Цікаво, коли П.І. встигнув стати, як висловився його адвокат, «вдалим підприємцем»? Якщо до березня 1998 року він має безперервний стаж роботи: то на державній службі, то в керівництві виборних органів, а відразу після виборів переходить на постійну роботу у Верховну Раду, — залишається незрозумілим, коли саме він міг працювати в сфері приватного бізнесу. Невже в справі фігурують не тільки два паспорти, але й дві трудові книжки?
Це — зауваження до загальної дискусії. Але зараз про інше. Оскільки видовищ у країні достатньо, не зайве зосередитися на процесі перерозподілу «хліба», який утілюється в прийнятті державного бюджету на наступний рік.
Тенденція. Втрата мети в процесі ухвалення бюджету
Якось так історично склалося, що особливість вітчизняного державного бюджету — бути чим завгодно, але не основним фінансовим документом і, напевне, не визначником економічного розвитку держави. Традиційно протягом бюджетного процесу «прогресивний» уряд демонструє міжнародним фінансовим організаціям складності стосунків із «лівим» парламентом. Останній тим часом переконує виборців в антинародності існуючого режиму. Кінцеве задоволення сторін, як правило, мало залежить від затверджених макроекономічних показників. Завдяки МВФ головною інтригою бюджетного процесу вже котрий рік є затвердження дефіциту. Усталена процедура його «вгадування»: уряд пропонує скорочення, а Верховна Рада збільшує видатки і таким чином грає «на підвищення» — цього року була порушена небанальним кульбітом голови Комітету з питань бюджету Юлії Тимошенко. Навіть наш не вельми цнотливий уряд дещо розгубився від такої фантастичної нахабності. Найбільше, на що вистачило його колективного авантюризму, — дефіцит у 0,6%. Але зовсім бездефіцитний бюджет — це щось за межею добра і зла. А, між іншим, Юлія Володимирівна всього лише довела до абсурду накреслені урядом основні напрямки економічної політики.
Хіба не уряд постійно твердить про необхідність збільшення доходів бюджету? Фантазувати при цьому можна про що завгодно, але на тлі щорічного спаду ВВП практично це означає понад 35% перерозподілу валового продукту через консолідований бюджет 1997 року, близько 30% — 1998 р., iз подальшим зростанням цього показника до 35 — 36% 1999 р. згідно із запропонованим урядом проектом бюджету. Для пересічного громадянина та різноманітних суб’єктів економіки — це означає збільшення податкового тиску. Нащо ж нарікати на Бюджетний комітет? Якщо пані Тимошенко запропонувала відразу 48,3% ВВП перерозподіляти через бюджет, то, можливо, тільки внаслідок глибокого розуміння нею логіки дій виконавчої влади. Насправді ж, за твердженням навіть і самих урядовців, реально надходить 27% ВВП до бюджету вже рік за роком. Це приблизно і є реалістичне податкове навантаження. Усе поза тим витискується податковими органами без будь-якої користі для економіки країни.
Не менш витончене відчуття предмета Бюджетний комітет продемонстрував і під час визначення майбутніх державних видатків. Запропоновані урядом видатки 33,4 млрд. грн. він легко перетворив на 45,058 млрд. грн., тобто збільшив їх майже наполовину. Така нечувана щедрість пояснюється скоріш за все давно відомим іще з радянських часів способом формування бюджету: спочатку вирахувати потреби, а вже потім шукати способи їх фінансування. Дозволимо собі припустити, що Бюджетний комітет інтуїтивно вийшов саме на той обсяг видатків, який нарешті й буде «вибитий» різноманітними групами тиску з уряду протягом 1999 р. Напевне, за рахунок прихованого бюджетного дефіциту. А відтак зменшити вже оголошений Тимошенко розмір видатків уряд, напевно, не зможе. Тривалий досвід ухвалення бюджетів свідчить: урятувати бажаний обсяг видатків від тиску парламентських лобістів удається тільки за умови жорсткої непоступливості. Якщо сума видатків у проекті була збільшена, то знизити її в сесійній залі неможливо. У результаті доходів, як завжди, не зберуть, витрати зроблять у борг і матимуть традиційну проблему з невиплатами.
На думку депутата Віктора Суслова, уряд і Бюджетний комітет іще мають шанс «зберегти обличчя». Минулого тижня Валерій Пустовойтенко вже оголосив про можливість встановлення прогнозованого показника інфляції 1999 р. на рівні 24% до 1998 р. Якщо уряд проіндексує параметри бюджету згідно із цим інфляційним очікуванням, то зможе отримати номінальні величини, досить близькі до запропонованих Бюджетним комітетом. Реальні величини це не збільшить, але дозволить і урядові, і Юлії Тимошенко продемонструвати непохитність власних принципів.
Загалом же уряд має бути вдячним пані Тимошенко. Елегантною маніпуляцією із цифрами вона змогла знешкодити всю «ліву» частину парламенту. Ще недавно будь-яка згадка уряду про зменшення дефіциту сприймалася «лівими» чи не як загроза світовому прогресові. А тепер під впливом особистої харизми голови Бюджетного комітету навіть комуністи вірять у можливість соціальної справедливості за умови бездефіцитного бюджету. Якщо й надалі Тимошенко та Мітюков рука в руці зможуть переконливо розігрувати «доброго і злого поліцейського», то бюджет на 1999 р. може бути і справді ухваленим ще до початку нового року. Велика сила — мистецтво. Парламент може переконати навіть фантастичний документ. Гірше з міжнародними фінансовими установами. Вони можуть засумніватися в щирості майбутнього бюджету.
Не знаю, як кого, а мене не полишає враження, ніби реальне скорочення бюджетного дефіциту в цій країні потрібно тільки МВФ. Безперечно, уряд з року в рік звітує про перемоги на цьому шляху, але, здається, без переконання в необхідності таких самообмежень. Проте насправді й самих самообмежень немає. Дійсно, декларований бюджетний дефіцит 1997 р. (6,2% до ВВП) трохи менший за цей показник 1995 р. (6,6%). 1998 р. уряд сподівається втримати його на рівні 2,5%. Але водночас експерти фіксують значне зростання протягом усього періоду 1995 — 1997 рр. кредиторської заборгованості державних підприємств (у тому числі й борги щодо зарплат і неповернутих кредитів) із 2,16% до 6,97% ВВП. Таким чином, дійсна динаміка зростання державного боргу має такий вигляд: 1995 — 8,43% до ВВП, 1996 — 8,08%, 1997 — 10,69% («Квартальні передбачення», липень, 1998). Отже, наявне не зниження, а тенденція до зростання дійсного дефіциту, продовження якої можна прогнозувати і 1998 р. з огляду на катастрофічні внутрішні заборгованості. Тому урядова цифра 0,6% бюджетного дефіциту така ж нереальна, як і парламентський бездефіцитний варіант.
У принципі для зростаючої економіки дефіцит бюджету близько 5% не тільки не трагедія, але й досить прийнятна річ. Більше того, для економіки, що, як українська, перебуває в стані трансформації, обмежений бюджетний дефіцит може бути джерелом інвестування економіки. Саме це мають на увазі наші промисловці та аграрії, коли вимагають збільшення бюджетних дотацій. Наміри чудові, але результати поки що більш ніж сумнівні. Роздутий бюджетний дефіцит уже маємо. Хотілося б дізнатися, яку творчу мету досягли внаслідок його формування: розбудову інфраструктури, налагодження високотехнологічного виробництва, модернізацію аграрного сектора чи, може, підвищення купівельної спроможності населення? Нічого подібного ми не відчули. Нащо ж галасувати про збереження високих бюджетних видатків, тим більше про зростання, якщо уявлення щодо ефективності їх використання і близько немає? Навряд чи підвищення життєвого рівня державної бюрократії можна вважати найліпшим застосуванням для державного бюджету.
Насправді бездефіцитний бюджет — річ принципово можлива. Однак лише за умови дійсного обмеження нераціональних державних витрат. Коли мова йде про «непопулярний бюджет», то «непопулярним» він має бути не тільки для жертв соціального захисту держави чи малозабезпечених, але й для економічних амбіцій державної бюрократії. Ситуація ж просто-таки анекдотична: МВФ наполягає на зменшенні бюджетного дефіциту тільки задля того, щоб приборкати апетити української бюрократії, а Україна опирається цьому всією потужністю державної машини. І найсмішніше, що спостерігачів цього процесу не полишає відчуття, ніби українська влада не зовсім може контролювати власні хапальні рефлекси. Якщо так, то, мабуть, країну, разом із її керівництвом, час передати під зовнішнє управління.
№240 15.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
