В усьому світі питання соціальної політики завжди викликали чимало суперечок. В Україні протягом кількох останніх років переходу від радянського минулого соціальна сфера зазнала надзвичайно важкого випробування. Це пояснюється багатьма причинами, більшість із яких добре відомі. Економіка країни переживає глибокий спад, і державі нелегко піклуватися про своїх літніх громадян. Ще більше ускладнює проблему демографічна ситуація: кількість пенсіонерів практично дорівнялася до кількості осіб, що працюють (в офіційному секторі економіки) і забезпечують внески до Пенсійного фонду. Люди звикли до певного життєвого рівня й очікують від держави набагато більше, ніж вона може їм сьогодні запропонувати. Втім, головною темою дискусії повинна бути не характеристика нинішньої ситуації, а способи її поліпшення. І, як це зазвичай буває в таких випадках, різні люди пропонують різні шляхи розв'язання проблеми.
У своїй надзвичайно цікавій статті ("День" № 136) Світлана Дубровська рішуче виступає проти запровадження в Україні системи соціального забезпечення, подібної до тих, що сьогодні існують в східноазійських "країнах, що дуже швидко розвиваються". Запровадити таку систему нібито рекомендував Джефрі Сакс, професор Гарвардського університету та радник урядів багатьох країн.
Я є членом Гарвардської групи економістів, яку очолює професор Сакс. Оскільки я вже досить довго вивчаю різноманітні проблеми, пов'язані з реформуванням економіки України, зокрема проблеми пенсійного забезпечення та соціальної політики, я також вирішив узяти участь у дискусії, яку розпочала ця стаття. Висловлені тут погляди належать мені особисто, а отже, їх не слід розглядати як ідеї Джефрі Сакса або всього Гарварду.
ШУКАТИ СХОЖОГО
Пані Дубровська вказує на чимало важливих відмінностей між східноазійськими "драконами", з одного боку, й Україною та іншими посткомуністичними країнами Східної Європи - з другого. Вона робить багато правильних висновків. Зокрема, що будувати ринкову економіку в країнах, де приватна власність існувала до початку періоду швидкого зростання, набагато простіше. В країнах Східної Європи приватну власність було майже повністю скасовано. Без сумніву, дуже важко змінити всю правову систему, аби відтворити інститут приватної власності. Але ще важче повернути повагу до нього в уми та серця людей, яким упродовж багатьох десятиліть повторювали, що цей інститут є згубним для соціального й економічного розвитку. Окрім того, характерні для східноазійських країн інтенсивність праці та її нерідко важкі, нелюдські умови практично неможливо перенести до країн колишнього соціалістичного табору, і робити це, звісно, ніхто не рекомендує.
Проте в статті висловлено декілька думок, з якими я, незважаючи на всю повагу до авторки, не можу погодитися. По-перше, мені здається, що не слід зосереджувати увагу на відмінностях між Україною та східноазійськими й іншими країнами. Завершуючи статтю, авторка чесно зізнається: "... чого робити не треба, ми знаємо доволі добре, а от питання про альтернативу досі залишається відкритим", - проте додає, що "... в кожнім разі нею не може бути скорочення реальної соціальної допомоги". Враховуючи складність нинішньої економічної ситуації та тяжке становище, в якому опинилася сьогодні більшість осіб похилого віку, наші дослідження мають спрямовуватися радше на пошук схожих рис у проблемах соціальної політики в Україні та інших країнах. Треба прагнути вивчити досвід і, використати досягнення цих країн у розв'язанні подібних проблем, а також уникати помилок. Стверджуючи, що Україна є особливою, ми зразу ж відкидаємо таку можливість. Я вважаю, що Україна не може собі дозволити на таку поведінку в час, коли нерозв'язані проблеми приносять страждання мільйонам її громадян.
Сьогодні в Україні купівельна спроможність пенсій та рівень життя пенсіонерів набагато нижчі, ніж у всіх країнах із розвинутою ринковою економікою і навіть у багатьох латиноамериканських, африканських та азійських країнах, що розвиваються. Велика частина українських пенсіонерів (майже 42%) отримують пенсії, нижчі від "прожиткового мінімуму", хоч і його не можна вважати припустимим для цивілізованої європейської держави. Проте цей факт не є результатом садистської ухвали уряду України чи зловмисної поради його іноземних економічних радників. Це не альтернатива, яку вільно вибрали серед інших можливостей, - а наслідок нинішньої економічної ситуації. Вдосконалюючи політику уряду, можна підвищити життєвий рівень літніх людей, але, з огляду на всі колишні та нинішні політичні помилки, сподіватися в найближчому майбутньому суттєвого покращення не випадає. Низькі пенсії є жорстоким фактом життя. Суспільство спроможне дати літнім людям рівно стільки, скільки воно може собі дозволити, враховуючи всі інші потреби, які треба задовільнити. Попри твердження пані Дубровської, якщо уряд не перегляне своєї політики й не проведе всеохопних економічних реформ, то зменшення обсягу соціальної допомоги дуже скоро стане неминучим. Власне, воно й було єдиною можливою "альтернативою" протягом останніх років: реальна купівельна спроможність середньої пенсії в Україні зменшилася від 1992 року більш, ніж на 70%.
НАВЧАТИСЯ ЧУЖОГО
За нинішніх економічних умов не прислухатися до порад провідних фахівців - недосяжна для України розкіш. Тим паче, що між програмами, які запропонували Гарвардська група, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, група Сороса та багато інших груп експертів (і західних, і українських), немає розбіжностей в основних напрямках реформ. Суть цих програм полягає не в скороченні видатків на соціальні виплати, освіту, науку та охорону здоров'я, як уважає авторка статті. Водночас треба зазначити, що, вимагаючи від уряду нереалістичних обіцянок ("жодних скорочень соціальних виплат") та фальшивих зобов'язань, ми не покращимо становища. Єдиним наслідком цієї безвідповідальної та, зрештою, несправедливої політики є втрата довіри до уряду, погіршення стану економіки й дальше зниження рівня пенсій та іншої соціальної допомоги.
Яку ж головну науку може здобути Україна, вивчаючи досвід інших країн? Підвищення рівня пенсій та вдосконалення соціальної сфери не можливе без міцної та здорової економіки. Аби досягти тривалого економічного зростання, потрібен стійкий ринок, заснований на приватній власності, ефективних банківській і кредитній системах та раціональній податковій політиці. Успіх азійських "тигрів" став можливим передусім завдяки ефективній економічній політиці, низьким податкам та забезпеченню прав приватної власності. В Україні велика частина економіки й досі перебуває під контролем держави. Тимчасом головна роль уряду - не керувати підприємствами, а контролювати виконання контрактів, виплату зарплати й виконання інших фінансових зобов'язань. Якщо ж уряд є основним порушником майнових прав та законодавства про виконання контрактів, то як він може створити нормальні умови для функціонування приватних фірм?
Ще одним джерелом успіху азійських "тигрів" є відкриті кордони для людей і капіталу, товарів та технологій. Щороку в ці країни інвестуються мільярди доларів. Політику відкритих кордонів запровадили й найближчі сусіди України, що вважається одним із важливих чинників їхнього успішного розвитку. Тимчасом як Польща, Чехія й Угорщина щороку приймають по 60-100 мільйонів гостей, Україну відвідують лише декілька мільйонів туристів. Тимчасом як ці три країни отримують щорічно від 3 до 6 мільярдів доларів прямих іноземних інвестицій, Україна отримує заледве одну десяту від цієї суми.
ПЛАТИТИ ЗА АДРЕСОЮ
Замість з'ясовувати, що не слід робити, доцільно спитати, що ж треба. В короткій статті годі дати повну відповідь на це запитання. Торкнуся лише декількох аспектів.
Податкова база має бути якнайширшою, податкові ставки - низькими, податкові пільги та субсидії треба скоротити до мінімуму. Нинішня податкова система України душить економічну діяльність. Податкова база України дуже вузька й охоплює лише ті підприємства, яким удається якось вижити за цих складних умов. Широко розповсюджені податкові звільнення та інші пільги окремим підприємствам і цілим галузям. Обсяг субсидій підприємствам (відкритих та прихованих), становить, за нашими оцінками, близько 25% ВВП і постійно зростає. В тому, що такі великі кошти витрачаються на інші цілі, й полягає причина низьких соціальних виплат та їхнього зменшення, яке відбувається набагато швидше, ніж вимагають об'єктивні чинники.
Податкова структура та пенсійна система мають стимулювати інидвідуальну ініціативу, заощадження й інвестиції. Податкові відрахування не повинні набувати форми штрафних санкцій на тих, хто здатен вести зисковний бізнес. Соціальні виплати мають бути якомога вищими й спрямованими тільки на найбідніших. Економічною діяльністю повинні перейматися підприємства, а не уряд, здатний ризикувати підприємець, а не адміністратор-бюрократ. Натомість соціальна допомога - справа держави. Проте чинна в Україні солідарна пенсійна система "негайних виплат" не стимулює ініціативу та заощадження. Вона ставить у невигідне положення підприємства, які виконують закони, стягуючи з них пенсійний податок, безпосередньо не пов'язаний із майбутніми пенсіями нинішніх працівників. Ця система веде до зростання тіньової економіки та сприяє згубному накопиченню заборгованості. Соціальна допомога надається великій кількості громадян (не обов'язково найбіднішим), і це також пояснює її низький рівень. Окремі види соціальної допомоги (наприклад, дитячі садочки для дітей працівників) досі здійснюють підприємства, що відволікає їхні ресурси від продуктивної праці.
Як відомо, сім років тому Польща вирішила скористатися порадами Джефрі Сакса й здійснила більшість запропонованих ним заходів. Сьогодні середній рівень пенсій у цій країні становить $240, середній рівень зарплати в промисловості - $370. За останніх кілька років реальна платня й пенсії значно зросли. І хоча їх рівень у Польщі в 5-10 разів нижчий, ніж показники західних та східноазійських країн із міцною ринковою економікою, він набагато перевищує зарплати та пенсії тих країн, які вирішили, що вони "особливі", й відмовилися від ринкових реформ: Білорусі, Болгарії (донедавна), Куби та Північної Кореї.
