Сьогодні нас збирає скорботна пам’ять — біль людської пам’яті. Той рятівний біль не затихає. Приглушений спершу, він прокинеться через півсторіччя і волатиме до неба. І, головне, та пам’ять переходить у свідомість і сумління чужих вільних людей, які мають дар відчуття правди та обов’язок совісті.
Здавалося б, яке діло американським інтелектуалам Джеймсові Мейсу чи Робертові Конквесту до трагедії в невідомій їм Україні? Але людяність споріднює дітей Землі.
Брутальне зневаження українців і нищення народу вражало й жахало іноземців.
Із мільйонів людських жертв Голодомору мені особливо запам’яталася мати з Полтавщини, яка одягла у вишиванки своїх трьох дітей, сама одяглась і замкнула двері від чорного світу.
Так їх і знайшли — чотирьох урочисто одягнених, мертвих.
Поняття «геноцид» ввів у юридичний обіг Рафаель Лемкін і дав йому визначення як стратегічно задуманому злочину.
Він не конче означає нагальне знищення нації, як, скажімо, у випадку Голокосту. Він скоріше означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя нації — культури, мови, національних почуттів, релігійних та економічних опор.
Поступовий геноцид як нищення особистої власності, безпеки, свободи, гідності почався в Україні наприкінці 20-х років. Нема сенсу убивати сорок мільйонів селян, коли досить убити мозок — інтелігенцію, душу — Церкву і мову, а решту стероризувати голодом і перетворити народ на залякану масу рабів.
Полювання на українців почалося демонстративно — в день народження Тараса Шевченка. 9 березня 1930 року в Харківському оперному театрі почався відкритий суд над українською інтелігенцією, звинуваченою... в тероризмі.
Смерть від голоду найстрашніша. Світ знав і промовчав задушення семи мільйонів людей у мирний час за один рік в центрі Європи. А тим, котрі уціліли, було заборонено казати слово «голод».
Великі злочини паралізують свідомість, але потім правда вибухає. «Каїне, де твій брат Авель?» Каїн приховує злочин перед Богом: «Хіба я сторож брату моєму?».
Злочинці завжди приховують злочин, і саме те приховування викликає бажання розкрити приховану правду.
Розголошення Голодомору прискорювало падіння імперії зла. В основі голосування українця за незалежність 1 грудня 1991 року лежала також пам’ять про Голодомор.
Багато держав, десятки парламентів світу визнало геноцид України.
А Кремль і досі не визнає. Тобто, по суті, зберігає Каїнову «секретність злочину».
Однак для нас, на мій погляд, важливіше визнання Голодомору з боку самих українців, бо це є мірою їхнього пробудження, розкріпачення. Не визнають найчастіше люди, які травмовані долею своїх предків і успадкованим страхом.
Історична пам’ять сягає біблійних глибин. Вона закоренилася в наших святах, у нашій натурі. Ми пам’ятаємо день розп’яття Христа, пам’ятаємо день страти Іоана Хрестителя... Пам’ятаємо імена мучителів і їхніх жертв, пам’ятаємо відступників...
Християнська свідомість зберігає пам’ять століть. Та пам’ять вічного.
Ми повинні віддати честь українському президентові, що відновлював національну пам’ять. Що побудував цей Музей Голодомору на київських горах. Інакше ми мали б пам’ятники Голодомору тільки в Канаді, Америці та Австралії. А ось тут уже стояв би «елітний» ресторан.
Схиляю голову перед усіма замученими Голодомором, а також перед тими, хто поклав камінь пам’яті Голодомору. Нехай ця пам’ять додає нам сил і мужності. Пом’янемо їх у своїх молитвах.
