Початок роботи сесії Верховної Ради ознаменувався резонансною подією — оголошенням про вихід із парламентської більшості групи «Центр» і припинення членства в більшості фракції Народної аграрної партії та великої групи депутатів фракції «Демократичні ініціативи — Народовладдя». Загальну кількість депутатів, які залишили більшість, ще уточнюють, але загалом ситуація досить ясна — урядова коаліція у Верховній Раді має дуже серйозні труднощі.
Ця подія примусила по-новому оцінити можливі перспективи, схоже, головної інтриги поточного моменту — долі конституційної реформи.
У публічних оцінках щодо змін до Основного Закону не можна не помітити характерної тенденції — практично всіх експертів і політиків насамперед цікавить ігровий елемент виниклої ситуації. Тобто чи зможуть тепер прихильники реформи мобілізувати необхідні 300 голосів на її підтримку, коли настане найбільш слушний момент для обговорення цього питання, і, нарешті, з яким рахунком пройде голосування у Верховній Раді?
Тому не варто дивуватися, що досі в ЗМІ практично відсутнє обговорення змісту проекту №4180, який перебуває зараз у Конституційному Суді. Здається, що це питання сьогодні нікого не цікавить. Навпаки, предметом спекуляцій є з’ясування утилітарних нюансів; які використовуватимуть засоби для мобілізації «депутатського болота», які справжні мотиви в політичних гравців щодо реформи тощо.
Ситуація посилюється тим, що публічне обговорення доцільності конституційної реформи відбувається на підвищених тонах. Між прихильниками та противниками реформи фактично відсутній продуктивний діалог, дискусія не виходить за межі взаємних обвинувачень і пропагандистських кліше. Що цілком з’ясовне — починаючи з моменту проголошення необхідності переходу до парламентсько-президентської моделі, як ініціатори конституційної реформи, так і її противники зробили чимало для її дискредитації.
Загроза розпаду більшості підкинула дров до багаття. Якщо раніше ще існували якісь раціональні аргументи щодо внесення на обговорення до сесійної зали проекту №4180, то тепер вони відсутні або майже відсутні. Тим часом нинішній стан справ вимагає від політиків не стільки навичок орієнтації в ситуаційних комбінаціях, викликаних передвиборним синдромом невизначеності, скільки здатності піднятися до рівня стратегічного прогнозу.
Причина стурбованості добре відома, але не гріх її ще раз озвучити — незавершена політична реформа в разі збереження status quo може в майбутньому призвести до деструктивних наслідків.
Як компроміс із лівими фракціями було прийнято модель пропорційних виборів до Верховної Ради та місцевих рад. Причому, на загальну думку, прийнято найгіршу з можливих виборчих моделей, що грунтується на так званих закритих списках кандидатів від партій. Із цього погляду варто навести оцінку міністра юстиції О. Лавриновича, висловлену в одному з інтерв’ю ще в березні: «У цей час прийняття нового виборчого закону диктується політичними цілями. І з цього погляду можу сказати: даний законопроект — не крок уперед, а повернення до позаминулого століття. Востаннє закриті виборчі списки в єдиному загальнонаціональному окрузі в європейських країнах використовували наприкінці ХIХ століття».
Незадоволеним мажоритарникам запропонували нехитру «обманку» в формі 3-відсоткового прохідного бар’єра. Справді, не важко підрахувати, що для успіху якоїсь нашвидку зареєстрованої партії чи блоку досить мобілізувати жителів двох, щонайбільше трьох областей, щоб отримати фракцію в парламенті.
Але для того, щоб пересвідчитися, що 3-відсотковий виборчий ценз майже не дає шансів створеним нашвидкуруч політичним проектам, досить неупереджено вивчити результати минулих кампаній. Жодних несподіванок не буде і в разі виборів, згідно з новим «пропорційним» законом, переможцями виявиться невелика кількість відомих населенню партій. Хто ними стане, можна з великою часткою ймовірності судити з нинішньої партійної конфігурації у Верховній Раді. З огляду на недовірливість наших виборців до новачків, також можна прогнозувати, що виявляться марними спроби дебюту якоїсь «третьої сили». Таким чином, майбутній парламент виявиться під контролем небагатьох партійно-політичних груп.
Прийнята модель виборчої системи виправдана лише в одному випадку — коли діє механізм парламентської моделі, закладений у проекті №4180. Тоді зберігається логіка функціонування політичної системи: населення голосує за партію (блок партій), за результатами виборів створюється парламентська більшість (або проурядова коаліція), що формує Кабінет. У цій системі координат уряд відповідальний перед парламентом, і за результатами роботи Кабінету населення на наступній виборчій кампанії виносить вердикт довіри партіям, які входять до коаліції. Усе це — шкільні істини.
Але уявімо ситуацію — проект №4180 не голосується. Для такого припущення цілком достатньо підстав.
Що тоді? Залишаються незмінними механізм формування уряду та структура владних повноважень у трикутнику «парламент — президент — уряд», виписана у чинній Конституції. У такому випадку є підстави стверджувати, що ця ситуація спровокує вкрай небажані процеси.
Пропорційний принцип формування парламенту за незмінності нинішнього статусу і повноважень уряду та президента з логічною неминучістю призведе до формування нової якості партійно-політичного середовища — вождизму.
У разі пропорційних виборів уся представницька влада, як у центрі, так і на місцях формуватиметься згідно з волею обмеженої кількості партійних лідерів. Передвиборні «закриті списки кандидатів», складені вузьким колом партійного істеблішмента, зроблять свою справу: партії перетворяться на закриті спільноти. Для населення існуватиме лише верхівка партійного айсберга — лідери та їхні фаворити. А реальні процеси прийняття рішень у партіях будуть недосяжні для громадської думки. Така атмосфера є благодатною для формування явища, яке прийнято називати вождизмом.
У такому разі неважко спрогнозувати й загальну логіку відносин за віссю «парламент — президент». Між всенародно обраним президентом і невеликою групою партійних лідерів, позбавлених законодавчої бази для впливу на політику виконавчої влади в центрі та на місцях, неминуче виникає конфлікт інтересів.
Очевидно, що в інтересах суспільства — не допустити розвитку цього сценарію.
Слід визнати, що в реформуванні політичної системи був обраний лише один спосіб — конституційна реформа.
Проте існує й інший шлях — прийняття системотворчих законів, здатних суттєво змінити нинішню модель відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади. Зокрема, це закони про Кабінет Міністрів, про президента, про центральні органи влади, про регламент Верховної Ради. Сюди також можна зарахувати нові редакції законів про місцеві адміністрації й органи місцевого самоврядування, що розмежовують їхні повноваження. При цьому політико-правовий простір чинної Конституції залишається незмінним.
Такі новації як коаліційний принцип формування Кабінету Міністрів, підвищення ролі уряду в створенні державної політики, визначення статусу та повноважень парламентської проурядової коаліції і багато іншого цілком можна реалізувати, не змінюючи чинну Конституцію. У сукупності ці новації сприятимуть тому, щоб гармонійно «вмонтувати» пропорційну виборчу модель у нинішній політико-правовий простір.
Як бачимо, існує реальна альтернатива нинішньому протистоянню, і за наявності консолідованої волі політичної еліти є можливість уникнути відкритих конфліктів. А саме: залишити чинну Конституцію в незмінному вигляді та зосередити зусилля на прийнятті вищезазначених законів. Цьому в чималій мірі сприяє та обставина, що одні з них уже розроблені та чекають своєї черги, а для інших є серйозні теоретичні напрацювання.
У ситуації, коли конституційна реформа стає заручником виборчої кампанії, вихід може полягати в тому, щоб змінити сам формат обговорення. Компроміс можливий за такою схемою: «ваша» — нині чинна Конституція, «наш» — пакет системних законів, із допомогою яких визначається функціонування інститутів виконавчої та законодавчої гілок влади, з огляду на завдання інтеграції пропорційної виборчої системи в політико-правовий простір.
Щоправда, тепер це вже буде не конституційна, а інституційна реформа.
Єдина перешкода: голоси прихильників такого шляху виходу з конфліктної ситуації, що виникла, залишаються непочутими, і цю альтернативу не обговорюють. Хоча час для реалізації цього сценарію ще залишається.
