Сьогодні Україна складає екзамен з демократії — таку думку недавно висловив керівник політико-правового управління меджлісу кримськотатарського народу, член ради представників кримських татар при Президентові України, член ради керівників добровільного фонду ООН для корінного населення Надір Бекіров. Як кримські татари загалом оцінюють події, досягнення та перспективи українського народу та української держави після виборів 2004 року? Про це — в бесіді Надіра БЕКІРОВA з кореспондентом «Дня».
УКРАЇНЦІ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
— Надір-ага, на думку багатьох політиків, Україна сьогодні переживає новий етап у своїй історії. Чим він характеризується з вашого погляду?
— Ми щиро вітаємо той факт, що українці нарешті стають нацією не тільки за Конституцією, на папері. А й у відносинах з іншими державами почуваються гідним народом із власними інтересами, готовим боротися за свої права. Нинішній етап в історії України особливий тим, що правозахисний рух, опір і боротьба проти СРСР залишилися в далекому минулому — в 50 — 70-х роках минулого століття. Україна, як і інші союзні республіки СРСР, прийняла Декларацію незалежності, провела референдум, що відносно легко дав свої позитивні результати. У результаті народ отримав державу, незалежну тільки з погляду формально-юридичного. Усі ці роки Україну губило те, що, з одного боку, її державні мужі хотіли бути формально «незалежними», щоб із ними рахувалися як з респектабельною самостійною державою, а з другого — поводилися весь час так, як поводяться раби або щонайбільше як вожді несамодостатнього політичного утворення. Це виправдовувалося нібито тим, що «в країні немає енергоносіїв, немає повноцінної економіки, ресурсів», що «треба якось упрохати Росію, щоб вона нам давала нафту, газ, і якомога дешевше, у нас, мовляв, особливі відносини, ми ж, мовляв, нерозривно пов’язані історичною долею і т.ін. Але ж Естонія, Литва, Латвія, у яких також немає вдосталь джерел енергії, твердо ставши на шлях становлення незалежності, стиснувши зуби, переживаючи величезні економічні труднощі й спроби економічної блокади з боку Росії, поводилися гідно. І це дало свої результати — рівень життя у них сьогодні значно вищій, ніж в Україні. Ці республіки витримали все, й виявилося, що не стільки наявність або відсутність енергоносіїв і звичних ринків збуту, скільки воля до реального самовизначення робить країну незалежною. У іншому разі є ризик залишитися державою на поводку. Саме події, пов’язані з виборами, вже не на рівні окремих лідерів, а величезної більшості українців і людей інших національностей, які підтримують демократію й розуміють, що тільки реально незалежна Україна може бути демократичною, а отже й багатою, й об’єднали всіх у тому, що почала з’являтися українська нація. Це дуже важливо й дуже радує.
— У чому, по-вашому, полягають головні протиріччя сучасної ситуації в країні?
— Через те, що Україна була незалежною більше на папері, ніж на ділі, її державний апарат дратувала будь-яка спроба побудувати реальну демократію, відстояти права людини й, тим більше, права народу в цій країні. Акції протесту, які проводили свого часу кримські татари, захищаючи свої елементарні права на рівність у соціальній, трудовій діяльності, в земельному питанні, в розвитку культури, мови, викликали «нерозуміння» (хоча наші опоненти взагалі чудово розуміли й розуміють нашу правоту), численні спроби придушення. Цей держапарат, переважно реакційний, як тепер доведено рішенням Верховного Суду, сам весь час порушував закон у своїх інтересах, фальсифікував вибори. Він зображав кримських татар якимись хуліганами, людьми, які за своєю природою не поважають закон, схильні до правопорушень, які через свою нелояльність до держави-добродійника тільки й роблять, що заважають усім іншим жити і процвітати. Точнісінко так сьогодні зображаються учасники українського опору бюрократії, що грубо порушила закон про вибори президента.
Те, як поводиться українська нація зараз, є найкращим доказом того, що демократи — незалежно від того, українські чи кримськотатарські — були праві на всі 100 відсотків. Більш того, так вийшло, що кримськотатарський народ випередив український на 15 років у боротьбі за свої права у відносинах із цією державою, будь вона ще радянською, на межі розпаду, чи новою українською, незалежною зразка кінця 1980-х — початку 1990 х. Кримські татари використали практично ті ж методи, які стали сьогодні загальноукраїнськими — мітинги, демонстрації, ходи, масові акції непокори, що доходили іноді до досить різких форм, таких як блокування діяльності установ, заняття адміністративних будівель у різних місцях Криму, перекриття шляхів. Усе це знов-таки розцінювалося як необгрунтовані ексцеси, як правопорушення, які треба придушувати, за які слід карати і які заважають нормальному життю лояльних, законослухняних громадян інших національностей, які живуть у так званій демократичній державі.
Нині, коли йдеться про свободу й виживання більшості української нації та всього українського народу як сукупності громадян України всіх національностей, подальшу долю країни загалом, виявилося, що всі ці методи й доступні всім, хто живе в Україні, всім, хто її любить і вважає себе її громадянином. Я з подивом дивлюся на те, як демонстранти з більшості регіонів України на Майдані діють за натхненням, за своїм соціальним інстинктом, так само, як діяли кримські татари в Криму. У той же час, влада намагається з ними поводитися таким же чином, як і з кримськими татарами. Але якщо тоді можна було сказати, що з одного боку є численний український народ, а в нього «свої» держава, президент, парламент, суверенітет та інше, а з другого боку, існує група відщепенців — кримські татари, які вічно протестують і не хочуть жити в «щасливому суспільстві», то через 15 років з’ясовується, що й усе суспільство так жити не бажає, й воно готове протистояти й спецназу, і «Беркуту», ДАІ, і «Барсу», й іншим силовим угрупованням і криміналітету так, як свого часу протистояли їм кримські татари. Коли 1995 року кримські татари підняли незбройне повстання проти диктату організованих злочинних угруповань у Криму, то саме українська держава через своє МВС і СБУ ввела війська, щоб тримати під контролем протести кримських татар, щоб використати збройну силу проти мирного народу. Більше того, декілька кримських татар були вбиті тоді саме українською міліцією під час стрільби у беззбройних людей, одну людину взяв у заручники український ОМОН. Згодом українська прокуратура переслідувала деяких учасників цих подій з боку кримських татар, а українські суди за українськими законами засудили їх до позбавлення волі. А тепер з’ясовується, що ще 1995 року кримські татари в масі своїй повстали проти того ж, проти чого зараз повстала вся українська нація.
УКРАЇНА ТА КРИМСЬКІ ТАТАРИ
— Які причини, на вашу думку, того, що націонал-демократи різних народів іноді не можуть знайти спільної мови й діяти спільно?
— Кримські татари тривалий час були самі, тому що навіть українські націонал-демократи в парламенті та в різних громадських організаціях дуже часто дратувалися через поведінку кримських татар. Мовляв, у нас є молода незалежна держава, а ви своїми акціями протесту псуєте їй репутацію. Треба перетерпіти, можливо, колись ухвалять який- небудь закон, що-небудь поправлять у майбутньому, в міру зміцнення цієї держави. І ось тепер нарешті вся ситуація загалом і по всій країні прийшла до того, що й націонал-демократи, й ліберальні центристи, й частина лівих зрозуміли, що державу, її чиновницький апарат у такому вигляді терпіти не можна й не можна залишати владу в колишньому вигляді. Якщо представники влади не поважають свої закони й не мають наміру їх виконувати, корумповані та використовують своє офіційне становище як ширму для свавілля, то з такою державою доводиться боротися не петиціями, не просто голосуванням у Верховній Раді, не апеляціями до Президента, а лише виходячи на вулиці й відстоюючи свої права явочним шляхом.
— Чи були передумови для того, щоб держапарат перетворився на чиновницьку бюрократію, що не дотримується законів?
— Звісно. Я думаю, що неувага до кримськотатарських проблем, що була характерна зокрема й для української демократії протягом 15 років, передусім створила передумови для такого послідовно антиконституційного, спрямованого проти незалежності України, проти її суверенітету, поведінки шовіністичних сил у Криму. Адже ця шовіністична проімперська сепаратистська хвиля виникала на півострові багато разів. Уперше — напередодні проголошення незалежності України, коли були спроби зробити Крим 16 ю союзною республікою. Так було під час президентства Мєшкова, коли Крим мав ось-ось від’єднатися, і ті ж самі «козаки», які зараз виступають проти повсталого українського народу, патрулювали тоді Верховну Раду Криму й готові були взятися за зброю на боці Криму в разі військових зіткнень з органами правопорядку держави Україна. І справа в тому, що не тільки українська реакція, а й частина української демократії весь час загравала з цими шовіністами. Це вони затвердили підсумки референдуму й створили кримську автономію за територіальною ознакою, а пізніше затвердили нинішню Конституцію АРК, ухвалили Закон про вибори до Верховної Ради АРК, що явно не давав кримськотатарському народу мати хоч би пропорційне в ній представництво. І можна було б перерахувати безліч інших фактів.
Усі наші пропозиції, що грунтуються на міжнародному праві, на чинних міжнародних договорах України, обов’язкових для неї, так і не були підтримані. Ось і отримали в результаті те, що неминуче мали отримати. За найменшого шансу ті самі люди, які працювали на відділення Криму від України до розвалу СРСР, отримали місця у Верховній Раді, Радміні та інших органах влади АРК, тепер відкрито беруть участь у проекті відділення від України не лише Криму, а й усієї її південно-східної частини. До цього рано чи пізно мали прийти, тому що українське керівництво, й навіть ті політичні сили, для яких ми є послідовним союзником, дуже зарозуміло й недалекоглядно поводилися з кримськими татарами.
— Наскільки реальним ви вважаєте проект розділу України?
— Кримськотатарський народ твердо підтримує територіальну цілісність, суверенітет України, її юрисдикцію над Кримом. Але тут треба розуміти, що якщо кримських татар і далі розглядатимуть як одну з нацменшин України, а Крим — як територію, населену різними національними меншинами, серед яких українці самі є меншиною, тоді в юридичному сенсі дійсно пріоритет у розв’язанні тих чи інших політичних питань належить у Криму більшості. І тоді один шлях — провести кримський референдум, і ви самі розумієте, як більшість на ньому проголосує. Саме на цю особливість української політики й спираються сепаратисти в Криму. Вони робили це раніше, вони роблять це відкрито й тепер нічого не змінилося, але при цьому українська держава всіляко їх заохочувала, урізаючи й обмежуючи можливості кримських татар захищати як свої права та законні інтереси, так і територіальну цілісність і суверенітет України правовими способами. Ми нині, як, утім, і раніше, можемо виступати на підтримку України лише вуличними акціями та публічними зверненнями, оскільки відчужені від реального впливу на важелі регіональної влади в Криму. І це — тільки завдяки абсолютно нерозсудливій позиції української держави, включаючи український парламент усі ці роки.
ВЛАДА І САМООРГАНІЗАЦІЯ НАРОДУ
— Події листопада-грудня 2004 року розставили нові акценти в правовій системі України?
— Дивіться, яка показова паралель. Скільки разів шовіністично налаштовані політики Криму, зокрема й ті, що займають пости в різних органах влади, і деякі державні діячі України оголошували курултай і меджліс кримськотатарського народу незаконними, вимагали «реєстрації в законному порядку». При цьому самі вони представляли себе втіленням «законності». Виходить, що організації, що відверто проповідують відділення Криму від України або — ще гірше — розкол усієї країни й фактично ліквідацію української держави, «легітимні», а система національного самоврядування кримських татар — ні. Тепер ми бачимо, що в умовах, коли держава не виражає й не захищає інтересів якогось народу, він швидко знаходить власні форми самоорганизації, представництва й захисту своїх інтересів. E українців і, ширше, в усіх, хто підтримує демократію в Україні, зараз з’явилася система комітетів національного порятунку. Чи реєструє їх Міністерство юстиції, та й взагалі, чи мають потребу вони в такій реєстрації?!
Різниця в тому, що українські комітети національного порятунку самоліквідуються після того, як народ наведе порядок у своїй державі і зможе реалізовувати свою владу через нормальні регулярні державні органи, тримаючи їх під контролем і оновлюючи. Кримськотатарський народ після депортації перманентно перебуває в ситуації надзвичайній, коли ніяка держава, чи то СРСР, УРСР і чиновницький держапарат нинішньої України, не виражає, не представляє і не захищає його законні інтереси, не забезпечує його природні права. Тому меджліс і вся система органів національного самоврядування не потребує ні офіційної згоди на своє існування з боку такої держави, ні у спробах прирівняти її до численних громадських організацій або партій. Це ні те ні інше. Меджліс — це той же Комітет національного порятунку кримськотатарського народу, який існуватиме й діятиме доти, доки не буде знайдено політико- правовий компроміс, унаслідок якого його законні інтереси і права будуть представлені та захищені через нормальні державні органи України та Криму як її частини.
РОЗБІЖНОСТІ І ПРАВО
— Як ви оцінюєте перспективи демократичного руху в Україні?
— Я вважаю, що українське суспільство й держава , проходячи цей болісний процес видужання, прийдуть не тільки до становлення свідомої та консолідованої політичної нації в Україні , а й до побудови дійсно демократичної держави, зроблять висновки не лише стосовно центральних владних структур, а й вирішать проблему кримськотатарського народу як самостійного й рівноправного суб’єкта у відносинах з українською державою. Кримські татари така ж нація, як і українська, тільки малочисельніша. Це аж ніяк не робить нас менш стійкими у боротьбі, менш цілеспрямованими й менш здібними до самоорганізації, ніж будь-яка європейська нація, включаючи українську. Наша нечисленність також не свідчить про те, що у нашого народу менше прав, ніж у інших народів. Дуже сподіваюся, що наші союзницькі відносини з українською демократією наповняться новим змістом при будь-якому розв’язанні подій, і вважаю, що органічним інтересам кримськотатарської нації відповідає зараз всіляка підтримка української нації та інших демократичних сил, включаючи росіян в Україні, щоб добитися перетворення держави на дійсно дем ократичну, правову. Взаємовідносини ж між різними політичними силами або національними інтересами, хоч би якими вони були суперечливими, могли б регулюватися на основі взаємної поваги та визнання законності цих інтересів. Суперечки й розбіжності могли б вирішуватися правовим шляхом, а не методами силового тиску більшості над меншістю, коли використання кримінальних методів у політиці, включаючи залякування, пряме насильство, різного роду посягання на життя, здоров’я й честь людей, були б неможливими. Я говорю сьогодні більше про кримських татар, але хотів би звернутися й до росіян, які живуть у Криму й взагалі в Україні.
УКРАЇНА ТА РОСІЯНИ В УКРАЇНІ
— В Україні завжди переважали дружні почуття щодо Росії. Чи збережуться вони зараз?
— Якщо замислитися, чому значна кількість людей в Україні так налаштована, то стає зрозуміло, що це не просто родинні, особисті, культурні й економічні стосунки, які пов’язують їх зі своєю історичною батьківщиною або колишнім старшим партнером. Це великою мірою також страх за своє майбутнє, в якому їм здається, що європейський або, ширше, західний вибір України відірве їх назавжди від Росії. Це помилка. Саме європейський вибір України та розвиток її на цьому шляху веде нас у співтовариство, в якому дуже легко люди переїжджають з країни в країну, де немає расово-етнічних бар’єрів, де твій родич, особистий друг або діловий партнер може жити за тисячі кілометрів, але ти можеш спілкуватися з ним тоді й стільки, коли й скільки забажаєш. Тому що високий рівень життя, розвитку транспорту та комунікацій, відсутність юридичних і політичних перепон для пересування європейським простором, відсутність всіляких примусових драконівських реєстрацій, що широко практикуються зараз у Росії, знімає проблеми, що набили всім нам оскому і властиві колишньому СРСР і СНД. У нинішній Росії з різних причин немає того економічного підйому та зростання, яке б забезпечило гідне життя навіть для мільйонів своїх власних громадян. Що ж говорити, якщо Росія змушена буде взяти на себе ще й соціальне забезпечення населення України? Саме громадяни майбутньої демократичної, а не тоталітарної, економічно сильної та процвітаючої України зможуть їздити в Росію або запрошувати до себе звідти гостей, вести на рівних бізнес з російськими партнерами, піклуватися про підтримку й розвиток своєї національної культури й мови, включаючи й російську.
Чи багато росіян із Франції, США, Канади, Італії, Чехії, Великої Британії та інших західних країн, які опинилися там через переслідування з боку більшовицької влади, зараз повернулися в Росію, хоча мають таку можливість і матеріально і юридично? Так, вони згадують із задоволенням свої сімейні перекази, підтримують російські клуби, ресторани, музеї, осередки культури, стараються надавати добродійну допомогу колишнім співвітчизникам, виступають за розвиток добрих відносин нинішніх своїх держав з Росією. Але чи хочуть вони жити в нинішній Росії? Практично ніхто.
Чи хоче будь-хто з них отримати російське громадянство, щоб їхні діти брали участь у нескінченних російських війнах, а за яке-небудь необачне висловлювання на адресу російської влади можна було потрапити в розшук і зазнати переслідувань російських органів державної безпеки? Чи вимагає хтось із них введення російської мови державною у своєму регіоні? Ні, вони не вороги тій державі, в якій живуть і яка забезпечує їх усією повнотою громадянських прав. Саме входження України в європейську політичну систему зобов’яже Українську державу виконувати європейські норми щодо мов меншин на її території, включаючи й російську. І якщо в Голландії, Німеччині або Данії, наприклад, забезпечують повноцінне функціонування мов, у яких всього 20 — 30 тисяч носіїв, то й Українаповинна буде офіційно й гарантовано забезпечити функціонування російської й інших національних мов там, де живуть люди, яким вона рідна.
Пригноблення росіян в Україні немає й, упевнений, не буде. Входження України в загальноєвропейську систему, по суті, несподіваний і щасливий шанс для російської общини України. Адже, судячи з усього, в Росії за її політичної поведінки як у внутрішній політиці, так і на міжнародній арені найближчим часом такого шансу не буде. Триматися за дорадянське й післярадянське минуле безрозсудно — світ змінюється, й у всіх нас з’являється можливість допомогти йому стати кращим…
