У Росії знову заговорили про необхідність загальнонаціонального пам’ятника жертвам сталiнських репресій і навіть про меморіально-музейний комплекс (ММК). Прес-конференція М.С. Горбачова 4 червня 2008 року... Лист громадськості... Російська православна церква підтримала ініціативу... Голова Держдуми та голова Вищої ради правлячої партії «Единая Россия» Борис Гризлов погодився з тим, що «повинна бути пам’ять про безвинно загиблих людей і ті діяння, які були...» «Зростаюча підтримка ініціативи зі створення ММК, — пише Володимир Рижков, — дає всім нам міцніючу надію, що найближчим часом можливо досягнути всіх необхідних політичних і організаційних ухвал і включити сили як суспільства, так і держави на створення пам’ятника, меморіалу і музею, гідного пам’яті жертв і нової Росії».
Я не розумію і не поділяю оптимізму Володимира Рижкова. Наприкінці 80-х — на початку 90-х мені довелося брати участь у діяльності новосибірського товариства «Меморіал», спілкуватися з колишніми репресованими, збирати та публікувати їхні спогади. А як історик я доклала чимало зусиль, щоб отримати доступ до засекречених документів сталінського періоду російської історії. 1998 року у відповідь на постанову адміністрації області «Про проведення відкритого конкурсу на кращий проект пам’ятника жертвам політичних репресій» я опублікувала статтю в газеті «Советская Сибирь», в якій писала про невчасність такого пам’ятника. Відтоді моя думка не лише не змінилася, а навпаки, зміцнилася. І всі аргументи залишаються в силі. З одного боку, створення такого пам’ятника було б кроком чудовим, хоча й вельми запізнілим. Проте, якщо розглядати цю ініціативу в контексті сучасного російського життя, то немає ніяких інших почуттів, окрім гіркоти, жалю й протесту. Чому? Та тому, що в кращому разі спорудження пам’ятника репресованим буде сприйнято в суспільстві байдуже, а в гіршому — з роздратуванням. Не виключені акти наруги та вандалізму.
1998-го я вважала, що спорудження такого пам’ятника було б свого роду індульгенцією для влади. До покаяння виявилися нездатними ані влада, що не дала державної оцінки репресій як масового вбивства людей, санкціонованого «згори» в ім’я ідеї, ні суспільство, яке вважало за краще не пам’ятати про своє трагічне минуле.
Сьогодні атмосфера в країні, на мій погляд, гірша, аніж десять років тому. В останні роки влада культивувала образ Сталіна як видатного державника, і результати — наявні. Досить поглянути на опитування громадської думки. Створення пам’ятника жертвам сталінських репресій сьогодні слугуватиме одному — легітимації влади, яка, власне, відтворила сталінський механізм керування, прикривши його ширмою «суверенної демократії».
Так, Рижков має рацію: «Росія залишається мало не єдиною країною в колишньому соцтаборі, де численні ініціативи на місцях не увінчані загальнонаціональним меморіалом жертвам репресій». Але неможливо погодитися з другою частиною його аргументу. За словами Рижкова, «окрім моральної ущербності такої ситуації це ще й ставить Росію в двозначне становище — може здатися, що ми соромливо виправдовуємо злочини сталінізму і навіть частково виступаємо наступниками злочинного режиму». Чому «може здатися», коли саме це і відбувається насправді?! ФСБ так і не виконала указ президента Єльцина від 24 серпня 1991 року про передачу архівів КДБ у відання державної архівної служби. Більше того, працівники цього відомства всі ці роки прагнули засекретити навіть ті рідкісні свідчення про свою діяльність, які збереглися в матеріалах державних архівів, піклуючись таким чином про свою «славну» історію. І чому йдеться про пам’ятник жертвам лише сталінських, а не всіх політичних репресій? Навіть за часів перебудови питання ставилося ширше. І чому цей меморіальний комплекс повинен бути прихований від людських очей у Бутирській в’язниці, а не стояти на місці Соловецького каменя перед будівлею ФСБ? Тут необхідно нагадати читачеві, що вперше питання про пам’ятник репресованим виникло після ХХ з’їзду КПРС, на якому Хрущов виступив із таємною доповіддю про злочини Сталіна. На XXII з’їзді він говорив про спорудження пам’ятника в Москві, щоб «увічнити пам’ять видних діячів партії і держави, які стали жертвами необґрунтованих репресій у період культу особи». Але й у такій постановці питання тоді не було вирішене.
Майже через 27 років, на XIX Всесоюзній партійній конференції 1988 року знову було висловлено думку про пам’ятник, але тепер вже всім жертвам сталінських репресій. До того часу розгорнулася діяльність комісії Політбюро ЦК, яка продовжила перервану в середині 60-х років роботу з реабілітації репресованих. І виникла, вірніше, відродилася ідея меморіалу не лише як пам’ятника, але й як неформальної організації. Одночасно поширювався рух за спорудження пам’ятника жертвам не лише сталінських, але й усіх політичних репресій починаючи з 1917 року.
Ось тоді, в 1988—1989 роках, у момент надзвичайно пекучого інтересу до радянської історії, спорудження пам’ятника жертвам політичних репресій могла б не лише згуртувати суспільство, але й вплинути на подальший розвиток країни. Але цього не сталося, та й не могло статися, як тепер ясно. Коли 6 березня 1996 року в зв’язку з 40 річним ювілеєм ХХ з’їздуКПРС на засіданні Державної думи нині покійний Сергій Юшенков запропонував ушанувати пам’ять мільйонів загиблих вставанням, відгукнулося не більше аніж 10 осіб.
Цілком припускаю, що сьогодні на заклик Бориса Гризлова підніметься набагато більше. Гадаю, що встануть навіть такі депутати, як Абельцев. Але чого варта і кому потрібна така хвилина мовчання! «Іван Григорович уявив собі, як, сидячи в дачному кріслі і попиваючи винце, він почав би розповідати про людей, які пішли у вічну пітьму. Доля багатьох із них здавалася так пронизливо сумною, і навіть найніжніше, найтихше і найдобріше слово про них було б як дотик шерехатої, тупої руки до оголеного розтерзаного серця. Не можна було торкатися їх». Зараз здається, що Василь Гроссман передбачав сучасну ситуацію: хвилина мовчання з боку шанувальників «державного таланту» Сталіна буде образою загиблих. Не потрібно, не торкайтеся їхньої пам’яті!
Загальноросійський пам’ятник репресованим безперечно потрібен. Але не такий, що встановлюватиметься з дозволу нинішньої влади — спадкоємиці тих самих органів, які творили репресії. «Еще жив человек,// Расстрелявший отца моего// Летом в Киеве, в тридцать восьмом, — писав Іван Єлагін у чудовому вірші «Амнистия». — Вероятно, на пенсию вышел.// Живет на покое// И дело привычное бросил.// Ну, а если он умер —// Наверное, жив человек,// Что пред самым расстрелом// Толстой// Проволокою// Закручивал// Руки// Отцу моему// За спиной.// Верно, также на пенсию вышел.// А если он умер,// То, наверное, жив человек,// Что пытал на допросах отца.// Этот, верно, на очень хорошую пенсию вышел.// Может быть, конвоир еще жив,// Что отца выводил на расстрел.// Если б я захотел,// Я на родину мог бы вернуться.// Я слышал,// Что все эти люди// Простили меня».
Після того, що ми дізналися про нашу історію, після того, як побачили її повторення в сьогоднішньому дні, очевидно, що зведення пам’ятника жертвам політичних репресій (усіх, починаючи з 1917 року і закінчуючи днем нинішнім) — справа майбутніх поколінь. Меморіал має стати не просто однією з неформальних організацій, а масовим рухом, результатом потреби суспільства в переусвідомленні своєї історії та своїх відносин із владою. І довгоочікуваний пам’ятник буде тоді символом пройденого суспільством шляху до свободи, символом його зрілості та громадянськості. Уявляю, яка урочиста і яка значна може бути тоді хвилина мовчання. Хотілося б дожити до цього часу.
