Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Наперсток і кулак як інструментарій «братерської дружби»

25 квітня, 2009 - 00:00

Існують вельми прибуткові напівлегальні професії, представники яких не грабують своїх жертв за допомогою сили чи зброї, а красиво обігрують їх у всіляких «інтелектуальних» іграх, що мають одну загальну назву «лохотрон». Первинний інструментарій цих ігор різний: наперсток, лотерейні квитки, колода карт... Сценарій же в них один. Вас спокушають можливістю легкого виграшу. Вам пояснюють, що ваші шанси виграти — неймовірно великі і що ця гра, власне, є звичайною гуманітарною допомогою — тобто несе виключно високу гуманітарну місію. І ось на ваших очах хтось вже виграв, і ви самі бачили, як він із задоволенням клав гроші в кишеню. До того ж, хтось, хто стоїть поруч із вами, під’юджує: «Е, шкода, що у мене немає грошей, зіграв би обов’язково!» І з іншого боку незнайома, непогано одягнена пані підштовхує: «Зіграйте — не помилитеся». І ви піддаєтеся. І програєте. Добре ще, якщо ви, зрозумівши все, негайно припиняєте «отримання гуманітарної допомоги» і швидко йдете, відбувшись втратою початкового програшу. Ідеал лохотронщиків — витягнути з вашого гаманця все, що ви маєте. Тому вас починають умовляти зробити спробу відігратися. Потім за допомогою напрацьованих трюків вас позбавляють усіх грошей або цінних речей. Якщо ви обурюєтеся, то в дію завжди вступає заключний інструмент лохотрону — кулак. Раптово біля вас з’являються дужі молодці з міцними кулаками і швидко переконують вас у тому, що ви поводитеся неправильно: адже вас ніхто не примушував грати. Якщо ви не позбавлені здорового глузду, то зробите висновок: щоб уникнути обдурювання з боку представників різних суміжних професій, краще не брати участі в їхніх іграх. Потрібно просто пройти мимо, не зважаючи на тих, хто закликає не оминати своє щастя.

І економіка, і політика, на жаль, часто використовують методику лохотрону. Міжнародна політика також... На жаль, повз політичних лохотронщиків пройти, не зачепившись, вдається не завжди. Іноді вони неминуче і невідворотно стоять на шляху через геополітичні причини...

Багато хто з українців не заперечують проти того, щоб у нашої країни були хороші і навіть дружні відносини з Росією. Але нам хочеться разом з тим жити в незалежній країні, якій не стануть нав’язувати невигідні розпорядження з Москви або якої-небудь іншої столиці. Сумістити ці два бажання не так легко, як може здаватися. Навіть дружба між сім’ями часто закінчується скандалом, оскільки зрештою з’ясовується, що цією дружбою зловживали у власних інтересах і вона була лише прикриттям для звичайного лохотрону. Товаришувати країнами набагато складніше, ніж сім’ями. Недаремно не тільки англійські політики, але й багато які інші заявляли, що у їхній країни немає постійних друзів, а є постійні інтереси. Про «братерську» дружбу з іншим народом звичайно говорять тоді, коли від нього хочуть отримати щось дуже значне, або коли на нього хочуть надіти нашийник. Або вже наділи і не бажають, щоб цей нашийник був знятий.

У Росії деякі політики зрозуміли наше бажання щодо налагодження добросусідських відносин як можливість надути довірливих «хохлів» на своєму лохотроні. Як повідомила преса, віце-спікер Державної думи Росії Олександр Байбаков заявив, що російські телеканали виконують гуманітарну місію і тому мають бути допущені безперешкодно в український ефір, оскільки це буде сприяти налагодженню добрих стосунків. Оскільки відмова України від ретрансляції російських передач буде негативно сприйнята громадянами Росії. І відразу ж подумалося: адже російський політичний інструментарій абсолютно не змінився. Ще тільки вловили наше бажання налагодити хороші відносини — і вже почали старі трюки досвідчених політичних «лохотронщиків»!

Відразу ж пригадалися історії «дружніх» відносин Росії з іншими народами. Грузія, опинившись майже в безвихідному становищі через постійні набіги мусульманської Персії, зважилася на «дружбу» з православною Росією. Спочатку все було ідеально добре. Але коли помер грузинський цар, то Росія заявила, що нового царя грузинам обирати не треба, щоб це не псувало дружніх відносин. Потім Грузії було нав’язано встановлений до того часу російський адміністративно-територіальний розподіл, і вона втратила автономію. Грузинське православ’я підпорядковувалось Російській православній церкві, оскільки на думку Москви цей акт дуже сильно зміцнював російсько-грузинську дружбу. Аналогічно з російсько-українською «дружбою» далі випливала б абсолютно природна заборона на вживання грузинської мови і оголошення її діалектом російської. Це, як ви самі розумієте, підняло б російсько-грузинську дружбу на небувалу висоту. Але перешкодили два чинники: чинник часу (Грузія почала «товаришувати» з Росією набагато пізніше за Україну) і відданість грузин своїй рідній мові. Приблизно за цією ж схемою лохотрону розвивалися «дружні» відносини з Росією і деяких інших народів, які потрапили до неї в колоніальну залежність.

І ось передбачуваний новий етап у відносинах між українцями та росіянами московські впливові політики починають з проголошення для себе наших поступок, намагаючись пояснити це як дію, необхідну для налагодження добрих відносин і як гуманітарний акт з боку Росії. Що буде далі, уявити собі неважко. Незабаром виявиться, що для зміцнення наших відносин надто необхідно надати російській мові права рівні з українською. Що з Севастополя найкраще вивести не російський, а український флот. А для того, щоб українсько-російська дружба дійсно стала нерозривною, нам краще увійти до складу РФ як автономної республіки, а ще краще — окремо кожною областю (як це пропонувалося для Білорусі за даними російської преси). Тоді і ціни на енергоносії в нас будуть внутрішні російські... І ми станемо щасливими.

Оскільки російські проімперськи налаштовані націоналісти, судячи з усього, з історії висновків не зробили, то їх повинні неодмінно зробити ми, щоб не «вляпатись» у новий лохотрон.

Самі собою напрошуються наступні запобіжні заходи.

З Росією (як і з будь-якою іншою країною) найкраще товаришувати, маючи рівні з нею збройні сили. Якщо ж це не можливо, то народ має бути готовим так боротися за свою незалежність, що нав’язування дуже «братерських» відносин за допомогою військового кулака видаватиметься «старшому брату» спочатку невигідним і він погодиться на звичайні прагматичні взаємовигідні відносини.

Дружні відносини повинні супроводжуватись посиленням діяльності наших спецслужб, оскільки їх російські колеги і раніше відчували себе в Україні непогано, а під прикриттям «братерської» дружби вони можуть обплести своєю павутиною всю Україну від верху до низу.

Дружбу з Росією потрібно супроводжувати суворішим контролем за нашими провідними політиками, оскільки досвід і всієї нашої історії, і останніх років показує, що дружні відносини з Росією вони набагато частіше використовують для своєї особистої або кланово-групової користі, а не для добробуту українського народу. Газові контракти — в тому числі й останні — це чудово підтверджують.

Не можна допустити згортання роботи по зближенню з Заходом. Навпаки — чим сильніше наші російські «брати» будуть домагатися від нас поступок, тим інтенсивніше потрібно проводити рух на Захід. Тоді у росіян пропаде бажання грати з нами в політико-економічний лохотрон. Односторонні поступки гублять будь-яку дружбу — навіть найміцнішу. Тому російські телеканали потрібно допускати в український ефір тільки якщо в російський ефір будуть допущені провідні українські телеканали. Перешкоди, які створює Росія щодо проникнення українських ЗМІ на російський інформаційний ринок, негативно оцінюються громадянами України і не сприяють налагодженню добросусідських відносин. Коли в Росії стверджують, що там немає бажаючих вивчати українську мову або дивитися українські телеканали і т.п., то це брехня. Там достатньо тих, хто бажає всього цього, але багато хто просто боїться, оскільки у наших сусідів розгорнуто безпрецедентну кампанію з виховання ненависті до незалежної демократичної України і всіх, хто до такої України виявляє симпатії. На думку деяких спостерігачів, Росія вже підготувала своє населення до повномасштабного військового конфлікту з Україною.

Почитайте в інтернеті офіційний орган російської влади, яким є «Російська газета». В цьому виданні світ поділений на інформаційні зони. Україна входить у зону «Екс-СРСР». У цю ж зону, нарівні з колишніми союзними республікам, як самостійні суб’єкти внесені Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я та... Крим. Три з чотирьох зазначених територій вже фактично відділені від своїх країн при безпосередній допомозі Росії... Не випадково заходи з деколонізації більшість колишніх радянських республік починали з російських ЗМІ і особливо телебачення: припинялися або значно скорочувалися трансляції російських телеканалів.

Росія, як і інші традиційно агресивні країни, часто будувала свою політику приєднання і поглинання сусідів на використанні сепаратизму в середовищі «молодших» братів, на підбурюванні до розколів, на політичній і культурній роз’єднаності. Тому структура державної влади в нашій країні повинна бути гнучкою — поєднувати розумний регіоналізм із сильною центральною владою, яка мала б всі повноваження і можливості для припинення будь-яких антидержавних дій.

Тим часом, пропагандистська війна проти України супроводжується новим наступом на права національних меншин у самій Росії, в тому числі і в сфері освіти та використання національної мови. Отже, навіть Ментемір Шаймієв, політичний керівник Татарстану і член правлячої партії «Єдина Росія», не витримав і заявив публічно про своє невдоволення русифікаторською політикою Москви, про що були повідомлення в російській пресі.

Як відомо з історії, авторитарним країнам порівняно легко досягати успіхів у боротьбі з країнами демократичними, тим більше країнами, ураженими кризою влади. Так, Франція колись просто звалилася до ніг націонал-соціалістської Німеччини, як зіпсована черв’яками груша. Отже, чим сильнішою економічно і політично буде наша країна, тим легше і безпечніше нам буде товаришувати не тільки з Росією, але й з іншими країнами.

Якщо ми допустимо різкий перекіс у міжнародних відносинах на користь Росії, то цим дамо їй можливість не зважати на нас. Лукашенко вже, здається, зрозумів неповноцінність односторонньої орієнтації на Росію.

Підбиваючи підсумок, можна стверджувати, що дружба з Росією — це дуже ризикована справа, до якої треба ставитися надзвичайно серйозно: ретельно обдумуючи кожний крок і не даючи себе піймати на всілякі трюки російських лохотронщиків та їхніх українських спільників. Тільки в такому випадку ця дружба принесе нам користь.

Леонід ГАЙ
Газета: 
Рубрика: