Найбільше тримали Петра (це його ім’я), однак, ідейні міркування. Справа, бачте, в тому, що він зберіг у всій, можна сказати, дитячій чистоті ортодоксальну комуністичну ідеологію. Зокрема, свято сповідував такі догмати, як «у капіталістичному суспільстві людина людині — вовк», «єдина цінність там — гроші», а моралі чи справедливих законів просто не може бути. Особливо лякала його можливість опинитися в тенетах капіталістичної експлуатації й «мити буржуям брудний посуд». І хоч як він зволікав, таки довелося їхати. Єдиною втіхою для Петра було те, що залишає він не Радянський Союз (щось на зразок Царства Божого на землі), а зовсім інший лад (вірніше «нелад»), який він категорично не визнавав.
Перші листи п. Петра з-за океану видавали його велику розгубленість, у кінці завжди стояло: «Якби, ви знали, яке тут усе чуже та як я хочу додому!» Американська імміграційна машина, втім, робила своє діло — він отримував документи, картки, квартиру, безкоштовні уроки англійської мови, безкоштовні пакети продуктів, купив за безцінь старий автомобіль (що було нездійсненою мрією всього його життя). А щоб допомагати дітям, влаштувався на роботу. Петро, колись відомий київський лікар, працював тепер гардеробником у великому косметичному салоні. Його щоденний заробіток значно перевищував тутешню місячну пенсію, а також колишню зарплатню головного лікаря.
Петро писав, що для нього існує дві великі проблеми. По-перше, відчуття повної непричетності до всього, що відбувається навкруги. «Фінансова криза, вбивство президента, потоп — мені однаково, мене це не стосується!» Оце «не стосується» важко було переживати. Друга проблема — інформаційний вакуум. Петро не міг користуватися часописами, нічого не розумів на телебаченні, не сприймав голос натовпу. Чужий, шалений і яскравий, інформаційний потік омивав його, не зачіпаючи.
Цього літа Петро приїхав на батьківщину в гості. Перші дні ходив містом із слізьми на очах, згадував студентські роки, розкошував музикою рідної мови, цілими ночами читав газети. Невдовзі, однак, у його настроях відбулися радикальні зміни; почалися розмови, досить-таки нетактовні, про те, що «тут, в Україні, жити неможливо», що «це й не життя зовсім» і що «жити у злиднях і бруді негідно людини». Тому всі ми маємо зробити великі зусилля й переселитися до Америки. Дивовижно те, що в його сивій голові не з’явилося навіть і тіні думки, що саме обожнювана ним Компартія, а отже, і він сам (40 років партстажу), причетні до цього негідного «Людини з великої літери» життя.
А вже через два тижні Петро почав ... збиратися «додому», хоча мав візу на три місяці. Подібно біблійному Ісаву він, тепер уже з власної волі, проміняв на американську «юшку» й рідне слово, й село, в якому народився, а ще країну, «яка його зачіпала», на повністю йому байдужу.
Головний Петро-парадокс, утім, полягає в іншому. Два роки, проведені в таких привабливих Штатах, не справили ні найменшого впливу на ідейні переконання колишнього члена КПРС. Було це роздвоєння особистості чи типова комуністична свідомість, але прийняття благ американського життя в Петра спокійно співіснувало з категоричним неприйняттям західного суспільного устрою як такого. В його голові було начебто два виміри, які ніколи не перетиналися. Він, наприклад, із задоволенням розповідав, як добре до нього ставляться в салоні, де він працював, колеги — і додому підвезуть, і на ленч запросять, і грошима допоможуть в екстрених випадках. А як же «людина людині — вовк»? У відповідь чуєш щось на зразок: «Не треба узагальнювати!» Тобто те, що бачиш власними очима, зовсім не має причетності до того, у що віриш. А на запитання про матеріальну забезпеченість пенсіонерів-чужинців, почуєш лекцію на тему, як Америка «всіх обікрала, все з нас виссала(?), то тепер нехай допомагає!». Це був рід переконань, які перебувають нібито у вакуумі, поза межами не тільки логіки, а й власного досвіду. Щось на зразок потужного гіпнозу, з-під якого Петро, разом із багатьма нашими співвітчизниками, ніяк не може вийти. Як казала моя бабуся, «хоч ціпок на голові розбий, а він своє!»
Погляди та переконання старого емігранта обходять тільки його близьких, вони нікому не зашкодять. І зовсім інша справа, коли в стані такої параної перебувають наші провідні політики, члени уряду чи парламенту, іноді зовсім молоді люди. Які ще терапевтичнi методи, окрім ціпка, зможуть вивести їх із цього посткомуністичного трансу?
№224 21.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
