Ця стаття - про дві сторони однієї медалі. Одну з них засоби масової інформації висвічують досить часто: українські кордони стали занадто "прозорі" для торгівців наркотиками; серед них люди з іноземними паспортами - не дивина, а скоріше правило; Україна невпинно заражається всіма міазмами світового соціального "задзеркалля", а тому оберегти народ від такої напасті - прамий обов'язок охоронців кордону та громадського порядку. Все це правда, і ця сторона медалі щораз частіше відбивається на тілі України своїми візерунчастими синцями.
Проте є й інша сторона тієї ж таки медалі, про яку ми зазвичай не говоримо. Далеко не всі люди з незвичними, "чужинськими" рисами обличчя, які трапляються тепер навіть у провінції, є продавцями наркотиків, носіями вірусу СНІДу тощо. Є люди іншої категорії. Женуть їх несамовитий голод і залякування, знущання та незаконні переслідування. Це - біженці, категорія людей, донедавна нам цілковито незнана, оскільки кордони наші завжди були "на надійному замку". Чи треба говорити, що чужинські обличчя тих людей в очах наших охоронців часто стають незаперечним "речовим доказом" обвинувачення, що на цих людей здебільшого не поширюється презумпція невинуватості? Так біженець опиняється посеред двох вогнів: його і з дому женуть, і з чужини проганяють.
Але спочатку трішки статистики. У світі, за даними Верховної комісії ООН у справах біженців (ВКБ ООН), міжнародного захисту потребують щонайменше 15 млн. вигнаннців. Ця проблема стала кошмаром для міжнародної спільноти й постійним викликом її сумлінню. Жахіття Югославії та Руанди - лише останні свідчення безумств нинішньої цивілізації. За даними представництва ВКБ ООН у Києві, від 1994 року воно зареєструвало в Україні більш ніж 6000 шукачів притулку з країн поза СНД, проте лише близько 4000 їх залишилося, а решта самочинно осіла в Західній Європі. Серед міґрантів найбільше шукають притулку в Україні громадяни Афганістану (понад 2,5 тисячі), Іраку та Сомалі. Якщо ж говорити про міґрантів із країн СНД, то, за даними Держкомнацу України, з заявами про надання їм статусу біженця звернулися майже 5000 осіб. Особливий статус мають близько 1500 біженців із Чечні. І остання цифра: за станом на 1 жовтня 1996 року, статус біженця надано 618 особам.
Отже, власне біженці складають лише невелику частку "великого переселення народів", яке зачепило Україну після розвалу СРСР. Тим часом вістки про умови їхнього перебування на нашій землі стають щораз тривожнішими. Тому зовсім не зайвим буде, на мою думку, проаналізувати, а як же ставимося до проблеми біженців ми самі? Типові наші реакції окреслити легко. Якщо ми не стикаємося з цією проблемою зблизька, то ставимося ніяк, тобто байдуже. А якщо наші інтереси десь перетнуться з інтересами біженця, то обурюємося різко й недвозначно. Ось типові виловлювання, якими люди реаґують на проблему біженців: "У нас своїх проблем багато - пощо нам чужі?", "У нас своїм людям зарплату по півроку не видають, а ви хочете ще платити чужинцям?", "Насправді вони зовсім не такі бідні, як здається", "Усі вони - потенційні злочинці". Слів нема: своїх проблем у нас справді багато, і скрута велика , й злочини множаться, як гриби після дощу, й ще багато всякої біди, якою так щедро наділяє нас нескінченний "перехідний період". І все-таки тут щось не так. Занадто багато перекошених від люті облич, занадто багато знущань із безпричинно затриманих "чорномазих" у відділеннях міліції, занадто багато людської черствості й аґресивного егоїзму, за яким криється одвічне "моя хата скраю".
Останнім поштовхом до написання цієї статті були слова пророка Єремії, які днями впали мені в око: "Бо якщо ви насправді поправите ваші дороги і ваші діла, якщо один одному будете справді чинити справедливо, не будете тиснути чужинця, сироту та вдову ..., - то зроблю, що ви пробуватимете на цім місці, у Краю, що його дав Я вашим батькам відвіку навіки!" (Єр. 7:5-7). Слова "не будете тиснути чужинця" буквально вп'ялися мені в мозок: чому?! Чому передумовою щасливого перебування ізраїльтян на землі обіцяній мало бути ставлення до чужинців? Чи самим їм горя забракло? Чи життя було не життя, а суцільний мед? Уважне вчитування в текст увиразнює головну думку, що справедливе ставлення до чужинців, сиріт і вдів є КРИТЕРІЄМ повернення народу на правильний шлях. Але в біблійних текстах повертатися на правильний шлях треба на заради Бога, не задля вмилостивлення Його забаганок. Тут вернутися на правильний шлях означає ПОЗБУТИСЯ ВЛАСНИХ НЕЩАСТЬ, бо вони - прямий результат скривленості наших доріг. Так справедливе, чуйне ставлення до чужинців раптом стає запорукою нашого власного суспільного одужання. І навпаки, тиснути на них, відпихати їх зі зневагою та погордою - це самим собі занапащувати життя. Так позірний пафос нашого самозахисту, що аж бринить у згаданому "в нас своїх проблем багато", обертається насправді нашою сліпотою та відданістю злу.
Втім, давайте глянемо на свою власну історію. Чи наші батьки й діди, яких гнав голод 33-го, не розраховували на допомогу в інших краях? І чи не спихали їх у канави за тією ж логікою: "У нас самих нема що їсти!"? Чи так уже важко нам, українцям, уявити, що відчували наші рідні, гнані в Сибір, повоєнну Європу чи на новоприєднані землі комуністичної Польщі? Зрештою, чому ми вважаємо, що нам самим отримати статус економічного біженця в Канаді чи Сполучених Штатах можна, тоді як якомусь афганцю врятуватися від вірної смерті в Україні - зась? І чи треба нагадувати євангельську притчу про розбійника й самарянина, щоб іще раз повторити, хто для нас є ближнім, якого треба любити, як самого себе?
Передчуваючи закиди в надмірному романтизмі, зроблю кілька застережень. По-перше, далеко не кожна людина, яку доля жене світами, заслуговує на статус біженця. У міжнародному праві розроблено критерії, за якими такий статус має надаватися. Але наша біда в тому, що в Україні все ще не ратифіковано Конвенцію ООН 1951 року про статус біженця та її Протокол від 1967 року, в яких ураховуються норми міжнародного права. І це, без сумніву, відбивається на тому, що біженці в Україні надто часто стають об'єктами волюнтаризму й знущань з боку державних чиновників та аґресії з боку окремих громадян.
По-друге, захищати біженців зовсім не означає повідкривати кордони з гаслом: "Їдьте в Україну всі, хто цього забажає". Але саме так необізнані люди часом сприймають зусилля "Міжнародної амністії" на захист біженців - до речі, єдиної міжнародної громадської організації, яка внесла такий захист до взятих на себе обов'язків. Ключовим моментом у такій діяльності є вимога не повертати біженців на батьківщину, якщо там їм загрожує страта, тюремне ув'язнення або інші форми порушення основних людських прав (зрозуміло, мов не йде про військових злочинців або тих, що вчинили у своїй країні якийсь очевидний кримінальний злочин). Що переживають такі люди - я знаю, що називається, з перших уст. Мені пригадується, як до мого табору в Кучині привезли нині вже знаного в Україні Богдан Климчака - українця, який зумів перейти наприкінці 1970-х років радянсько-іранський кордон і попросив в іранських властей політичного притулку. Передчуваючи, що його можуть повернути назад, він переконував іранців та американських військових, що йому загрожує ув'язнення, і благав залишити в Ірані бодай його твори, які взяв із собою, бо їхній антирадянський характер стане приводом для засудження. Але в іранців та їхніх тодішніх радників "своїх проблем було багато" - і Климчака повернули разом із усіма його паперами. Вирок не забарився: 15 років суворого режиму і 5 років заслання...
Отже, мова не йде про підтримку нелеґальної міґрації: кожна держава може й повинна забезпечити певні реґулятивні механізми дотримання законності на своїй території. Зовсім інша річ - людяне ставлення до біженців, дотримання їхніх прав як людських істот. Це, власне, і є друга сторона медалі, про яку наші люди схильні забувати. Ґрунтуючись на рекомендаціях "Міжнародної амністії", з якими вона звернулася до урядів усіх країн, можна було б сформулювати кілька висновків, особливо актуальних для України:
- ратифікувати Конвенцію ООН 1951 року про статус біженців та її Протокол 1967 року;
- не допускати насильницького повернення біженців до країн, де вони можуть стати жертвами серйозних порушень прав людини;
- питання про можливість надання притулку не повинні вирішувати ні прикордонники, ні міліціонери; вони мусять бути чітко проінструктовані, як забезпечити доступ шукачів притулку до спеціального органу, який уповноважений його надавати;
- не можна ув'язнювати шукача притулку, за винятком обставин, коли це передбачено міжнародним законодавством; не можна ув'язнювати шукачів притулку лише для того, щоб іншим не кортіло шукати притулку в цій країні, або для того, щоб змусити їх відкликати заяву про надання притулку;
- забезпечити належну процедуру надання притулку, компетентність та безсторонність органу, який розглядає відповідні заяви, захищеність людських прав біженців на кожному етапі згаданої процедури.
Багато, дуже багато людей уважатиме, що це все робилося б тільки заради чужинців. Що ж , є в цьому частка істини, бо хоч би хто був перед нами - чорні чи жовті, мусульмани чи буддисти - всі вони є людьми, створеними Богом на образ і подобу Собі, а тому й заслуговують на людяне до них ставлення. Водночас зацитований вище вислів Єремії розкриває перед нами іншу грань проблеми, яка для нас, людей духовно невишколених і давно розлучних із біблійною традицією, виглядає цілковито абсурдною: захистити чужинця - це захистити передусім себе.
