З психології відомо, що особистість при розвитку проходить три стадії. За Фрейдом, це стадії ід, его, супер-его. Ці стадії детальніше проаналізовано сучасним психологом Лаканом. Він їх назвав стадіями реального, уявного та символічного.
Ці ж стадії можна віднести й до розвитку суспільства. Можна стверджувати, що наше суспільство перебуває на першій стадії — стадії реального, і лише починає переходити на стадію уявного — це стадія ідентифікації країни і стадія соціальна — особистість ставиться в центр суспільства.
Третя ж стадія символізує закон і любов — тобто все суспільство визнає верховенство закону і керується любов’ю до ближнього, тобто до світу.
Як приклад, що особливо явно характеризує відмінність нашого і західного підходів до світу, можна навести дату святкування Різдва. Добре відомо, що католицька та грецька православна церкви святкують Різдво 25 грудня, за григоріанським календарем. Російська й Українська православні церкви — 7 січня, за юліанським календарем. У юліанському календарі середня тривалість року на 11 хв. 14 сек. більша від тропічного, і за 128 років нагромаджується помилка в цілу добу. Папа Григорій ХIII у спеціальній буллі Inter gravissimas 1582 р. привів у відповідність календарну дату з астрологічним явищем, зсунувши рік на 10 днів. У Росії ж запровадили григоріанський календар лише після революції, керуючись, звісно ж, аж ніяк не церковними міркуваннями. Російська ж православна церква залишилася вірною юліанському календарю, слідуючи цілком зрозумілим для церкви міркуванням — вона зберігала більш старий звичай.
Світська влада, декларуючи відділення церкви від держави, закріпляє 7 січня як святкове, тим самим переносячи консерватизм церкви у світське життя, вносячи плутанину в голови людей, оскільки, якщо людина православна, то не повинна святкувати Новий рік, бо цього дня — суворий піст. Для католика чи протестанта Новий рік — завершальний день свята Різдва, тоді чому 7 січня — вихідний день? Більш того, з 2101 року православне Різдво припадає на 8 січня за григоріанським календарем, отже вихідний день треба буде переносити? І так кожні 128 років.
І тут ми підходимо до джерел наших відмінностей із західними країнами, звідки буде зрозуміло, чому нам так тяжко дається західний шлях. А джерела ці лежать у відмінностях між католицьким і православним християнством. У християнстві існує доктрина privato boni. Його трактування у православ’ї та католицтві істотно різняться, що створює надзвичайні труднощі при перекладі латинських трактатів. У православ’ї прийнятий переклад «відсутність добра». Тобто православ’я виходить з бінарної системи: добро — зло. Або те, або інше. Рай — пекло, земля — небо. І так далі. У католицизмі ж цей термін трактується як «відняття добра». Тобто зло є просто зменшенням добра, і, таким чином, зло і добро не розділені категорично, між ними існує ніби плавний перехід. Тому в католицизмі між пеклом і раєм з’являється чистилище. Ця система призвела до того, що між землею і небом з’явилася людина — не токмо твар божа, а саме особистість, а це привело до розвитку громадянських свобод, громадянських прав і громадянського суспільства, коли держава служить людині, а не людина — державі. Цьому сприяла Реформація — фактично ця революція була спрямована на право мислити — парафіянин здобув право спілкуватися з Богом безпосередньо, повз пастиря. Звідси ясно, чому Росія розвивалася абсолютно іншим шляхом. Передусім — церква від держави ніколи не була відділена, спочатку завжди була держава, потім вже особистість. Звідси й общинність, «государеві люди», і «нехай я буду погано жити, зате держава найкраща, найсильніша» тощо.
Більшовики відірвали народ від християнства, запровадили григоріанський календар, якоюсь мірою наблизили народ до Заходу, але замінили православ’я на комунізм — ту ж бінарну релігію. Робітник — буржуа, СРСР — США, ми — вони, свій — чужий, хто не з нами, той проти нас. А замість раю — комунізм. І держава — понад усе. А замість общини — колгосп. Тому комунізм ліг на благодатний грунт, і у нього виявилося так багато прихильників.
Порівнюючи два шляхи розвитку, можна відмітити переваги західного шляху — спорідненість з прогресом, новітні технології, і звідси високий рівень життя, примат особистості над державою. Система економічно самодостатня. Недоліки — індивідуалізм, масова культура, наркоманія, високий відсоток самогубств.
Переваги східного шляху — почуття спільності, милосердя, культурна самобутність, глибше сприйняття життя, вищий рівень моральності. Система духовно самодостатня. Недоліки — чужість прогресу, а звідси й низький рівень життя, примат держави над особистістю. Точніше, — відсутність особистості, придушення інакомислення. Економічний прогрес можливий тільки за зовнішніх вливань у систему або шляхом розпродажу природних запасів, або завдяки зовнішнім позикам, або внаслідок зубожіння народу.
Декларувати західний шлях розвитку і зберігати східний стиль мислення — отже заплутувати не тільки людей, а й самих себе. Американський філософ С. Гантінгтон пише: «Ідеї індивідуалізму, лібералізму, конституціоналізму, прав людини, рівності, свободи, влада закону, демократія, вільний ринок, відділення церкви від держави мають слабкий резонанс у ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддистській і православній культурах». Це підтверджує й те, що в слов’янських, але католицьких Польщі, Словаччині та Чехії реформи йдуть, а в православній Росії відбувається відкат назад. А вододіл якраз проходить по Україні.
Як наслідок різкого скорочення як зовнішніх вливань, так і «жирових запасів», що залишилися від СРСР, у нас почали активно пропагуватися старі методи управління, єдино можливі для першої стадії розвитку суспільства. Можна порівняти бінарне відношення у суспільстві з бінарною системою комп’ютера. У комп’ютері потрібні програми, й для такого суспільства потрібні програми. І держрегулювання. Але тоді треба забути про нові технології, інформаційний вибух і врахувати, що зміни зараз відбуваються швидше, ніж буде написано програму. Декларуючи посилення держрегулювання, треба бути послідовним до кінця, забути про західний шлях розвитку, заборонити свободу слова в будь-яких виявленнях, взяти на облік користувачів Інтернету, як у Китаї, націоналізувати власність, відгородитися від західної цивілізації й законсервувати себе на рівні технологічно відсталого суспільства. Інтеграція ж у Європу та економічне зростання можливі лише після розвитку громадянських свобод і громадських інституцій, що й вимагає насамперед Рада Європи, а в нас ці вимоги сприймаються як настирливі дрібниці.
А тепер повернімося до трьох психологічних стадій Лакана. Як я вже написав, наше суспільство тільки освоює другу стадію розвитку — стадію уявного. Це стадія, коли людина ідентифікує своє его. Й вона ставиться у центр розвитку — в центр держави. Тобто вона перетворюється із суті, котра думає про їжу, питво й матеріальне забезпечення, на особистість. Після цього вона переходить до третьої стадії. Стадії символічного, до примату закону над всіма громадянами без винятку й вилучення. На Заході закони — це символічний акт. Тому закон і виділено в окрему сферу — законодавчу. У нас же існують два офіційних законодавчих центри — Верховна Рада й Президент, і третій центр — напівофіційний законодавчий орган — Кабінет Міністрів разом зі своїми структурами, як, наприклад, ДПАУ, постанови яких на рівні реального домінують над законодавчими актами перших двох центрів, хоча на рівні символічного вони можуть бути й недійсними. Та й взагалі, законодавчі акти сприймаються як якась гра в закони: коли вигідно — застосовую, не вигідно — не застосовую, й ті, хто їх створює, по-моєму, серйозно до них не ставляться, інакше не виникало б стільки казусів. І йде трансакційна гра — хто більше ухвалить/скасує законів. Це супроводиться постійними взаємозвинуваченнями між Президентом і Верховною Радою, й ця подвійність, знов-таки, вносить плутанину в голови людей, відображаючи плутане ставлення до всього — однією ногою Україна стоїть у західній цивілізації (Новий рік), а другою — у східній (7 січня).
Тому абсолютно не варто дивуватися, що «реформи» не йдуть, виробництво падає, а борги з пенсій і зарплат зростають. Навпаки, дивно те, що виробництво падає повільно й борги з пенсій і зарплат зростають не так швидко.
У західних країнах створено досить ефективну систему контролю за виконанням законів з боку суспільства — це й повністю незалежна преса (незалежна саме від держави), це законодавче закріплення існування опозиції, це цивільний контроль на всіх рівнях виконавчої влади й місцеве самоврядування. І передусім можливості впливати на його діяльність не тільки під час виборів, а впродовж усього часу діяльності виконавчої влади. Більше того, навіть таємниця особистого життя, що свято додержується, не може розповсюджуватися на публічного політика. Публічна політика — це відкрите життя політика. Ці товариства ще називаються «відкритими», як сказав К. Поппер, маючи на увазі під «відкритим суспільством» не тільки відкритість його для контролю, а й відкритість для найрізноманітніших ідей і думок, оскільки ніхто не може гарантувати, що абсурдна сьогодні ідея не виявиться блискучою завтра. А відкритість ідей, навіть просто їх наявність — це рівень символічного. У нас же суспільство закрите, й тільки останнім часом воно почало зі скрипом прочинятися.
Із сказаного вище ясно, що пост президента — це характеристика розвиненої демократичної країни, яка перебуває на рівні символічного. Якщо існує розвинене демократичне суспільство й громадські інституції контролю, то президент може тільки прискорити розвиток суспільства, регулюючи баланс між прогресом і консерватизмом, якщо під консерватизмом розуміти його достоїнства — збереження позитивних досягнень у ході розвитку суспільства та моральних цінностей. За розумного підходу до консерватизму й потрібна боротьба ідей, оскільки те, що було передовим сьогодні, може стати гальмом завтра.
У разі закритого суспільства, за умов відсутності громадянських свобод, наділяючи президента надмірними повноваженнями, ми можемо скотитися до авторитарної, а потім — тоталітарної держави. Що у нас і відбувалося та чому підтвердження — Білорусь. Прибравши ж пост президента, ми ризикуємо назавжди залишитися азійською країною, оскільки колективний розум завжди консервативніший і завжди тягне назад, до несвідомого. Певно, президента треба звільнити від законодавчої сфери, але посилити його можливості зі стимулювання ухвалення нових законів або забезпечення їхньої корекції. Для швидкого входження в західну цивілізацію й збереження своїх цінностей потрібнi філігранна техніка та розуміння екзистенції явищ, що відбуваються. Найкраще, що властиве цим двом шляхам розвитку, зараз знаходить відображення в формуванні посткапіталістичного суспільства, але це вже предмет іншого розгляду. Пошук же третього, «особливого» шляху розвитку — це майя, ілюзія, і вона дуже вміло може зачаровувати й збивати мандрівника з його шляху. Хотілося б, щоб Україна зняла пелену майї та визначилася до того моменту, коли вона в черговий раз, але вже безповоротно, опиниться в руїнах.
