Як я писав раніше, основний довготерміновий конфлікт України це не конфлікт між Тимошенко і Януковичем, не конфлікт між владою і опозицією. Основний конфлікт відбувається між процесами формування сучасного станового і демократичного громадянського суспільств. На особистісному рівні — це конфлікт між бажанням потрапити у вищі стани, які формуються, і бажанням залишитися собою, зберегти моральні принципи. На рівні мотивації це конфлікт між мотивацією до продуктивної праці і інноваційного підприємництва з одного боку і мотивацією до здобуття політичної та адміністративної ренти, до дерибану, відкатів і хабарів, з іншого. Це конфлікт між інноваційною та сировинною моделями економіки. На рівні геополітики — це конфлікт між традицією стратегічного управління України своїми громадянами і зовнішнього управління Україною. Між власним незалежним розвитком і прискореною інтеграцією в будь-якому з напрямків за правилами, розробленими не в Україні і їй не вигідними.
• У цьому конфлікті олігархічним родинам, тобто аристократії сучасного станового суспільства, яке формується, необхідний інструмент розділення і подрібнення формованого громадянського суспільства. Технологія стара як світ — поділяй і пануй. Таким інструментом є націоналізм. Неважливо який — український, російський, татарський, єврейський. А питання, за якими організовується протиборство, — це питання з регіональною поляризацією думок. У ЗМІ, що належать аристократії, яка формується, ці питання постійно штучно роздмухуються, а кишенькові політичні партії, і ті, що зараз при владі, і ті, що зараз у опозиції, підносять їх на свій прапор, формуючи штучне протистояння. У результаті мешканці, наприклад, Львова і Одеси, яких об’єднує незрівнянно більше, ніж роз’єднує, починають нескінченно сперечатися і протистояти один одному. І все — мета досягнута! Громадянське суспільство розколоте і протидіяти формуванню сучасного станового суспільства вже не може. Залишилося лише періодично піддавати жару і спостерігати, як майбутні холопи рвуть чуприну один одному через незгоди щодо того, з якого боку патріотичніше розбивати яйця.
Природно, що націоналізм має власну ідеологічну традицію та історію. Але вона, в сучасних українських реаліях, дуже технологічна для протистояння демократії, що формується знизу. Справді, для демократії пріоритетом є права і свободи всіх рівноправних громадян, незалежно від їхньої мови, культурних традицій або етнічного походження. Держава, згідно з Руссо, є продукт суспільного договору громадян. Для націоналізму пріоритетом є права нації. А держава є продукт волі нації, а не окремих рівноправних громадян. Історично поліетнічне полікультурне поняття нації націоналісти фактично зводять до етнічних груп. Мета діяльності держави — благо всієї нації, а не кожного громадянина. Ідеологічна протилежність націоналізму і демократії виявляється ще і в нежиттєздатності їхнього синтезу. Демократією в національно-демократичних проектах і не пахне — скрізь панує узятий у КПРС демократичний централізм, культ особи лідера, підкилимкова боротьба за владу і зневагу інтересами простих учасників. Природно, що така технологічність націоналізму не могла бути не запитаною аристократією, яка формується. У результаті націоналістичні рухи і партії фінансуються і контролюються великим олігархічним бізнесом.
• При цьому сама аристократія, яка формується, стає все більш інтернаціональною. Представники вищого стану вчаться, відпочивають, лікуються, зберігають і інвестують не в Україні. Україна для них це молочнотоварна ферма, де вони доять народ і поступово, привчають його до автоматичної прив’язі. На кожні вихідні, і тим більше на кожні свята вони масово відлітають з України, повертаючись в улюблені краї та країни, де можуть відпочити від державної мови і демонстрації показного патріотизму та державного мислення. А в цей час в Україні холопи, рвуть один одному чуприну на заздалегідь спланованих акціях і контракціях псевдопротесту. Інтелігенція, точніше кажучи, її рештки також розділена або відокремлена від ЗМІ, що належать олігархам, щоб протистояти цій технології. Тому, коли ви дивитеся чергове політичне шоу, на якому так люблять влаштовувати конфлікти в прямому ефірі з питань з регіональною поляризацією думок, то слід розуміти, що це шоу маріонеток. Ляльководів, тобто реальних можновладців у організованому ними шоу, як і належить не видно. Причому, все це відбувається без усякої теорії змови злих сил, виключно на базі об’єктивних процесів розвитку суспільства.
І все було б добре для формованої аристократії, але поступово з’ясовується, що технологічність націоналізму знижується. Націоналізм прекрасно працює на регіональному рівні. Для того, щоб переконатися в цьому, досить подивитися результати голосування за округами, де перемогли Ірина Фаріон і Вадим Колесніченко. Але на загальнонаціональному рівні націоналізм нетехнологічний. Його проблема в тому, що частка людей, які розмовляють неправильною мовою і тих, хто дотримується неправильних історичних і культурних традицій дуже велика. Насправді, неможливо недемократичним шляхом нав’язувати несвідомим громадянам правильну мову, історичні та культурні традиції і одночасно розраховувати на їхні голоси. Тому вся націоналістична риторика і пафос на загальноукраїнському рівні розбиваються об елементарну арифметику. Якби Тимошенко була б демократичнішою і толерантнішою в питаннях із регіональним поділом думок, то сиділа б зараз на Банковій, а не лежала б у харківській залізничній лікарні. А так вона програла навіть в своєму рідному Дніпропетровську. Власне, це націоналізмові помаранчевих, Янукович зобов’язаний своєю перемогою на президентських виборах. Недемократичне продавлювання своєї позиції в питаннях із регіональною поляризацією думок викликало щонайпотужніше протестне голосування не прибічників Януковича. Подальше небажання опозиції вчитися на своїх помилках призвело до втрати перемоги на останніх виборах до ВР при величезному протестному потенціалі, сформованому в суспільстві. Локальна перемога «Свободи» не змогла компенсувати зростаючої недовіри виборця і до влади, і до опозиції одночасно. Втім, це цілком можна пояснити. В Україні є особистісний конфлікт між Януковичем і Тимошенко, але немає реального протистояння між владою і парламентською опозицією. Змінюючи по черзі один одного, вони обоє представляють інтереси і фінансуються великим олігархічним бізнесом, тобто формованою аристократією. Тому опозиція не збирається робити висновки зі своїх поразок — вона просто чекає, коли незадоволеність владою досягне такого рівня, що націоналізм здаватиметься меншим злом.
• Влада ж використовує українських націоналістів як зручних хлопчиків для биття. Не випадково ряд політтехнологів зазначали, що найбільш зручним опонентом Януковича на наступних президентських виборах є Тягнибок.
У той же час в Україні знизу поступово формується реальна альтернатива будь-якому націоналізму — демократичне громадянське суспільство. Все більше людей бачать технологічний, а не ідеологічний характер націоналізму будь-якого штибу. Тому все частіше з’являються заклики не торкатися тем з регіональним поділом думок і при спілкуванні людей із різних регіонів керуватися загальнодемократичними нормами. Націоналізм же намагається проникнути в усі протестні рухи. Подивіться як активно «Свобода», як риби-прилипали до акули намагається присмоктатися до руху за свободу Павличенкам.
Проте громадянське суспільство, що зароджується, поступово вказує націоналістам на їхнє місце. Місце радикальних маргіналів.
