Володимир Пархоменко ("День" №128) цілком слушно вказує на потребу надати національній ідеї нового, привабливішого обличчя, аби врятувати її від остаточної дискредитації. Проте він виказує старе розуміння того, що зумовлює цю дикредитацію - і як її подолати.
Розрізняючи два значення терміна "національна ідея" - ідею національної держави та будь-яку ідею, що мобілізує всю націю, - п. Пархоменко зазначає, що ці значення вперше після революції 1917 - 1921 років з'єдналися по тому, як незалежницька ідея "була сформульована в програмі Народного руху України й поступово поширилася серед загалу". Тобто до першого розуміння додалося друге - більшість українців (мешканців УРСР усіх національностей) стали незалежниками й досі ними залишаються (навіть комуністи). Національна ідея спрацювала, втілившись у незалежності й Конституції, - але тепер її дискредитують економічні негаразди, тож треба "розвивати й доповнювати".
Видається, все було навпаки: спершу Рух сформулював привабливу для широких мас ідею, а вже потім "надбудував" над нею гасло незалежності. Важко уявити собі, щоб на початку 1989 року це гасло могли висунути прихильні до Ґорбачова письменники, ще важче - щоб його сприйняв більше радянський, аніж український народ, для якого (коли не говорити про Галичину) воно мало б тоді передусім неґативний зміст розвалу своєї держави. Ні, сформульована в проекті програми Руху ідея була цілком позитивною - і якби не стереотипи масової свідомості (які навіть тепер, попри букву Конституції та добрі наміри автора, надаватимуть пропонованій п. Пархоменком формулі ксенофобного забарвлення), вона якраз і звучала б як "Україна для українців". Усіх національностей. Іван Драч дав їй інше афористичне формулювання: "Росіяни в Києві мають жити краще, ніж вони живуть у Москві, Ленінґраді й Нью-Йорку. Євреї на Україні мають жити краще, ніж вони живуть у Москві, Нью-Йорку й Тель-Авіві, а українці на Україні мають жити краще, ніж вони живуть у Канаді й США".
Ця формула точно відбивала зміст пропонованої програми змін, у якій ішлося про скасування номенклатурних привілеїв, референдуми щодо екологічно небезпечних об'єктів, демократичні вибори до повновладних Рад, права людини. І національно-культурне відродження українців та інших етнічних груп, яке розглядалося в програмі Руху (а ще раніше в Декларації принципів УГС) як складник усеохопної демократизації суспільного життя. Саме цей демократичний зміст зробив Рух провідною опозиційною силою практично в усій Україні, попри певні застереження Сходу щодо "національного ухилу". Саме завдяки цьому змістові з Рухом пов'язували свої сподівання обурені нестачею харчів і мила шахтарі, доведені до відчаю вбивчою "дідівщиною" солдатські матері, спрагла свободи й правди інтеліґенція.
Ідею незалежності Рух сформулював (а номенклатура перед референдумом належно озвучила за допомогою пропаґандистської машини) не як заперечення демократичного проекту, а як єдино можливий спосіб його реалізації. Та після 1 грудня зміцнення загроженої державності стало для націонал-демократів головним пріоритетом, і їхні публічні заяви стосувалися здебільшого відносин із Росією, Чорноморського флоту, Криму чи ракет. Тимчасом як більш чи менш космополітичні демократи декларували прагнення зробити здобуту державу справді демократичною, а більш чи менш радикальні націоналісти - справді українською, переважна частина колишніх рухівців воліла її "розбудовувати" - військово, дипломатично, адміністративно. Оздоблення ідеологічного фасаду цієї держави націонал-демократичними гаслами та вкраплення представників "конструктивної опозиції" у владні структури витворило в масах (не без допомоги колишніх і нинішніх комуністів) образ "рухівської влади", відповідальної за невтішні результати реформ (тобто браку реформ).
Ця дискредитація національної ідеї була безпосереднім наслідком нехтування первісної суті "України для українців", переорієнтації на турботу про зміцнення держави, а не про людину в ній. Люди, яких іще довго за інерцією називали демократами, переймалися розбудовою армії та флоту й обранням до парламенту оголошуваних державниками відставних військових начальників куди більше, ніж викоріненням "дідівщини" - й сьогодні матері називають дітовбивцею вже українське (бодай за кокардами) військо. В діях шахтарів, що минулого літа лягли на рейки, домагаючись виплати зароблених грошей, вони побачили передусім шкоду інтересам держави, а не обстоювання законних прав людини. Навіть про етнічних українців, навіть про україномовних, які, зрештою, є тепер їхньою єдиною електоральною базою, "націонал-демократи" дбали менше, ніж про унітарний устрій держави й переведення Криму на київський час. Тимчасом ця - все ще доволі чисельна - група не може в багатьох реґіонах задовольнити свої культурні права бодай на рівні національної меншини, та й у цілому по країні українська мова не лише не ввійшла, як обіцялося, в усі сфери суспільного життя, а й утратила деякі з тих, де раніше побутувала, приміром, книговидання. Задекларований у Конституції статус української мови, по-перше, декларацією до великої міри й залишається, а по-друге, він стосується знову ж таки держави, а для утвердження в суспільстві, народі мові потрібен послідовний протекціонізм, а не примітивна пропаґанда. Котра, до того ж, сприяє актуалізації проблеми статусу російської мови, захищати яку стає з наближенням виборів щораз більше охочих. Така ось національна ідея.
Пропоноване п. Пархоменком наповнення "національної ідеї наступного покоління" можна "взяти за основу", але треба чітко визнати, що йдеться про відродження занедбаного, виконання невиконаного, а не про "корекцію на засадах Конституції". Навряд чи зважаться на таке визнання наші державники, що хизуються незворотністю незалежності, навряд чи й народ (електорат), який покладає на них головну відповідальність за це занедбання, ще раз доручив би їм вести себе до світлого майбутнього. Знову зробити привабливою для нього ідею заперечення негідного людини життя (все ще актуальну в нашій державі, за багатьма параметрами разюче подібну до розпущеної радянської) мала б шанс хіба широка коаліція центристських сил, яка на незалежницькому тлі зробила б головним пріоритетом соціальний захист беззахисних і створення умов для самозахисту й самореалізації решти громадян. Безперечно, на чолі цієї коаліції - до якої могла б увійти й частина "націонал-демократів" - має стояти не заплямована минулими обіцянками харизматична постать (останнім часом подейкують про можливість такого амплуа Віктора Ющенка). А назагал у нової національної ідеї не буде таких привабливих, як колись, облич. Маємо те, що маємо.
