І знову, як рік тому пережили почуття жалю і несправедливості, почуття, які може висловити тільки музика. І сльози знову не дали полегшення. Бо місце їхнього героя, їхнього велета обступили карлики. Пожухлі тіні, які старанно добираючи слова, ліплять образ «стратегічного генія», «актуалізованого політика партійної конкретики», «видатного сина». «Ми не схибимо його заповітам», «Ідеї Чорновола — в кожну хату!», «Рух переживає ренесанс». Про розкол — «декого потягнуло на смачне і вигідне», «сутенери національної ідеї». Про відмову у перейменуванні київської вулиці — «Ганьба!» Боротьба продовжується, але ведуть її куди дрібніші постаті.
Не дуже багато людей люблять Чорновола, бо прості людські почуття рідко супроводжують політиків у житті. А по смерті їхнє життя аналізують. Куди більше людей, які Чорновола не люблять, бо знають його занадто погано. Або занадто добре. Але якщо його іменем і далі кликатимуть в бій, якщо його заповітами виправдовуватимуть свою політичну нездарність, якщо банальна боротьба за приміщення освячуватиметься бажанням зробити музей Чорновола, то що залишиться від Героя? Як тоді зберегти його пам’ять тим, хто його все-таки любить і як зрозуміти, що він Герой, тим, хто його не знав?
І всім разом, як пояснити Нації, що в неї є не кумир, а Герой?
У часи перебудови — дозволеного згори плюралізму — повинна була виникнути опозиційна до компартії організація. І вона з’явилася у формі громадської організації Народний рух України за перебудову, до якої входили люди різних поглядів — від дисидентів-націоналістів до ліберальних комуністів.
Вже під час створення Руху було закладено три тенденції. Перша: Рух як єдина масова опозиційна організація, до якої входили відомі політичні постаті, повинна була збільшувати свій вплив і електоральну базу. Друга: всередині організації мусило відбутися розмежування між діячами, які дотримувалися різних політичних поглядів. Третя: в Русі повинна була з’явитися течія, яка прагнула б перетворити громадську організацію на політичну партію.
Всі ці тенденції призвели до першого великого розколу, що стався на початку 92-го року на III Великих Зборах НРУ. Рух фактично перетворився на партію і її очолив В’ячеслав Чорновіл.
Отримавши контроль над організацією, Чорновіл і його прибічники автоматично отримали разом з цим і її електорат, якому вже був відомий, висловлюючись мовою сучасних політичних технологів, «бренд» — «рухівці». Судячи з результатів президентських виборів 91- го року, електорат цей складав майже чверть всіх виборців. Після парламентських виборів 94-го року у Верховній Раді з’явилася фракція НРУ.
Фактор майже автоматично успадкованого електорату і особливості характеру одноосібного керівника Руху В’ячеслава Чорновола визначили головну тенденцію подальшої еволюції НРУ вже як партії.
Мабуть закономірно, що згодом людям кон’юнктурного складу, які тільки готували свій прихід у велику політику, вдалося зрозуміти, що входження до керівної ланки Руху практично гарантує депутатський мандат, а кадрова політика Чорновола ще з часів головування у Львівській облраді будується за принципом особистої відданості найближчого оточення. Зрозумівши, вони цим скористалися. Відтак у проводі партії, а згодом і у верхній частині партійного списку на парламентських виборах 98-го з’явилися нові прізвища.
Паралельно від Руху тихо і непомітно відходили рядові трудяги-романтики, які готові були пробачити своєму лідерові багато чого або з особистої симпатії, або через загострено порядну трактовку партійної дисципліни, але вони не могли змиритися з постійним нехтуванням їхньої точки зору, зі зверхністю, з якою сприймалися їхні ініціативи чи оцінки, з тим, що їхньої особистої перспективи в партії просто не було. «Розумієте, — розказує один з колишніх членів Руху, — з години засідання фракції 50 хвилин ми завжди слухали тільки Чорновола. Блискучу чи посередню, але тільки його точку зору. Він же слухати більше десяти секунд не вмів. У 96-ому ці речі вже не сприймалися». Такі рухівці відходили від партії тихо, без скандалу, розуміючи, що не можуть пробити моноліт збудованих Чорноволом правил, погоджуючись, що «це — його Рух». Непомітно їм на зміну приходили люди, які зіткнувшись з тими ж проблемами, застосують іншу тактику.
Партійна ідеологія, про яку судять не з програми, а з діяльності, звелась у Русі до інерційного антикомунізму і антимосковства. Питанням же соціальним, економічним, а також проблемам прав людини і демократичного устрою держави рухівці практично не приділяли уваги. Що, в принципі, дивно для наступників правозахисного руху. З часом ставало помітно, як Рух просто вів торг з владою. Товаром були голоси рухівських виборців і рухівських депутатів. Ціною за них були портфелі виконавчої влади і фінансові вливання.
Все це зумовило поступове зменшення рухівського електорату до 9,5% у березні 98-го та 3,3% на двох рухівських кандидатів у президентських виборах 99-го.
Рух до зернятка визбирав врожай часів перебудови. А більше він і не засівав.
Момент продажу цього врожаю владі та торгу за його ціну і стало початком кінця Руху. Торг цей був, до речі, не дуже вже й успішним для партії. До 98-го Рух мав лише один міністерський портфель і короткий час два губернаторських крісла на Заході України, а також задовольнявся результатами, яке давало дрібне лобіювання. Такий стан речей не міг влаштувати рухівців- прагматиків, серед яких чимало представників буржуазії, для яких правилом життя є прагнення до кар’єри і грошей. І які від старого кістяка Руху відрізнялися хіба що цим та відсутністю літературного дару. Тим паче їх не міг задовольнити факт монополізації Чорноволом контактів з владою. У найбільш «прибутковий» момент — під час «спікеріади», Чорновіл сам збирав бюлетені для голосування у членів фракції і заповнював їх на свій розсуд.
Прогнозований антикомунізм рухівців дозволяв владі маніпулювати партією: проти «комуністичних» проектів рухівці голосували автоматично. Це дещо зменшувало політичну «ціну» Руху, а заради її збільшення лідер партії вів переговори навіть з «Громадою». Депутат від НДП О. Карпов свого часу зауважив, що і комуністи, і Рух підгодовуються з рук Павла Лазоренка.
Опоненти Руху були не праві, коли говорили, що країною керують рухівці, проте вони були недалекі від істини, вживаючи вираз «рухівська влада». Оскільки саме Рух цю владу освячував, аж до спроб зірвати прийняття Конституції у 1996 році.
Зрештою Рух поділився на дві частини. До однієї увійшли ті, хто залишився вірним Чорноволові, у переважній більшості ними виявилися люди вчорашнього політичного дня, які не змогли осучаснити націонал- демократичну ідею і вивести принципи побудови партії поза контекст вічної боротьби особистостей, а не ідей. До другої — прагматики і буржуа, які прийшли в партію під знаменами вірності Чорноволу, але зберігали її лише доти, доки він задовольняв їх кар’єрні чи фінансові амбіції. Розколовши Рух і утворивши нову партію — Український народний рух, вони відчули на собі всі прояви нетерпимості з боку чорноволівського Руху. Нетерпимості, яку вони ще вчора разом зі своїм лідером виявляли до колег з інших націонал-демократичних партій.
Сьогодні, поминаючи Чорновола, ми поминаємо і Рух. Його еволюція завершилася остаточним розколом, а розкол звівся до побутових сварок. Бренд «рухівці» для більшості виборців звучить іронічно. Удовенкові залишається захищатися тим, що його партію переслідують, цькують в пресі, це, мовляв, негативно впливає на людей.
Прогнозуючи свою можливу поразку на майбутніх парламентських виборах, обидва Рухи сьогодні ведуть переговори про блоки з більш перспективними і фінансово спроможними партіями: НРУ — з ПРП, УНР — з «Батьківщиною». Розчинившись у цих блоках, обидва Рухи можуть піти в небуття.
Ті, хто сьогодні канонізує Чорновола, не будуть про це згадувати, але видається, що фундамент цього процесу був закладений не після загибелі останнього політичного романтика, а в останні роки його життя. Фундамент, що зводився з окремих цеглинок: з нетерпимості до політичних опонентів, що тепер називатимуть боротьбою за ідеологічну чистоту, з нерозбірливості у доборі політичних друзів, що тепер підмінюватиметься поняттям «зради», з поблажливості до сірих, але ручних співців «Осанни», які тепер здобудуть статус вірних учнів і монополізують право пам’ятати Чорновола.
Але ми теж будемо його пам’ятати. Як героя нації, якої ще немає, але яку він розбудив і навчав як величчю свого духа, так і своїми помилками. Як одного з тих, хто закладав ті цеглинки, які після його відходу розхитали справу останніх його років. Як людину, яка залишила по собі загадку: а чи зміг би він справитися з руйнацією цієї справи, якби залишився з нами?
ДО РЕЧІ
«Тож не діставайся ти нікому...»
Представники обох частин Руху критикують рішення Київської міськради про розрив договору з Рухом щодо оренди приміщення на вулиці Гончара, в якому розташовувався офіс Центрального проводу НРУ, а потім УНР.
Прес-секретар НРУ Дмитро Понамарчук охарактеризував це рішення як ганебне для всього українського народу. На його думку, будинок на вулиці Гончара, 33 «відповідно до всіх актів належить НРУ». Пан Понамарчук заявив, що прийняте міськрадою рішення «змушує Рух робити радикальні кроки», зазначивши, що мова може йти про початок агітаційної кампанії за відставку мера столиці Олександра Омельченка. За його словами, Рух збирається звернутися в прокуратуру з вимогою опротестувати рішення міськради. Прес-секретар Руху також висловив обурення із приводу того, що міськрада «провалила» рішення про перейменування в Києві вулиці Комінтерну на вулицю трагічно загиблого лідера НРУ В’ячеслава Чорновола.
У свою чергу, заступник голови УНР Михайло Ратушний, коментуючи ухвалене міськрадою рішення, зазначив, що в УНР знали про те, що «досить серйозні фінансово-корумповані кола зацікавлені в отриманні згаданого приміщення, відкритті в ньому офісу та ювелірної крамниці», повідомляє Інтерфакс-Україна.
На думку М.Ратушного, в ухваленого міськрадою рішенні, ймовірно, є правова основа. У той же час він підкреслив, що комітети ВР України з питань приватизації і бюджету на своїх засіданнях «більш доскіпливо поставлять питання про приватизацію комунального майна в Києві».
