Час президентства пана Леоніда Кравчука був часом надій, не всі з яких досі реалізувалися — хто знає, скільки ще президентських строків знадобиться для остаточного урегулювання проблем православ’я в Україні? Адже залежить це не тільки від церковних канонів, тиску Московської патріархії, байдужості Вселенського православ’я чи амбіцій деяких світських та церковних політиків. Із плином часу стає все більш очевидно, що умови православного миру в Україні тісно пов’язані з такими начебто далекими від релігії факторами, як рівень життя людей у країні, освіченість і неупередженість чиновників, чесність політиків, повага до переконань іншої людини, а також готовність кожного з нас хоча інколи жертвувати своїми власними інтересами заради громади. У будь-якому разі не буде помилкою «перелицювати» старе прислів’я і сказати: «Кожен народ має таку церкву, на яку він заслуговує».
— Чи 1992 року існували дійсні підстави для створення в Україні єдиної православної Помісної церкви?
— Історія нашої православної церкви, гіркі наслідки якої ми відчуваємо сьогодні, є складною й трагічною. За радянських часів було поставлене завдання просто знищити Українську церкву; будь-які спроби утворити незалежну від Москви церкву кінчалися зрозуміло як. Коли Україна стала незалежною державою — абсолютно природно й згідно з її історичними витоками — я, як президент, поставив перед собою вельми оптимістичне завдання. Вперше й відкрито воно було сформульоване так: «Незалежна Україна повинна мати незалежну православну церкву». Сьогодні на цій тезі ставлять крапку, забуваючи, що я накреслив також загальні шляхи вирішення цієї проблеми. Вони зводяться до того, що держава має створити умови, необхідні для об’єднання православних, не втручаючись при цьому в канонічні справи, які є прерогативою віруючих і духовенства загалом. Така була моя позиція. Відзначу, що виразних підстав для оптимізму не було й тоді — Московська патріархія все робила для того, щоби незалежна Українська церква не відбулася. Тим більш, що під час тогочасного візиту до Києва московських ієрархів, зокрема Редігера, вони впевнилися, що українське суспільство прагне незалежного православ’я.
Чому вони так протистоять нашій незалежності? Як ви знаєте, за радянських часів 60% ресурсів Російської православної церкви (РПЦ) було зосереджено саме в Україні. До того ж — історичні витоки, хрещення в Києві. Нагадаю, що святкування 900-річчя хрещення Русі за повелінням царя Олександра III відбувалося не в Москві чи Санкт-Петербурзі, а в Києві — історичному центрі православ’я. Тому Московський патріархат і думки не мав «відпустити» Українську православну церкву, яка стала б найбільшим центром православ’я на терені колишнього Союзу. (Додамо — й у світі. — К.Г. )
Другою причиною загострення були суперечності в нашому православ’ї — воно розпалося на кілька ворогуючих частин, які не могли знайти спільної позиції. А чого було очікувати? Адже митрополит Володимир Сабодан завжди й у всьому керувався настановами Московського патріархату. Скажімо, про скликання відомого Харківського Собору навіть не повідомили український уряд, президента України. Я мусив запросити митрополита Володимира до себе, ми мали тривалу, важливу та принципову розмову — я нагадав йому про те, що церква має рахуватися з законами держави навіть тоді, коли вона, церква, керується своїми законами. Адже не є нормальною така ситуація, коли на території держави відбуваються процеси, хоча б і церковні, які нехтують законами держави й не рахуються з владою, обраною народом України.
На цьому тлі виникли труднощі зі становленням Київського патріархату, розпочався розбрат між кількома незалежними українськими церквами. Загалом йдеться про дуже складні та безпрецедентні процеси в православному середовищі на шляху до утворення Помісної незалежної церкви.
— Чи мали ви тоді надію на те, що незалежну Православну церкву таки буде невдовзі утворено?
— Я дійсно сподівався — думав, що дійде до примирення, до згоди; що інтереси України та духовності народу стануть для наших православних вище за якісь чисто церковні справи. Так, на жаль, не сталося.
— Розкол православ’я з часом поглиблюється. Хто чи що стало причиною цього?
— Однією з причин є те, що до церковних процесів майже негайно підключилися наші політики — заходилися використовувати православну конфесійну карту у своїх цілях. Депутати, Президія ВР розпочали збирати підписи, «ділити церкви» — вирішувати, хто яку церкву підтримує. У самому парламенті створювалися групи «захисників» тої чи іншої церкви. Це сильно і негативно впливало (і впливає сьогодні) на процес становлення і розвитку Української церкви. Я звертався до Президії ВР із проханням не втручатися в цю справу. Моя ж позиція була й залишається незмінною: держава виписує закони, створює умови для церковної діяльності, але не втручається в чисто церковні справи, тобто рахується з канонами церкви. Адже згідно з Конституцією, церква відділена від держави.
Треба, втім, згадати, що історично православ’я завжди керувалося державою й займало в системі держава-церква другий план. Колись усю повноту світської та духовної влади уособлював цар, а православ’я було йому повністю підпорядковане. Пізніше місце царя зайняв Сталін, якому РПЦ ревно служила, що й сьогодні залишається не змитою плямою на совісті й іміджі церкви. Це дуже темна сторінка в історії Російської церкви.
— Чи не здається вам сьогодні, що президент Кравчук у тих церковних справах міг діяти інакше?
— Було багато аналізу та роздумів. Інколи я думав, що з церковними справами, з заснуванням незалежної Української церкви, може, не варто було так поспішати. І що я випередив реальні можливості часу, зробивши заяву: «Незалежна Україна повинна мати незалежну Православну церкву». Можливо, треба було спочатку зробити якісь відповідні кроки, провести роз’яснювальну роботу серед віруючих, зібрати церковний актив і з ним порадитися, а вже потім виступати з заявою.
Та для пояснення моїх тодішніх дій треба згадати, що в той час всі ми були у вельми піднесеному стані. Це зараз усе крутиться навколо грошей, а тоді була справжня романтика, надії, радість. Коли я бачу зараз, як купують усіх і вся, то в мене волосся піднімається. У перші роки незалежності й у голову не приходило, що можна щось вирішити грошима. Не тільки я тримався таких поглядів — я бачив і вірив, що так думала і вся президентська команда. Хоча, звичайно, були й винятки.
Тепер я думаю, що тоді треба було більш глибоко, спокійно провести переговори з Москвою, разом подумати про шляхи й умови надання автокефалії, про те, скільки на те знадобиться часу тощо. Але це зараз виникають такі думки — особливо коли спостерігаю за помилками сучасної влади. Тоді ж була одна думка — мати все незалежне: державу, церкву, все! Ми всі відчували подув і потребу тієї незалежності. Скільки всього було навколо — Народний Рух, мітинги у столиці, в областях, по селах! Можна зрозуміти, що за тих умов я, очевидно, діяти інакше не міг.
— Які помилки, на вашу думку, зробив уряд президента Кучми? Ті помилки, що призвели до подальшої ескалації антагонізму між окремими церквами українського православ’я.
— Тепер, коли мені кажуть, що найближчим часом буде об’єднане українське православ’я, я розумію й говорю, що це неможливо. І коли Кучма заявляв про те, що об’єднання церков ось-ось відбудеться, я знав, що це нереально. Думаю, що і Президент Кучма добре знав, що Московський патріархат на це не піде. Але для народу фраза про об’єднання — приваблива, перспективна. Багато хто в це повірив. Влада заспокоювала народ православний своїми обіцянками швидко об’єднати церкви, а фактично — обманювала людей.
Я говорив і говорю постійно — цього найближчим часом не станеться. Між тим пропонують різні варіанти, наприклад такий: нехай одночасно ідуть на спокій патріарх Філарет і митрополит Володимир. Тоді ті, що займуть їхні кафедри, зможуть між собою домовитися. Дійсно, між цими двома персонами не може бути примирення. Але хоч би хто прийшов на їхні місця, стратегічні церковні інтереси завжди будуть перевищувати наміри особистостей. Бо не тільки політикою, а й церквою правлять інтереси. Неможливо собі уявити, щоби сьогодні Московський патріархат прийняв рішення — надати автокефалію Українській православній церкві. І хто б не був митрополитом УПЦ МП, він не піде проти інтересів Московського патріархату. Ніколи! Тому ми повинні примиритися з думкою, що принаймні дві православні церкви існуватимуть в Україні ще тривалий час. Знаючи це, — а ми це знаємо, — не треба робити жодних кроків для загострення ситуації — це шкодить не лише церкві, а й людям, які сприймають із образою ставлення до своєї церкви.
— Але чи буде така «м’яка» тактика корисною Україні, чи не «відсуне» вона духовне єднання православних українців на довгі роки?
— Коли я їжджу Україною й зустрічаюсь із паствою Московського патріархату, то постійно спостерігаю байдужість парафіян до проблеми церковного підпорядкування тому чи іншому патріархату. Ось, скажімо, в моєму селі церква підпорядкована Московському патріархату, про що мені неодноразово натякали наші «патріоти»: «Як же так? Ви Президент України, а ваша церква — Московського патріархату?» Якось я поїхав у село, зібрав земляків (до речі, серед церковних активістів там багато моїх родичів — це традиція з часів мого діда; я також інколи допомагав тій церкві) і відверто спитав: «Як ви — українці — дивитеся на те, що над вами Москва?». На що мені відповіли: «А яка різниця? Служать і співають у нас українською мовою». (У церковному хорі співає чимало моїх родичів — вони дуже співучі, особливо по лінії матері. Коли вдома за столом заспівають, просто дах піднімається!) Люди не люблять змін — церква стоїть тут із діда-прадіда, то нехай служить, як є. Оце вам ще однин погляд — раз люди моляться Богу й за Україну, їм байдуже, хто там зверху.
Я глибоко впевнений, що в жодному разі не треба загострювати суперечки між церквами, підкреслювали юрисдикційну приналежність. Коли влада починає патронувати одну церкву, вона ставить у незручне становище всі інші. Якщо сьогодні неможливо вирішити питання кардинально (а його не можна вирішити), то треба рахуватися з тим, що є. Інакше буде гірше. Згадаємо трагедію в Югославії — розпад країни, загибель сотень тисяч людей. І все це не через економічні причини, а через міжконфесійне та міжрелігійне протистояння. І коли ми будемо приймати рішення поза церквою, поза інтересами багатьох людей, це може призвести до чого завгодно. З іншого боку — ми постійно говоримо про єднання України, про освіту та духовність нації, про загально- стратегічні та загальнонаціональні інтереси. Але якщо церква (всі церкви, незалежно від підпорядкування) не приєднається до цього процесу, то все вельми ускладнюється.
Я створив форум «Об’єднаймо Україну». Як на сході, так і на заході чую одні й ті ж слова: «А для чого нам об’єднуватися з бандерівцями? А для чого нам об’єднуватися з москалями?». Такі думки фіксуються у свідомості, стають стрижнем духовності людини, передаються дітям, внукам тощо. Цьому не буде кінця, якщо ми свідомо не будемо про це писати, пропагувати єдність. Думаю, що тут багато можуть зробити ЗМІ — якщо всі вони стануть на державну позицію, незалежно від того, кому служать. Починати, однак, треба з депутатів, чиновників, членів уряду, незалежно від національного походження, виховання, партії тощо.
— Відомо, що вже сьогодні дуже активно шикуються ряди православних для підтримки проросійських сил на наступних виборах. Як із цим бути? Чи можна впливати на «стратегію» РПЦ в Україні?
— Згідно зі світськими законами й канонами церква є поза політикою. Сьогодні, проте, церкви відходять від своїх канонів і активно діють у сфері політики. То великий гріх — втручання церковних ієрархів у політичні процеси та ще й відверто, щоб не сказати — цинічно. Дійшло до того, що з амвонів ведуть агітацію за тих чи інших політичних кандидатів або підтримують політику іншої держави, яка має свої інтереси в Україні. Необхідно, щоби всі гілки й рівні влади — президент, ВР, уряд, місцева влада — зрозуміли всю страшенну небезпеку цього феномену, особливо для ідеї об’єднання України в єдине духовне ціле.
Владі варто враховувати ту аксіому, що церковники, як і чиновники, обирають сторону не держави й навіть не Бога, а діють за власними інтересами. Коли вони пропагують ту чи іншу світську ідею, це означає, що вони мають із цього якийсь інтерес. Скажімо, «заробляють» нафтові квоти (РПЦ) чи отримують — на нижчому рівні — парафії (а парафії — це люди, доходи, гроші). Ці «церковні» процеси мало чим відрізняються від світських процесів і політичних також, і саме тут іде найзапекліша боротьба.
— Як ви оцінюєте зміни політики Московської патріархії стосовно українського православ’я за період 1992— 2005 років
— Думаю, ця політика помітно змінилася — стала менш агресивною. На мою думку, піком агресивності й непримиримості стало прокляття, анафема патріарха Філарета — це був знак великої агресії Московської церкви. Зараз вона стала дещо менш войовничою, змінила форми свого тиску, хоча переслідує ті самі цілі — православ’я в Україні має бути таким, яким його хоче бачити РПЦ, Росія. Це було і це є зараз. Тут змін немає. Особливо великий тиск робиться на Київський патріархат, який Московська патріархія безперервно та настирливо називає «безблагодатним». Згадаймо також, що за минулі роки Московська церква повністю ізолювала українське православ’я від міжнародного церковного життя, від спілкування з Вселенським православ’ям.
— Який вплив на розвиток подій в Українському православ’ї може мати втручання Вселенського патріарха?
— Я ціную той внесок, який робить Константинопольська архієпископія, розширюючи наші знання з історичного церковного процесу, ставлячи акценти на тій ролі, яку грала колись Київська митрополія. Завдяки Вселенському патріарху та його оточенню наше суспільство вийшло з того кола тлумачення історичних подій, яке було накреслено для нас Московською патріархією. Для багатьох віруючих це стало моментом істини. Константинополь, його роль в історії Київської Русі виник сьогодні серед нас ніби з небуття, у яке його «відсунула» російська історіографія. Хоча, звичайно, про це багато пишуть також українські вчені.
Але важко повірити в те, що Вселенський патріарх зможе дійсно змінити стан справ в Україні. Думаю, що його стримує і стримуватиме Московська церква, на боці якої — сила. Вселенський патріарх не захоче, на мою думку, остаточно розірвати зв’язки з православною Москвою. Сподіватися, що звернення до Вселенського патріарха приведе до створення незалежної Української церкви — наївно. Тим більш, що за найкращого розвитку подій Московська церква та її єпископи в Україні залишаться на місці, нікуди не дінуться.
Я завжди вважав і вважаю, що наші внутрішні проблеми, й церковні також, ми можемо й повинні розв’язувати самі. Ніхто не дасть нам автокефалії, ніхто не зробить за нас нашу історичну справу — Україна, її віруючі мають самі творити свою церкву. А шукати когось на Сході чи на Заході, хто дав би нам право на нашу автокефальну церкву — це якось суто по-чиновницькому. Якби ми так міркували на початку 90 х, то сьогодні не малиб незалежної України. Ми проголосили її самі, а не чекали, поки нам це дозволить Америка чи Росія. Не треба чийогось дозволу й на автокефалію — свою незалежну церкву мають утворити віруючі українці.
Так само не потрібно зважати на те, наприклад, що Москва оголосила Київський патріархат неканонічним. Для нас, українців, — це наша церква, там моляться наші люди, там вони звертаються до Бога, що і є ознакою канонічності. Це право віруючих — обирати, де молитися. А політики, влада мають шукати такі реальні кроки, які б не загострювали релігійної ситуації в країні, а не очікувати, що Москва дасть нам автокефалію чи хоча б автономію. Це навіть якось непристойно — шукати чи чекати чийогось дозволу; мене, як політика, це принижує. Тим більш, що в нас є дійсна Українська церква — так захотів Бог. А щодо тих славнозвісних канонів — хто може сказати, що їх створив Бог? Це ж не так! Канони створені для того, щоб тримати віруючих у покорі — це зрозуміло всім.
— Що зробила «не так» нинішня влада у православній політиці — Президент, уряд?
— Теперішній уряд займає в цілому правильну позицію, прагне до того, щоби мати свою церкву; це співпадає з моїми поглядами. Але представники нової влади дуже поспішають. Так само, як вони на Майдані обіцяли зразу все змінити в політиці, з чого нічого не могло вийти, бо життя набагато складніше, ніж дехто вважає. Поспіх не може принести реального успіху також у справах церковних.
Я би рекомендував — на базі мого досвіду та знань у цих справах — не поспішати. Впевнений у тому, що коли Україна вирішить свої економічні й соціальні проблеми, стане більш авторитетною у міжнародних відносинах, коли стануть краще жити люди, то гострота церковних проблем зникне. А зараз на наших соціальних проблемах спекулюють політики — не тільки світські, а й духовні: ієрархи, священики, які одних українців підбурюють проти інших. Тільки об’єктивність, рівне ставлення влади до церков можуть нам допомогти. І ніяких узагальнень. Скажімо, ніколи не можна казати: «Московська церква погана». Бо йдеться про громадян України, які, згідно з Конституцією, самі визначають, до якої церкви їм належати. Але якщо ти знаєш священиків, єпископів, активістів цієї церкви, які у своїх проповідях підривають нашу державність, займаються антиукраїнською політикою, про це не тільки можна, а й необхідно говорити, називаючи прізвища й адреси.
— Чи на наступних виборах православні церкви знову гратимуть помітну роль, як це обіцяють сьогодні православні братства? Чи можна це зупинити?
— Дійсно, йде активна підготовка, особливо в Луганській, Дніпропетровській областях. Я був там, зустрічався с представниками УПЦ МП. Ієрархи твердять, що не братимуть активної участі у виборчій кампанії, не закликатимуть із амвонів голосувати за того чи іншого кандидата. Попри це, дуже вірогідно, що вони знову будуть виконувати настанови Москви чи Києво- Печерської лаври. Щодо активістів їхньої пастви, то рівень ворожнечі, агресивності, накопичений за 14 років нашої незалежності, просто вражає. З політичного виміру ця ворожнеча переходить на вимір духовний, призводить до неприйняття будь-чого, що йде від влади.
У зв’язку з цим хотів би особливо підкреслити ось що — в будь-якому разі ставлення представників влади, чиновників до, скажімо, Московської церкви абсолютно неприпустимо переносити на парафіян цієї церкви, як це часто трапляється. Не допустимо також ділити церкви на «наші» та «не наші», «першо- і другосортні», зважаючи на те, що в усіх випадках йдеться про громадян України. Для мене це сьогодні найважливіший аспект церковної проблеми — не ділити громадян, що може мати вельми небезпечні та довготривалі наслідки в майбутньому. І пам’ятати, що коли ми виносимо частину українських віруючих у другий сорт (через приналежність до тієї чи іншої церкви), то тим самим надаємо церковникам можливість використовувати у своїх політичних цілях образу й незадоволення пастви.
— Як ви оцінюєте звинувачення патріарха Філарета у вивезенні за кордон великих сум грошей, про що сьогодні пишуть московські та навколомосковські видання? Що це за гроші? Який вплив матимуть ці чутки на загально-православну ситуацію?
— Переконаний, що це велика неправда. Якщо говорити відверто, то з часів президентства я завжди мав нормальні стосунки з патріархом Філаретом. Буваю у Володимирському соборі, на прийомах Патріарха й добре знаю цю людину. Знаю також, що коли порівняти Київський патріархат із УПЦ Московського патріархату, то не виникає жодних сумнівів у тому, що Київський патріархат є набагато бідніший. Згадую, наприклад, що коли в резиденції Патріарха робили невеликий ремонт, то виникли серйозні фінансові проблеми, — довелося шукати гроші та допомагати. Звідки могли взятися ті мільйони, про які пишуть? Їх у патріархії ніколи не було — то просто фантастика, вигадка, політичний компромат. Це один із прикладів тієї політики, яка спрямована на поділ суспільства в Україні. Москві це, вочевидь, на користь, але ми повинні політично захистити не тільки Патріарха, але й церкву, на яку робиться брутальний цинічний тиск. Це маємо зробити ми, влада. Я переконаний, що вся ця історія є ні чим іншим, як початком «передвиборної» кампанії; більше того — то є спроба скомпрометувати владу, яка підтримує Українську православну церкву Київського патріархату. Тут все працює в одному ключі. Ще раз скажу — не вірю й ніколи не повірю, що патріарх Філарет має такі гроші та ще й вивозить їх за кордон. Навіщо їх вивозити? Що, його КРУ перевіряє? Адже в церковні фінанси сьогодні ніхто не втручається.
