У вчорашньому номері ми опублікували звіт про
Всеукраїнську нараду керівників телерадіоорганізацій. Сьогодні ми пропонуємо
коментарі до концепцій, що прозвучали на цій нараді. «День» звернувся до
експертiв з такими запитаннями: — Які нові концептуальні підходи Україні
та українським телевиробникам слід використати для того, щоб не «доганяти»
ТБ розвинених країн з його цифровими технологіями, усталеними професійними
критеріями громадського ТБ, комерційного ТБ тощо, а «працювати на випередження»?
Якою є ваша думка щодо протистояння так званій експансії російських ЗМІ
в ідеологічному й економічному аспектах. — Інерція в чому — з цієї точки
зору — є для України найнебезпечнішою? — Які паростки нового вже в сьогоднішньому
інформпросторі України вас обнадіюють?
Олександр ЗІНЧЕНКО, голова Комiтету Верховної Ради з
питань свободи слова та iнформацiйної полiтики:
— Ми повинні точно зрозуміти і адекватно оцінити свій нинішній
стан. Не можна миритися з тим, що Державний комітет інформаційної політики,
телебачення і радіомовлень України, який зобов’язаний бути провідником
сучасної інформаційної політики, укомплектований чиновниками, часом мало
досвідченими навіть в азах інформаційних технологій. Думаю, що перебування
на державній службі, в «посадовому кріслі», не є кращим місцем для самоосвіти.
У зв’язку з цим ми все частіше отримуємо прожекти непрораховані, непродумані,
нічим не обгрунтовані. Наприклад, всім хочеться мати канал «Культура»,
але чи варто тільки говорити про нього протягом дев’яти місяців? Це достатній
термін для того, щоб Держкомітет визначився, що в інформаційній сфері держава
може зробити сама, що — разом з приватними компаніями, а що — і з використанням
іноземного капіталу.
Безумовно, це зажадає системного підходу, адже зміни, внесені
в один або два закони, істотного впливу на ситуацію не здійснять. Необхідне
розуміння того, що в змінах мають потребу «Закон про рекламу», «Закон про
інформацію», «Закон про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення»
та ряд інших.
Сьогодні все частіше непродумано навішуються ярлики «русифікаторів»
або навпаки — «гонителів російських засобів масової інформації». Чиновники
за «ура-патріотичними» лозунгами маскують своє небажання і невміння працювати
на випередження. По суті, дійсно інформаційне поле в нашій країні має сильну
асиметрію. На внутрішньому ринку повинна бути конкуренція з російськими
ЗМІ. І в економічному, і в ідеологічному аспектах можна було б її витримати.
Але позиція Держкомітету є за своїми наслідками антиукраїнською. Саме так,
я не обмовився. За розмовами про інформаційну безпеку криється пасивна
позиція в області інформаційної політики. Це позиція захисту, позиція реагування,
а, на жаль, не позиція ініціатив і професіонально прорахованих інформаційних
проектів. На мій погляд, шляхи виправлення асиметрії лежать в декількох
напрямах. Перший — створення умов для розвитку власного інформаційного
ринку всередині держави. Адже на сьогодні, на жаль, можна констатувати,
що виробництво інформації за кордоном більш розвинене, ніж вітчизняне.
І ми не можемо повністю обслуговувати свій інформаційний ринок. А як відомо,
«святе місце пустим не буває». Другий — просування власне української інформації
за кордон, тобто, присутність країни на світовому інформаційному ринку.
Думаю, саме це насамперед повинно викликати заклопотаність. При цьому мене
більше хвилює, що конкретно треба зробити, і менше — на якій мові: російській,
англійській, китайській... Третій — технологічний процес. Нові інформаційні
технології в країні просуваються дуже повільно,Їїм просто заважають неуки
від політики. Четвертий — інформаційна освіта управлінців в нашій державі.
Адже тільки люди, якi абсолютно не знають інформаційних технологій, можуть
подумати (і, на жаль, «озвучити» це своє незнання), що, заборонивши ту
або іншу газету, вони припинять її попадання в країну. Те, що буде обмежено
в фізичному вигляді, масово прийде віртуально, через Інтернет, через нові
технології. Це ми вже бачимо iз ситуації, яка склалася в телебаченні, де
зростає відставання сумарного телеперегляду українських каналів від сумарного
перегляду російських каналів, які заведені через кабельні мережі, що, до
речі, стрімко розвиваються. П’ятий — оперативне реагування держави на проблеми
в інформаційному просторі. Наприклад, сьогодні весь ефір FM-станцій в Криму
забитий турецькими програмами. Схожа ситуація — в прикордонних областях
Західної та Східної України. Шостий — розвиток виробництва українських
ресурсів в Інтернеті. І не тільки українською мовою. Для того, щоб нас
більше знали в світі, необхідно входження у всесвітню мережу хоч би на
основних європейських мовах. І це розуміють практично всі політики. Тільки
одні кажуть про необхідність боротьби з вільним доступом до небажаної на
їх думку інформації, а інші шукають шляхи розробки власних інтернет-ресурсів.
Сьогодні, на жаль, керівники Держкомінформполітики себе
дискредитували. Вони камуфлюють свою неписьменність «патріотичними» заявами,
лозунгами, за якими переховується реальна загроза опустити економічну і
технологічну завісу на інформаційну галузь. Українським виданням і електронним
ЗМІ залишиться тільки писати на цій «залізній» завісі всі ті ж «ура-патріотичні»
лозунги. Вважаю, що в такій кризовій ситуації, коли держава не може далі
жити без інформаційної політики, пора б керівникам цього відомства подати
у відставку.
Повертаючись до того, про що я говорив на початку, скажу,
що новий концептуальний підхід виявляється ще і в тому, що треба проектувати
прорив у світовий інформаційний простір, причому не обов’язково єдиним
фронтом. Думаю, необхідно визначити точки, якщо хочете — напрями, де у
нас доволі сил і уміння, щоб гідно заявити про Україну. Треба не тільки
говорити про умови зміни телерадіоринку, про звільнення від податкового
вантажу друкарського ЗМІ. Треба займатися не «як би» політикою, не заборонництвом,
а ясним і чітким програмуванням, проектуванням своїх дій.
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ, генеральний продюсер телеканалу
«1+1»:
1. Українське телебачення має знайти своє місце
в міжнародному розподілі праці — однозначно. Мені здається, що ми повинні
бути передусім цікаві й популярні в Україні та маємо відповідати сучасному
європейському, світовому рівню. Для українських каналів це принципове завдання.
А якщо ми будемо цікаві за межами України — це буде чудово. Але не може
бути навпаки.
Тому про підходи. Якщо є певний стандарт, який сьогодні
в Європі розробляють на майбутнє до 2006 року, то краще не повторювати
послідовно ступінчастого шляху Європи, йдучи до цього стандарту. Абсолютно
очевидно, що якщо європейський стандарт до 2006 року щодо техніки буде
цифровий, то сьогодні в нас краще будувати саме такий. Це перше. Друге:
в кожної країни є своя специфіка взаємовідносин між громадськими, державними,
приватними телеканалами. Тому не треба прагнути уніфікації. Мені принципово
важливим здається інше: в країні має існувати єдиний стандарт правил поведінки,
іншими словами, норм, законів і регулюючих актів для всіх без винятку учасників
українського телеринку. Навіть якщо вони будуть жорсткими, вони повинні
бути єдиними й однаково застосовуватися до всіх. А подвійний стандарт вбиває
ринок, ідею конкуренції в зародку.
Щодо російських ЗМІ я певен, що закривати або не пускати
— це безглуздо й технологічно неможливо. А розумно — ситуацію регулювати
й вживати заходів для оптимального розвитку власного мовника та виробника.
Існування російського виробника в рамках кабельного телебачення має бути
регламентоване Законом про кабельне телебачення. Так само ми маємо визначитися
із законодавчими заходами у зв’язку з прямою ретрансляцією російських каналів,
прихованою логотипом українського каналу. Всюди розуміють, що це начебто
порушення тих правил конкуренції, які повинні сприяти розвитку вітчизняного
телеринку.
Потрібна концепція розвитку українського національного
телерадіопростору. Тому що дуже важко приймати рішення некомплексно, вихоплюючи
з різних стратегічних напрямків частинки, не узгоджуючи загалом. Принципово
важливо розуміти, в яких технічних стандартах наше ТБ існуватиме, яким
ресурсом бази поширення сигналу воно буде підкріплене. Що зробити для того,
щоб ця концепцiя існувала, розвивалася й була технологічно довершеною,
щоб вона не була такою енергоємною, а отже й дорогою в експлуатації, як
зараз? Що треба робити для того, щоб приватні підприємці та інвестори телебачення
були захищені законом? Що треба зробити для того, щоб ринок самостійно
регулював економічні можливості спроможних вижити, а неспроможних усував,
і це відбувалося б не шляхом селекції згори вказівним перстом. Цей комплекс
я назвав би правилами гри. Вони обов’язково мають включати в себе й питання
функціонування Закону про мову: якою ж мовою говорить українське телебачення
взагалі: українською чи російською? І привести ці правила у відповідність
до реальності. Якщо ми всі говоримо, що в нас україномовне телебачення,
а виявляється, що шість з десяти каналів суто російськомовні, то, на мій
погляд, треба або міняти закон, або контролювати його виконання. Не буває
варіантів між. Те саме з національною телепродукцією: ми не можемо існувати
з квотою нацпродукції 50 на 50. Тому що для цього потрібен, очевидно, реальний
комплекс законів, які дали б можливість українським підприємцям більш мотивовано
інвестувати в національне ТБ їхні гроші. Інакше це не більш, ніж добрі
побажання.
2. У використанні телебачення різними групами та
кланами для реалізації скромних, убогих, часом примітивних політичних цілей.
Це вбиває медіа-ринок у зародку. Я вимовляю фразу, яка начебто політично
звучить, а насправді вона призводить до такого: компанії розвиваються не
довгостроково, а короткостроково, тому що розвиток виробництва підтримується
однобоко, різноманітні рішення про урегулювання телевізійного простору
можуть прийматися під впливом або під тиском тієї чи іншої політичної сили.
Крім того, діє інерція розуміння медіа як інструменту впливу, як булижника
— зброї пролетаріату; як частини корпорації, витратної, щоправда, але корпоративної
від основного бізнесу, який заробляє гроші на газі, нафті, алюмінії, але
ніяк не на медіа. І це не дозволяє розглядати медіа як індустрію, здатну
розвиватися повноцінно й самостійно. А насправді в Україні медіа-бізнес
міг би бути успішним: тут багато талановитих людей, багато можливостей,
і може з’явитися безліч різноманітних проектів.
А з другого боку, інерція за нинішнього рівня непрозорості
у сфері телепростору — це часто зручність для дуже багатьох учасників,
тому що багато хто живе не за рахунок результату, а за рахунок процесу.
І це небезпечно. Яка різниця між американською та східноєвропейською кіноіндустрією?
Американська живе від результатів фільму, а східноєвропейська живе від
кошторису, бюджету. Хоча в Європі зараз поступово змінюється ставлення
до цього. Важливо, щоб це змінилося і в українському телебаченні теж.
3. Наявність серйозних компаній, які, незважаючи
на часто наявні подвійні стандарти, дуже мотивовані й дуже активні та розраховують
на майбутнє. Незважаючи на те, що ми багато пережили за період із серпневої
кризи, ми вижили й існуємо. І це, на мою думку, дуже переконливе свідчення
того, що наявність українських телекомпаній не є фактом доброї чи недоброї
волі окремих політиків чи підприємців. Це, наче природна й насущна потреба
як людей, які працюють на ТБ, так і українського глядача.
Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор, завідуючий кафедрою міжнародних
комунікацій і зв’язків з громадськістю Iнституту міжнародних відносин Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка
— Спочатку потрібно відповісти на запитання, а чому ми
взагалі повинні захищати свій інформаційний простір? І відповідь тут може
бути наступною. Це єдиний шлях побудови своєї ідентичності, в іншому випадку
Україна не може відбутися як держава, поки її громадяни, наприклад, будуть
краще знати російських губернаторів, ніж українських, російських політиків,
ніж своїх. І питання тут не у вивозі за межі України мільйонів доларів
за російські видання, це не чисто економічне питання, а політична проблема.
Значить, голова повинна боліти у влади з цього приводу дуже серйозно.
Добре працююча інформаційна інфраструктура представляє
не тільки небезпеку для влади, але й сильну підтримку. Наприклад, вона
дозволяє висувати та обкачувати нові ідеї у набагато коротшому режимі,
ніж без неї. Можливо, саме це, наприклад, є істотною відмінністю Росії
від України, що пояснює елемент запізнення на півтора-два роки в області
введення тих чи інших ініціатив. Тобто принципово інша швидкість обробки
інформації не тільки на індивідуальному, але й на соціальному рівнях дає
абсолютно нові переваги.
Захист свого інформаційного простору може йти у двох принципових
напрямах. Це може бути посилення якості свого інформаційного продукту,
і це може бути заборона на просування чужого інформаційного продукту. Поки
Держкомітет з інформаційної політики напружено думає про другий шлях (створення
мовних бар’єрів лежить у цій області). При цьому ми забуваємо, що споживач
інформації жадає саме розповідей про свої події, і тут наші журналісти
мають явну фору через наближеність до даного матеріалу.
Якщо на сьогодні цього немає, то винні в цьому або журналісти,
або політики. Швидше за все, ми знімемо провину із самих журналістів (наприклад,
ніхто не сумнівається в професійних можливостях ряду голів Національної
телекомпанії від З. Кулика до В. Долганова), хоч вони публічно кажуть про
нестачу фінансування як про єдину причину ситуації, що склалася . Тоді,
ймовірно, в цьому не зацікавлені діючі політичні сили, які задають рамки
існування журналістики (що можна, а що не можна їй робити при даному розкладі
сил). М. Павловський, який став зараз радником президента Путіна, якось
вжив фразу «інформаційно- політичний режим», характеризуючи епоху Єльцина.
Так ось, ми також маємо свій власний «інформаційно-політичний режим», який
і задає сильні та слабкі сторони нашої журналістики.
