Ідентифікація особистості значною мірою залежить від її історичної пам’яті, від того, як вона сприймає минуле своїх предків, на які події та діячів минулого акцентує увагу, як інтерпретує їх. Ця ідентифікація, у свою чергу, програмує діяльність особистості, входження її до певних інших спільнот.
Якщо говорити про Україну, то вона залишається країною, де так і не сформувалася консолідована нація (на відміну, наприклад, від її найбільшого західного сусіда — Польщі). Це обумовлено різними причинами. Але далеко не останньою з них було те, що більша частина українських земель протягом тривалого часу входила до царської Росії, а потім — до її наступника, Радянського Союзу. На їхніх мешканців впливала російська й радянська політика пам’яті, яка формувала відповідні ідентичності (російську та радянську).
Різні соціологічні дослідження малюють таку картину. Лише половина населення країни ідентифікує себе як «свідомих українців». За роки незалежності цей показник дещо зріс, але не набагато (близько 5%). Водночас значна частина населення (у межах 30—40%) має регіональну ідентифікацію. Причому чим далі на схід та південь, тим більше вона зростає. За часи незалежності ця ідентифікація теж збільшилася на кілька відсотків. В Україні є й чимало людей, які вважають себе «радянськими людьми», «громадянами СРСР». Таких близько 10 %. Щоправда, в часи незалежності їхня кількість дещо скоротилася. Ще менше в Україні людей із загальноєвропейською ідентифікацією. При цьому теж, до речі, за часів незалежності відбулося їхнє скорочення.
На перший погляд може видатися, що радянська ідентичність в Україні є маргінальною. Це не зовсім так. Регіональну ідентифікацію в багатьох випадках можна розглядати як трансформацію колишньої радянської ідентичності. За радянських часів людей переконували, що їхньою батьківщиною є СРСР. Але оскільки ця країна велика й різна, то допускалася любов до «малої батьківщини», інакше кажучи, в певних межах культивувався регіоналізм. Оскільки Радянський Союз перестав існувати, то чимало людей втратили радянську ідентичність. Але вони так і не «стали українцями», а залишилися «регіоналами». Тому закономірно, що регіональна ідентичність поширена переважно в найбільш радянізованих районах Сходу й Півдня України. Саме тут найвпливовішою політичною силою є Партія регіонів, ментальною основою для якої якраз і є регіональна ідентичність.
Маргінальною в Україні лишається європейська ідентичність. Не останньою причиною цього є те, що в українців немає розвинутої загальноєвропейської історичної пам’яті. Більшість із них продовжує осмислювати своє минуле не в загальноєвропейському, а у «великоросійському» контексті.
Це, зокрема, засвідчив телепроект «Великі українці», який відбувався наприкінці 2007 — початку 2008 рр. Під час цього шоу було виділено сто «великих українців», тобто найбільш популярних постатей. Умовно їх можна поділити на групи, які реально представляли різні ідентичності й різні історичні пам’яті. Найбільшою виявилася група, яка презентувала пам’ять українську. До цієї групи ввійшла трійця відомих українських письменників — Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, полководець і політичний діяч Богдан Хмельницький, філософ Григорій Сковорода. Туди ж потрапили нові персони-символи, які пов’язуються з недавньою національно-визвольною боротьбою українців, — Степан Бандера та В’ячеслав Чорновіл. При цьому особи, які чітко репрезентують українську історичну пам’ять, домінували серед діячів культури й мистецтва, письменників, державних діячів та політиків. Непогано вони були представлені серед науковців. Тобто у сферах, від яких залежить формування національних ідентичностей. У списку ста «великих українців» було близько половини осіб, які репрезентували її. Це «узгоджується» з результатами соціологічних досліджень, котрі показують, що лише половина українців має чітку українську національну ідентифікацію.
Другу групу осіб серед ста «великих українців» представляли персонажі, які репрезентували проросійську історичну пам’ять, що парадоксально поєднувала космополітичні й регіональні аспекти. Ця космополітичність виражається в своєрідному синдромі «безбатьківщини», здатності відносно легко мігрувати — щоправда, переважно на тих територіях, де є російськомовне населення. При цьому така історична пам’ять мала й яскраво виражений регіоналізм. Найбільш рейтинговими представниками цієї історичної пам’яті можна вважати відомого київського лікаря, росіянина за національністю Миколу Амосова, а також українця, тренера київського футбольного клубу «Динамо» Валерія Лобановського, який відверто демонстрував свою російськомовність. При цьому і той і інший представляли своєрідний «київський патріотизм».
Помітною була поява серед ста «великих українців» осіб, що представляли радянську історичну пам’ять. Туди ввійшли партійно-політичні діячі — Володимир Ленін, Леонід Брежнєв, Микита Хрущов, Володимир Щербицький, радянський герой-підпільник Олег Кошовий, радянський льотчик Іван Кожедуб, шахтар-ударник Олексій Стаханов тощо. При цьому найбільш популярним радянським «великим українцем» виявився Ленін, який, за результатами голосування, посів 23-є місце в рейтингу. До речі, Ленін не мав жодного стосунку до українського етносу й ніколи не був на українських землях. Загалом особи, що репрезентували радянську історичну пам’ять, становлять від 15 до 20% серед ста «великих українців».
Серед «великих українців» фактично немає персонажів, які б були достатньо інтегровані в європейську (чи, ширше, — західну) історичну пам’ять. Звісно, автор розуміє нечіткість цього поняття. Адже до складу Європи входять різні нації, які мають свої сформовані історичні пам’яті, котрі не завжди між собою узгоджуються. Та все ж там бачимо тенденцію до такого узгодження. Наприклад, свідченням цього є порівняно недавно створений спільний німецько-польський підручник з історії — хоча між поляками й німцями було чимало «історичних неузгодженостей». Хоч як би там було, а європейці (ширше — західний світ) формують відносно цілісне бачення свого минуло, а також спільний пантеон героїв.
Під час згаданого телепроекту пропонувалося зробити «великим українцем» «короля поп-арту» Енді Ворхола (Андрія Ворхолу), що мав українське походження. Проте він і близько не ввійшов у сотню «великих українців». Питання про те, щоб зробити «великим українцем» головного автора першої європейської Конституції (Конституції 3 травня 1791 р.) Гуго Коллонтая, навіть не обговорювалося. Хоча Коллонтай народився в Україні, походив із полонізованої української шляхти, був одним із засновників Кременецького ліцею, який відіграв помітну роль і в польській, і в українській культурі. Не обговорювалося й те, що «великим українцем» може бути «герой двох континентів», національний герой Польщі, Франції та США Тадеуш Костюшко, який народився на українській етнічній території, по лінії батька та матері мав українські корені, а також певний час навчався на теренах сучасної України (в Любомлі). Не ввійшов до сотні «великих українців» народжений в Україні Юліуш Словацький. І це, незважаючи на його твердження, ніби він має дві батьківщини: батьківщину розуму, Польщу, й батьківщину серця, Україну. Не став «великим українцем» України англійський письменник Джозеф Конрад (Коженьовський), який так само народився в Україні.
Звісно, не ставиться питання, що українці мають забрати в американців Енді Ворхола, в поляків — Юліуша Словацького, в англійців — Джозефа Конрада тощо. Ці люди не належали до української культури. Питання в іншому. Чому, наприклад, жителі України вважають «великим українцем» Володимира Леніна, а не Тадеуша Костюшка. Хоча роль останнього у світовій історії не менш значима, ніж першого. До того ж Костюшко, на відміну від Леніна, був пов’язаний з Україною. Або чому українці високо цінують Миколу Гоголя, вважаючи його «великим українцем», хоча той був проти того, щоб українська мова стала мовою літературною? У той же час Юліуш Словацький для них «великим українцем» не є. Або візьмемо такий факт: російського письменника-українофоба Міхаїла Булгакова чимало жителів України вважає своїм, і він увійшов до сотні «великих українців». У той же час Джозеф Конрад для абсолютної більшості українців практично незнайомий. При бажанні такі «парадокси» можна множити. Про що вони свідчать? Передусім — про те, що українці й далі перебувають у полоні російської (радянської) культури й, відповідно, історичної пам’яті. Тому для них європейська історична пам’ять часто лишається чужою.
Підтвердженням цієї тези є хоча б те, що одним із домінуючих міфів нашої історичної пам’яті є козацький міф. Без сумніву, останній відіграв і продовжує відігравати важливу роль у консолідації новочасної української нації. Адже, незважаючи на те, що населення сучасної України розділене в плані регіональному, саме цей міф лишається найбільш прийнятним для українців. У свідомості людей як в Україні, так і за її межами образ козака ніби зливається з образом українця.
Зараз не будемо говорити про феномен козацтва й про особливості формування козацького міфу. То — окремі теми, які виходять за межі нашої статті. Відзначимо лише таке: у творенні цього міфу, принаймні такого, яким він є на сьогоднішній день, важливу роль відіграла політика пам’яті, здійснювана в царській Росії, а потім — у Радянському Союзі. Так, за часів царської Росії та СРСР з’явилося чимало ідеологічної продукції, яка представляла козаків захисниками «російської народності» та православ’я. Вони протистояли полякам і латинському Заходу. Чи не найкраще цей міф у його антипольській і загалом — у антизахідній інтерпретації знайшов вияв у відомій повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба».
Щоправда, ставлення до козацького міфу в українській культурі не було таким однозначним. «Батьки» новочасної української нації, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш, у своїй творчості відійшли від козакофільства, зайнявши позицію критичного ставлення щодо козацького феномену. Особливо це стосується Пантелеймона Куліша, який говорив про антицивілізаційність, а отже, й про антиєвропейськість козацтва.
У часи незалежної України як на рівні науковому, так і на рівні популярному зберігається культивування козацького міфу в його проросійській і водночас у антипольській інтерпретації. Це сприймається як щось само собою зрозуміле. При цьому ігнорується антиєвропейська складова цього міфу. Адже, завдячуючи козацтву, точніше — війні під проводом Богдана Хмельницького, українці були «вирвані» з європейського простору, а Переяславська рада 1654 р. політично й культурно прилучила їх до «російського світу». Образ Богдана Хмельницького часто трактується (й не безпідставно) як образ «возз’єднувача» України й Росії.
При цьому різні опитування й соціологічні дослідження показують, що Богдан Хмельницький сприймається як найбільш позитивна фігура в історії України. Мною в травні 2010 р. було проведене опитування серед українських старшокласників із різних регіонів України. Серед запитань, які були їм поставлені, було й запитання, кого вони вважають найбільшими героями України. Безсумнівним лідером виявився Богдан Хмельницький. Його рейтинг становив 79%. При цьому Тарас Шевченко, який опинився на другому місці, йшов від нього з помітним відривом (його рейтинг — 58 %). Приблизно такий же високий рейтинг Богдана Хмельницького демонструють й інші соціологічні опитування.
Тому деякі політики навіть намагаються «прилучитися до слави» Хмельницького, звеличуючи цього діяча. Наприклад, це робив колишній президент України Леонід Кучма. У книжці «Украина — не Россия», що була підписана його іменем, читаємо таке:
«Политика Богдана Хмельницкого, его личная харизма помогли консолидации Украины. Он стремился во что бы то ни стало не допустить гражданской войны, несколько раз гасил ее очаги, умелой тактикой устранял угрозу разъединения национально-патриотических сил.
В отличие от многих политиков Европы того времени, гетман не проявлял нетерпимости к другим народам, никто бы не назвал его и религиозным фанатиком. Выступая против католицизма и униатства, решительно отстаивал интересы православия, он, вместе с тем, признавал право иных конфессий на существование. Он говорил: «Есть один Бог и одна христианская вера».
М’яко кажучи, подібні міркування — це якраз той випадок, коли бажане видається за дійсне. Однак не будемо звертатися до аналізу історичних подій. Цікаво інше: Леонід Кучма, використовуючи образ Хмельницького, намагався представити себе «Хмельницьким сьогодні». Мовляв, він, як і віртуальний Хмельницький, «консолідує Україну», «не допускає громадянської війни», «умілою тактикою відвертає загрозу роз’єднання національно-патріотичних сил».
Звісно, йдеться не про те, щоб зруйнувати козацький міф. Адже він і зараз, як уже зазначалося, продовжує відігравати конструктивну роль у консолідації української нації. Питання в тому, щоб його переінтерпретувати, відмовившись від російських акцентів, і звернути увагу на акценти проєвропейські. Тим більше, що останніх було достатньо, — це й перебування козаків Семерія Наливайка на службі в австрійського імператора Максиміліана, й Хотинська битва 1621 р., у якій вирішальну роль відіграли українські козаки під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного, й участь козаків у антитурецьких походах короля Речі Посполитої Яна Собеського тощо. Але на ці аспекти мало звертають уваги. Козацький міф із його пантеоном героїв на чолі з Богданом Хмельницьким здебільшого залишається проросійським.
Але якщо козацький міф все-таки має стосунок до далекого минулого, то цього не скажеш про міф так званої Великої Вітчизняної війни. В Україні, на відміну від Європи, мало поширене поняття «Друга світова війна». Той факт, що ця війна почалася (в інтерпретації європейців) у вересні 1939 р. з нападу нацистської Німеччини та Радянського Союзу на Польщу, в Україні часто ігнорується. Натомість концепту «Друга світова війна» протиставляється концепт «Велика Вітчизняна війна», яка ніби почалася в червні 1941 р. з нападу Німеччини на СРСР. Міф «Великої Вітчизняної війни» — це типово радянський ідеологічний продукт. Він зводиться до того, що населення СРСР, т.зв. радянський народ, долаючи величезні труднощі, героїчно напружуючи свої сили, майже самостійно здолало нацистську Німеччину й «визволило» Європу. Звісно, в цій міфології свідомо ігнорується багато моментів, наприклад співпраця СРСР й Німеччини в 1939—1941 рр., воєнні дії США, Англії, Франції проти нацистів, ленд-ліз для Радянського Союзу тощо.
Міфологізоване в радянському дусі сприйняття подій Другої світової війни зараз активно культивується в Росії та Білорусі. Щось подібне маємо й в Україні — особливо в прорадянських східних та південних регіонах. Спрацьовують тут різні чинники — це й відсутність у нинішніх керівних еліт зазначених країн позитивних і конструктивних ідеологем, і певний комплекс неповноцінності (адже «переможці» тепер живуть помітно гірше «переможених»), і намагання використати старий ідеологічний багаж для тактичних політичних цілей.
Підтримання й культивування українською владою радянської міфології про Другу світову війну має свої результати. 9 травня, що трактується в Україні як офіційне свято День Перемоги (до речі, цей день не святкується в країнах Євросоюзу), в нас відзначається із широким розмахом, залученням державних ресурсів. Також різні соціологічні дослідження засвідчують, що це одне з найбільш шанованих українцями свят (як, зрештою, й деякі інші радянські свята — 23 лютого — День Радянської армії, 8 Березня — Міжнародний жіночий день).
Міф «Великої Вітчизняної війни» дистанціює українців від європейської історичної пам’яті. Хоча цим особливо не переймаються представники нашої політичної еліти — навіть ті, які (принаймні на словах) відстоюють євроінтеграцію України.
Загалом же, декларуючи прагнення до євроінтеграції, наша політична еліта здебільшого займається імітацією в цій сфері. Для неї, якщо відкинути словесну еквілібристику, євроінтеграція виглядає таким чином: заробляти гроші в Україні, часто нечесним шляхом, але при цьому їздити в Європу; мати тут власність і банківські рахунки, відпочивати, лікуватися, навчати своїх дітей. Для них Україна не потрібна в Євросоюзі, бо тоді доведеться жити за цивілізованими правилам цього об’єднання. Для них краще, щоб вона залишалася за його межами, а її ресурси можна було безконтрольно грабувати. Тому годі чекати від нашої еліти реальних кроків у напрямі євроінтеграції, зокрема й у сфері гармонізації з Євросоюзом української історичної пам’яті.
