Нездорові віяння охоплюють країни Центральної Європи в міру того, як вони готуються до вступу в ЄС. Ця багатообіцяюча перспектива наражається на серйозну небезпеку в особі гарячкового передвиборного націоналізму, прихильники якого прагнуть отримати голоси виборців обіцянками роз’ятрити старі рани та звести старі рахунки.
Найяскравішим прикладом у цьому випадку є Угорщина, де під час своєї ледве не потерпілої крах кампанії з переобрання на займану посаду прем’єр-міністр Віктор Орбан вимагав скасування указів президента Чехословаччини Едварда Бенеша від 1945 року (на підставі яких німецьке й угорське населення було депортовано з Чехословаччини, позбавлено майна і громадянства). Однак Орбан не єдиний політик, який вбачив передвиборні можливості у воскресінні привидів минулого в пам’яті людей.
Згідно із заявою Орбана, анулювання «указів Бенеша» має стати умовою вступу Республіки Чехія (а також Словаччини) до Європейського Співтовариства. Напруженість і недоброзичливість, викликана цими вимогами, призвели до припинення процесу співпраці, що сформувався в регіоні за останні десять років. На місці співпраці сьогодні виникає нова, потворна форма національного популізму, що розповсюджується на територію від Баварії до Дунаю.
Ланцюгова реакція відроджуваного націоналізму змінює політичну панораму Європи вельми небезпечним чином. Із часу виборів, внаслідок яких до влади у Відні прийшла коаліція партій Вольфганга Шусселя та Йорга Хайдера, сталося погіршення у відносинах між Австрією та сусідньою Чехією. Причиною стала вимога закрити чеську АЕС у Темеліні, яка знаходиться поруч із австрійським кордоном, і анулювати укази Бенеша, на підставі яких судетських німців було депортовано з Чехії, останні й осіли в більшості своїй у Баварії, а також на території Австрії.
Після вирішення питання з атомною електростанцією популістський тиск було спрямовано на друге питання, а саме на скасування указів Бенеша. Прем’єр-міністр Чехії Мілош Земан швидко продемонстрував, що він також здатний розіграти демагогічну націоналістичну карту. Він назвав судетських німців «п’ятою колоною» Гітлера і запропонував Ізраїлю вирішити свої проблеми з Палестиною, вдавшись до методу депортації, застосованого Чехією в 1945 році.
Баварський лідер Едмунд Штойбер — кандидат на посаду канцлера Німеччини від консерваторів (ХДС/ХСС) і противник нинішнього канцлера Герхарда Шредера, а також палкий захисник судетських німців — вимагав, щоб у відповідь на заяву Земана Шредер відмінив намічений візит до Праги. Не бажаючи загострювати передвиборну боротьбу із суперником, Шредер погодився.
Підтримка вимог Штойбера Орбаном стала справжнім подарунком долі для словацького націоналіста Володимира Мечіяра, який претендує на посаду прем’єр-міністра ще на один термін. Це дало йому можливість заявити, що його політичні опоненти всередині країни готові поступитися тиску з боку ЄС і примусити Словаччину відшкодувати збитки угорцям, яких було вислано Бенешем із країни в 1945 році.
Так що Мечіяр скористався випадком, «попередивши» людей про «угорську загрозу» і одним ударом зруйнувавши чотирирічні зусилля нинішнього уряду Словаччини з інтеграції до уряду представників угорської етнічної меншини.
Питання про післявоєнний порядок у Європі виходять за межі колишньої Чехословаччини. Еріка Штайнбах — президент «Союзу вигнаних» (зі Сходу) і член партії Штойбера ХДС — вважає, що питання депортації німецького населення зачіпає поляків, чехів, словаків і словенців, охоплюючи, таким чином, велику частину Східної та Центральної Європи. У 1930-х роках основну неприязнь у деяких країнах Центральної Європи викликав «Версальський договір». Сьогодні новим ворогом, здається, стала «Потсдамська декларація» 1945 року, що санкціонувала масові виселення німецького населення.
Непокоїть те, що така демагогія може стати причиною циклу популістських перемог. Цей неспокій трохи вщух, коли партія Віктора Орбана — ФІДЕС — зазнала поразки на нещодавніх парламентських виборах в Угорщині. Однак інші політики, які культивують почуття національної образи та обурення, як, наприклад, Вацлав Клаус у Празі, Едмунд Штойбер у Німеччині, Володимир Мечіяр у Словаччині і т.д., досі вважають націоналізм ефективним передвиборним знаряддям, незважаючи на поразку Орбана. А якщо брати до уваги політиків, скептично налаштованих відносно Європейського Співтовариства, таких, як Берлусконі в Італії і коаліція Шусселя — Хайдера в Австрії, виникає тривога: сама суть європейської політики може стати дуже непривабливою.
З моменту свого виникнення Європейське Співтовариство намагалося подолати пов’язаний із минулим біль для того, щоб за допомогою співпраці побудувати краще майбутнє. Сьогодні багато політиків хочуть нагріти руки на бажанні Східної Європи стати частиною єдиної Європи, підіймаючи історичні проблеми з метою отримання політичної вигоди.
В обставинах, що склалися, можливі два небезпечні наслідки. По-перше, немає кращого способу повернути думку частини населення в країнах-кандидатах на вступ до ЄС проти Європейського Співтовариства, ніж дозволити місцевим популістам зобразити ЄС як структуру, що сприяє посиленню впливу Німеччини. Розширене Європейське Співтовариство має являти собою механізм збереження рівноваги в асиметричних відносинах між невеликими країнами Східної Європи та Німеччиною. Однак існує ймовірність того, що воно буде сприйняте як покажчик на цю асиметрію.
Непокоїть також і те, що в міру розширення НАТО і ЄС відштовхуючі дебати, що мають місце, можуть перекинутися і на відносини з цими міжнародними організаціями. Побоювання з цього приводу, можливо, стали причиною недавньої відмови президента Буша зустрітися з прем’єр-міністром Орбаном. Часто висловлюються і такі припущення, що якби Орбан міркував так, як він міркує зараз, до того, як Угорщина вступила до НАТО, звернення його країни з проханням про прийняття її до організації було б відхилене.
Що ж може зупинити те, що відбувається? Після 1945 року Західна Європа пройшла через болісні дебати з питань історії, що допомогло врегулювати франко- німецький конфлікт. Поняття «колективної провини» було відкинуто, як щось, чому немає місця в об’єднаній Європі та Європі, що об’єднується. Такі аргументи й наводив президент Вацлав Гавел під час свого першого візиту до Німеччини в січні 1990 року, однак його коментарі були помилково прийнятi тоді за слабкість позицій. І в міру того, як наближається розширення ЄС, місія Європи не повинна бути отруєна ідеями та міркуваннями тих, хто виступає за стару й «іншу» Центральну Європу — політиками, які вважають за краще загрузнути в минулому, замість того, щоб взяти на себе відповідальність і задуматися над тим, як забезпечити мир і процвітання в Європі.
Жак РУПНИК, голова відділу досліджень Інституту політичних наук у Парижі; автор книги «L’Autre Europe» (Інша Європа), видавництво Gallimard
