До цього варто додати, що президентство Л.Кучми та його попередника Л.Кравчука — це доба безперервної трансформації влади комуністів, що поділилися між собою на «колишніх» і «нео» при обранні нових засобів з арсеналу реформ для втілення своїх ідеологічних інстинктів: концентрації політичної влади з метою реалізації своїх інтересів від імені й задля, звісно, усього народу. За очевидними ознаками цей поділ також збігається з поділом на «лібералів» та «ортодоксів», або на «ситих» та «ідейних». Усі ліберальні реформи (а реформи таки відбулися — наше життя докорінно змінилося) стосуються лише одного — подальшого зміцнення політичної влади компартійної олігархії (навіть на рівні регіональних та місцевих еліт) шляхом свого стрімкого збагачення та доповнення її владою економічною, фінансовою. Протистояння «ситих» і «ідейних» стало першопричиною усього нашого суспільного розвитку і з огляду на реальну архітектуру влади, що склалася, варте бути цілком віднесеним до табору лівих, не поділяючи їх на лібералів та ортодоксів. Одні живлять інших (про це чудово сказано в статті Д.Базіва).
Треба нарешті щоб хто-небудь голосно сказав на весь наш соборний політикум про штучність нав'язаного президентською адміністрацією поділу політичного спектру на «триплет»: ліві (комуністи), центр (позапартійний Президент), праві (демократи). Треба нарешті взяти до уваги відмінність запропонованого народові компартійними «лібералами» способу реформ від чеського, польського чи навіть німецького повоєнного: у нас немає закону про люстрації, навпаки — закон про державну службу незрівнянно посилює статус «колишніх». Під час історичної заборони КПУ Президією ВР України 1991 року арешт на компартійну касу не було накладено, а банківська система (вельми сучасна) вже була готова й у подальшому процесі гіперінфляції була зміцнена.
За цих умов увесь простий люд разом зі своїми демократами пошився також у «триплет»: усі партійні розколи поділили демократів на тих, хто спростив собі життя, співпрацюючи з фінансовою олігархією та — опосередковано — з самою президентською адміністрацією в її інтересах, і тих, хто не забув думати про долю пограбованого народу. Спантеличений бідний люд ще зберігає частку віри до останніх, хоча стараннями Л.Кучми та його уряду створено таку «ліву» загрозу до «курсу реформ», що значна частина простого електорату проголосує за «ідейного» ортодокса Симоненка, або ще лівішу Вітренко. Врешті-решт постать президента визначає наш шанс мати після виборів президента-реформатора, який би провів реформи на користь більшості й спирався на демократичну більшість. Хоча він може бути і з числа «колишніх». Декларування опозиційності до існуючої влади — головна ознака, яка може визначити справжню праву силу в нашому суспільстві. Спасибі газеті «День» за плідну роботу на користь такого вибору.
