продати їх. Вдалося тільки з третього разу. Отримано лише незначні кошти, й це бюджетних проблем не розв’язало.
У Східній Європі Телекоми або приватизовані, або перебувають у процесі приватизації. Не можна зараз сказати, якої форми власності вони будуть: процедура тягнеться по декілька років. Скрізь є якісь пакети акцій держави: 51, 25 і менше відсотків. А Франція чи Німеччина загалом по 10 — 15 років готувалися до приватизації, послідовно розв’язуючи соціальні проблеми.
— Наскільки «Укртелеком» зав’язаний у системі національної безпеки?
— Передусім ідеться про мобілізаційні об’єкти. У разі воєнних дій держава повинно мати під контролем усю мережу комунікацій. Інакше уряд, парламент, спецслужби, цивільна оборона не зможуть працювати. Тож при приватизації наші силові органи повинні обстоювати статус спеціальних законсервованих об’єктів зв’язку.
Другий аспект — діючий урядовий зв’язок (ВЧ, АТС100, АТС10 тощо). Усі ці мережі прокладено разом із загальними. Коли в одній трубі серед шести кабелів загального користування лежать три урядові, дуже складно зберегти їх окремий статус (і розробити механізм захисту інформації), а решту приватизувати.
— На яку суму від приватизації можна розраховувати?
— Ніхто ще «Укртелеком» не оцінював. Оцінка підприємства, де працює 130 тисяч чоловік і підключено 9 млн. абонентів, коштує багато мільйонів. Оцінки, що їх сьогодні дають, базуються на досвіді cхідноєвропейських країн. Кількість абонентів множать на вартість однієї телефонної лінії. Коли помножити тисячу доларів (у Росії одна лінія коштує $240, у Чехії понад $1,5 тисячі) на 9 мільйонів абонентів, виходить 9 мільярдів. Однак у нас лише 15% цифрового обладнання, і це знижує вартість до 4 — 5 мільярдів. Такі розрахунки дуже приблизні. З абсолютною переконаністю можу стверджувати, що ніхто в Україні й у всьому світі не знає, скільки коштує «Укртелеком». Лише в процесі передприватизаційної підготовки ми дізнаємося про ціну. Вартість різко зменшилася через створення 1991 року спільних підприємств UMС й Utel, які отримали найрентабельніші послуги. Таких нюансів дуже багато.
— Досвід Росії свідчить: перед президентськими виборами великі підприємства йдуть із молотка, гроші витрачаються на виборчу кампанію діючого президента...
— Питання навіть не в Росії. Є конкретний світовий досвід: перед і після таких глибоких для держави потрясінь, як парламентські чи президентські вибори, продаж великих пакетів акцій не проводиться. Авжеж, де-небудь у Латинській Америці можуть і не враховувати світовий досвід. Однак не хотілося б, аби наша європейська країна це проігнорувала. До виборів рік, а я не бачу, як можна було б встигнути провести приватизацію, не повторюючи російські й латиноамериканські помилки.
— У зв’язку з приватизацією «Укртелекому» ви постійно називаєте лише зарубіжних інвесторів. Наші не потягнуть?
— Передбачається, що перший пакет (25% + 1% акцій), який буде продано стратегічному інвестору, коштує 1 — 2 мільярди доларів. Я не згоден із цими цифрами, але хто в нас у змозі інвестувати таку суму?
Я вважаю, що український бізнес у якійсь формі повинен брати участь у приватизації. Можливо, певний пакет акцій (5% — 10%) продаватиметься тільки резидентам. Проте він не повинен бути значним, інакше ми не отримаємо ні реальних грошей, ні реальних інвесторів. Важливіше тут навіть не заробляння грошей українськими підприємцями, а передовий досвід роботи в такому бізнесі.
— Були вже якісь заяви західних інвесторів про участь у приватизації?
— Офіційних заяв ніхто не робив, враховуючи стан нашого ринку, відсутність нормативної бази. Компанії Дойчтелеком, TNT, Франстелеком постійно тримають руку на пульсі, й залежно від ситуації вони можуть зробити таку заяву, а можуть від неї відмовитися.
Як правило, стратегічними інвесторами виступають компанії- оператори (у Росії пішли шляхом роботи з «портфельним» інвестором — акції придбали інвестиційні компанії, які займаються фондовими спекуляціями, а не технологією управління). З операторів передусім ідеться про тих, хто має досвід роботи в Україні, тобто про співзасновників наших телекомунікаційний спільних підприємств.
№201 21.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
