Як старий друг газети «День», хочу поділитися з вами частиною своїх роздумів і вражень. Колись завдяки рубриці «Україна Incognita» я поринув у невідомі сторінки української історії, причому інтерес до неї примусив заново повернутися до вивчення історії власної родини. Багато що з того, що мені вдалося розшукати, було опубліковане в газеті за назвою «Історія одного роду». Для мене тоді і зараз також був дивним патріотичний вчинок мого діда Михайла, коли він у дні УНР 1918 р., облишив насиджене місце в Петрограді й повернувся до Києва. Далі цитую його «Прохання» (збереглася копія з оригіналу) до Генерального Секретарства фінансів, написане українською мовою: «Належа до Українського громадянства і бажаючи в теперішні часи жити і служити у рідному краї, маю за честь прохати Генеральне Секретарство дати мені посаду у м. Київі…» і подібне. На превеликий жаль, надалі доля діда склалася драматично, йому довелося полишити Україну та емігрувати, тут зостався лише мій батько. Але я хочу сказати про інше. Я якось не надавав особливого значення тому, що дід мій писав по-українськи, а я говорю та пишу російською, газету «День» передплачую російською, хоча дітей своїх, повернувшись в Україну 1954 р., віддав до української школи. Про внучок і говорити не випадає — вони розмовляють українською. Я ж, будучи в старечому віці, соромлюся говорити українською, щоб не показати свою неграмотність навіть на побутовому рівні.
Полеміка навколо надання російській мові статусу державної мене особливо глибоко не турбує, бо це питання передвиборних баталій за електорат, а згодом воно саме по собi відпаде, бо наступні покоління, і в Донбасі, і в Криму в тому числі, я впевнений, все ж таки вивчатимуть українську і розмовлятимуть українською. Для мене ж стало уроком і прозрінням відвідування вечора українського романсу в Національній філармонії. На свій сором, я там був розгублений через ущербність своїх знань не лише в пісенному українському фольклорі, а й у незнанні окремих слів української мови. Єдиною втіхою було слухати із задоволенням прекрасні голоси виконавців мелодій старовинного українського романсу: Ніни Матвієнко, Тараса Компаниченка, групи «Гуртоправці» і, звичайно ж, ініціатора вечора Олега Скрипки — всім їм я нескінченно вдячний за подарований вечір. Але з жалем змушений констатувати, що я недовчився, що мною згаяно момент досконало вивчити колоритну барвисту українську мову, хоча в будь-якому віці не пізно це здійснити. І мені подумалося: чому б державі не взяти на себе турботу вчити своїх громадян державної мови, чому б не перейняти досвід радянської влади, що організувала школи лікнепу — школи ліквідації неписьменності. Адже вони успішно діяли в 20—30 роках минулого сторіччя.
Ваша газета завжди була для мене добрим порадником, на її сторінках я знаходив відповіді на багато питань, які хвилювали мене, хоча повинен признатися, що не з усіма авторами буваю згодним, окремих осіб я просто не сприймаю і, вибачаюся, не «переварюю». Багато які політики різного гатунку продовжують писати по-старому, прикриваючись перекрученими фактами, забуваючи, що за 14 років країна та її люди навчилися відрізняти «зерно від плевелiв». За духом мені ближчі острозькі студенти з їхніми поглядами на помаранчеву революцію та на нову владу («День» № 57), бо я хоча й розмовляю російською , але всі мої думи пов’язані з українською ідеєю. З цієї причини мене часто можна було побачити на Майдані в лавах києво-могилянських студентів. Для мене події тих днів за силою вражень залишилися найбільш пам’ятними в житті.
На закінчення сповіді хочу порадити всім, хто вагається: «Панове! Не соромтеся — вивчайте державну мову України!»
