Текст ухвали Сейму Польщі від 15 липня 2009 року щодо оцінки трагічних волинських подій 1943-го, в якій бездоказово стверджується, що «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія на кресах всходніх здійснювали антипольську акцію — масові мордування, які мали характер етнічної чистки та ознаки народовбивства», досі не оприлюднено у засобах масової інформації. При чому ця подія пройшла повз увагу не лише польських, а й українських ЗМІ. І тільки українські історики у своїх вузьких колах висловлюють занепокоєння: а як же вся та складна трудомістка робота із взаємного прощення, що багато років велася двома сторонами. На думку академіка Національної академії наук України, директора Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, голови Українського національного комітету істориків Ярослава Ісаєвича, ухвала вищого законодавчого органу Польщі нагнітає антиукраїнську істерію та ображає національну гідність українців, які споконвіку жили на Волині. Термін «креси всходні», вжитий у документі, засвідчує, що у Польщі досі існують ворожі наміри щодо етнічних територій України, зокрема Волині. Прикро, що такі наміри знаходять підтримку на найвищому — державному рівні найближчого західного сусіда України. Кому потрібна ця заява Польського Сейму? Невже зараз полякам вигідна конфронтація відносин із українцями? Чи, може, це потрібно зовсім не полякам? Про це ми говоримо з Ярославом ІСАЄВИЧЕМ.
— Ухвала «У справі трагічної долі поляків на кресах всходніх» знята із сайту польського сейму, — розповів «Дню» відомий український історик. — Йдеться в ній про 66-ту річницю так званих волинських подій. Знятий із сайту і протокол цього засідання, з якого видно, що текст поляки прийняли не голосуванням — текст був узгоджений всіма фракціями, всіма політичними партіями. Тоді головуючий, тобто маршалок сейму, зачитав, і люди сприйняли це довготривалими оплесками, і ці оплески свідчили про одностайне схвалення. Сказано в ухвалі, що згадують із болем українських цивільних жертв. Щоправда, не сказано, хто винен у цьому вбивстві. І сказано про те, що трагедія поляків має бути повернена історичній пам’яті сучасних поколінь. Це завдання для всієї влади. Але що мене найбільше бентежить... Цю ухвалу можна знайти тільки в інтернеті. Польська преса нічого не опублікувала. Як і наша. Мене це дуже здивувало й обурило: чому ніхто не протестує? Я говорив із деякими народними депутатами. У посольстві України у Варшаві відповіли: оскільки ухвала не була опублікована, ми її не помітили. Мені важко зрозуміти: то навіщо було Сейму Польщі приймати таку ухвалу, якщо її потім не донести до народу? Єдине пояснення — ця ухвала є подачкою екстремістам... Але ж не можна жартувати з такими речами! Ми не зацікавлені, щоби такі речі роздувати, будити. І Польща в цьому не зацікавлена. За великим рахунком, у цьому зацікавлена тільки Росія. На жаль, такі благородні росіяни — говорю про російську професуру, — які підтримували нас, українців, з точки зору своїх знань, відійшли. І мене особисто вони підтримували у захисті дисертації, виданні книжки — це було в часи певної деукраїнізації, цензури щодо антирадянських думок. На жаль, зараз такого типу російська інтелігенція не має жодного голосу й жодного впливу на путінсько-медведівську Росію. У Польщі, без сумніву, така інтелігенція має вплив. І без сумніву, вона була б обурена такою постановою. Але, гадаю, до них ця постанова не дійшла — адже польська преса про це не повідомила.
— Цей сумний ювілей, ці події, трагічні не лише для українців, а й для поляків, неодноразово згадували — і в 1993 році, і в 2003-му...
— Тоді, і шістнадцять, і шість років тому, ці сумні події відзначалися так, що польські газети («Виборча», «Реч Посполита») вели тривалу дискусію, в якій давали слово польським шовіністам, які є маргіналами, серед них немає солідних науковців. Так само немає солідних науковців, які працюють, скажімо, на Табачника чи інших, які друкують антиукраїнські статті в газеті «2000». Причому статті ці завжди мають і антипольський підтекст. І виглядає це так: «Ми з Польщею тепер маємо дружити. Польща несла згубу, загибель Україні, але завжди рятувала Росія». Одним словом, «Росія — це єдиний порятунок від польської небезпеки» — отака їхня політика. Але я б сказав, що росіяни й поляки, навіть ті, які вважають ОУН і УПА злочинцями, все ж таки визнають українців окремим народом. І українську державу визнають. Натомість офіційні особи дотримуються думки, що українці — це якесь непорозуміння. І дуже багато росіян, на жаль, вірять у це. Повертаючись до польських видань... Тоді дуже багато поляків займали об’єктивну позицію. Звичайно, вони не виправдовували жодних убивств невинних людей, і ми також не виправдовували. Той, хто захоплюється поемою Шевченка «Гайдамаки», не захоплюється вбивством дітей і вагітних матерів. І, до речі, серед поляків часів Шевченка були такі, які солідаризувалися з боротьбою українського народу проти Польщі... До так званих Волинських подій наш інститут ще 2003 року видав книжку «Волинь і Холмщина. 1938 —1947. Польсько-українське протистояння та його відлуння». До неї ввійшли спогади поляків — учасників тих подій — і аналітичні статті. У них ішлося про те, що трагедія 1943 року була викликана дуже нерозумною, по суті, злочинною політикою польського уряду, який відійшов від заповітів Пілсудського. Тому ще в 1938 році почали знищувати православні церкви на Холмщині і проводили різку антиукраїнську політику на західному кордоні Польщі. І тим, по суті, готували таку долю, антипольські настрої.
— Торік ви опублікували статтю під назвою «Не підливати олії у згасаюче полум’я». Що стало її темою?
— Я писав про «волинський» монумент у Варшаві. Відкриття 11 липня 2008 року у сквері, названому Волинським, пам’ятника для вшанування жертв «трагедії польської Волині і південно-східних кресів 1943—1944 рр.» (саме так назвав цей монумент президент Польщі Лех Качинський) на тлі всіх позитивних акцій, проведених урядами і громадськістю України й Польщі, прозвучало вкрай шкідливим і нічим не спровокованим дисонансом. На відміну від урочистостей, проведених 2003 року, рік тому йшлося виключно про польські жертви. Таке розуміння засвідчила, зокрема, назва «польська Волинь». Вона некоректна, бо волинський регіон сформувався ще в Київській Русі й Галицько-Волинському князівстві, а пізніше, незважаючи на довгі сторіччя денаціоналізації-русифікації в царській імперії та СРСР і полонізації в міжвоєнній польській державі, зберіг свій український характер. За офіційним польським переписом 1931 року, тут проживало 70,4% українців, 15,2% поляків та україномовних римо-католиків, 9,8% євреїв, 1,1%, росіян, 2,2%, німців і 1,1% чехів. Аж ніяк не можуть символізувати «польськість» волинської землі такі елементи меморіалу, як пілони у вигляді свічок із назвами всіх повітів «польської Волині». Я розумію, що, можливо, назва «польська Волинь» — метафорична. Припустімо, ми можемо вжити словосполучення «українська Канада» щодо українського поселення Канади... Але ж ті, хто читає цю назву — «польська Волинь», розуміють її по-справжньому, в буквальному значенні слова. Цікаво, як поставилося б польське суспільство до того, що, наприклад, у Німеччині почнуть споруджувати пам’ятники жертвам «Німецької Сілезії», «Німецької Померанії» (Помор’я), «Німецької Східної Пруссії», на яких будуть викарбувані назви головних міст і земель, які після війни увійшли до складу тодішньої Польської Народної Республіки? З їхніми давніми назвами — Бреслау, Опельн, Данціѓ, Ельбінѓ тощо? Німецькими ці регіони можна назвати з більшим правом: перед масовою примусовою депортацією німців і масовою втечею населення німців постійно було понад 95%... Отож, повертаючись до відкриття монумента у Варшаві, зазначу: не можна було такого робити. Приватно, напевно, хтось би міг собі таке дозволити, але уряд не мав би брати участі в такому суто реваншистському акті. Єдине, з чим можна погодитися, то це з трактуванням «польської Волині» як однієї з національних культур, що розвинулися в українських землях. Якщо ж під визначенням «польська Волинь» йдеться про ту частину Волині, яка від 1919-го до 1939 року належала до польської держави, то виникає питання, чи перед 1919 роком це була «російська Волинь» — адже тоді вона належала Російській імперії. Чи розуміти це переносно, — як відображення внеску польського населення в історичний розвиток і культуру волинського регіону?
— Як можете підсумувати сказане вище?
— В Україні повільно, але неухильно зростає розуміння позитивного значення для країни польського прикладу і самого факту існування суверенної польської держави як чинника, сприятливого для української державності. На жаль, і серед українців, і серед поляків дотепер мало хто знає про нечисленні, але принципово дуже важливі спільні акції УПА і польського АКівського підпілля в останні роки їхньої діяльності. Досвід співпраці між ними, забутий або спаплюжений комуністичною і шовіністичною пропагандою, заслуговує на увагу. Він є складовою історії таких взаємин українців і поляків, які відповідали інтересам обох народів. 11 липня 2003 року у волинському селі Павлівка (колишнє містечко Порівськ) відбулася сумна врочистість. Українці й поляки зібралися, щоб вшанувати пам’ять мирних жителів краю, вбитих, закатованих і насильно депортованих під час Другої світової війни і в перші післявоєнні роки, затаврувати страхітливі злочини, згадати добрим словом тих, хто, ризикуючи життям, рятував людей. Президенти України й Польщі відкрили тоді пам’ятний хрест, на постаменті якого викарбовано текст «Схиляємо голови перед світлою пам’яттю поляків та українців, які стали жертвами міжнаціонального конфлікту». Напис засвідчив досягнення певного компромісу. У виступах церковних ієрархів, культурних діячів і політиків провідним став заклик «Просимо вибачення і вибачаємо». Шість років тому екстремістським силам не вдалося перетворити шістдесяті роковини волинської трагедії на привід для маніфестацій, які шкодять добрим відносинам народів і держав, служать підставою для висування взаємних звинувачень. Значна частина негативних стереотипів, що видавалися вічними, була подолана. Сусіди вчилися робити кроки на шляху принципового порозуміння, в тому числі, завдяки осмисленню позитивних аспектів історичної спадщини. Важливу роль у цьому процесі відігравали спільні конференції, серед них, зокрема, міжнародні семінари «Україна — Польща: важкі питання». Науковцям, як нікому іншому, зрозуміла складність і травматичність тематики міжнаціональних конфліктів, яка створює величезні труднощі у баченні причин і характеру протистояння: кожна сторона намагається бачити тільки свої болі. Щоб піднестися над однобічністю підходів до таких історичних подій, треба взяти до уваги прагнення та інтереси протилежної сторони. Історикам, які працюють із документами, а не піддаються впливу емоцій, більше з руки аналізувати минулі події у всій їхньої різнобічності. Здоровий глузд підказує: й надалі треба докладати всіх зусиль для взаємного порозуміння, виховувати суспільство в такому дусі, щоб політизація спогадів про минуле не ставала на перешкоді співробітництву. Коли ж окремі епізоди вириваються із загального контексту явищ, то завжди виникає небезпека і спокуса однобічного використання минулого — як політичного інструменту.
P.S. Коли стаття готувалася до друку, на «інтернет-ухвалу» Сейму Польщі надійшов перший відгук — це заява Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння». У ній, зокрема, йдеться про те, що «Надсяння» вважає непоправною ухвалу польського сейму щодо оцінки трагічних подій у новітній історії українсько-польських відносин. «На жаль, замість всебічного аналізу та виваженої оцінки трагічних подій у новітній історії українсько-польських взаємин в ухвалі сейму бездоказово стверджується, що Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія на т.зв. кресах здійснювали антипольську акцію — масові замордування, які мали характер етнічної чистки і ознаки народовбивства, тобто геноциду», — наголошується у заяві. Про це «Дню» повідомив голова товариства Володимир Середа.
Подаємо повний текст заяви:
«Присутні 15 липня ц.р. на засіданні Сейму Речі Посполитої посли стоячи вислухали підготовлений президією сейму проект ухвали у справі трагічної долі поляків на т.зв. східних кресах, тобто західноукраїнських землях, і довготривалими оплесками її схвалили.
Антиукраїнська істерія, — яку в минулому році під приводом відзначення на найвищому державному рівні 65-ї річниці «різні», «народовбивства» поляків на Волині роздмухували різні кресові, комбатантські (ветеранські) організації, а серед них і невгамовний ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залєскі, — на жаль, досягла зали засідань польського парламенту.
На наше глибоке переконання, кожна неупереджена людина не буде заперечувати, що на Волині у роки нацистської окупації точилася жорстока братовбивча боротьба за державне і політичне майбутнє цієї землі між гнобленим місцевим українським людом, відділами Української Повстанської Армії та озброєним польським підпіллям усіх політичних орієнтацій, польською поліцією, яка від весни 1943 року стала вірнопіддано служити нацистським окупантам. Утвердженню майбутньої «польськості» цієї території також служили декілька тисяч добре озброєних і вишколених вояків і офіцерів 27-ої Волинської піхотної дивізії АК.
На превеликий жаль, місцеві польські селяни, колоністи стали заручниками політичної гри своїх провідників, і в результаті багато з них постраждало. Але при цьому не можна замовчувати, що від польської зброї на Волині, на своїй прабатьківській землі, одночасно загинули також тисячі українців.
Якщо ми насправді прагнемо взаємного примирення і прощення, то скажімо сучасним поколінням польських і українських громадян, що у ці ж сорокові роки, крім трагічних подій на Волині та в окремих місцевостях Східної Галичини, українці пережили криваву трагедію і на Закерзонні.
Сотні беззахисних українців, замордованих у Павлокомі над Сяном чи в Сагрині на Холмщині — це не єдині жертви випадкових злочинів, вчинених польськими боївками.
Ніхто не має права забувати, а тим більше свідомо замовчувати про тисячі українських селян, жінок, дітей, людей похилого віку, замордованих у Бересті, Верховинах, Новосілках, Верешині, Ласкові, Шиховичах, Мягкому на Холмщині, Пискоровичах, Горайцю, Малковичах, Березці, Бахові у Надсянні та в багатьох десятках інших місцевостей на південно-східних теренах сучасної Польщі, єдиною виною яких було те, що вони були українцями.
Не забуваючи свого минулого, вважаємо обов’язком усіх нас гідно, по-християнськи вшанувати пам’ять як українців, так і поляків, які стали невинними жертвами цих братовбивчих конфліктів.
Роками ніяк не наважуються посли польського сейму висловити офіційну політично-правову оцінку депортаційної акції «Вісла», яка була здійснена польським комуністичним режимом у 1947 році. Невже її головна мета — «розв’язати остаточно українську проблему в Польщі», так як це передбачали ідеологи і виконавці цієї злочинної за своєї суттю і методами проведення операції, не потребує аналізу й оцінки сейму сучасної демократичної Польщі?
Однак, на жаль, замість всебічного аналізу та виваженої оцінки трагічних подій у новітній історії українсько-польських відносин в ухвалі Сейму бездоказово стверджується, що Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія на т.зв. кресах здійснювали антипольську акцію — масові мордування, які мали характер етнічної чистки і ознаки народовбивства, тобто геноциду.
Замість очікуваного від сейму кроку назустріч справжньому примиренню і поєднанню між нашими народами, своєю ухвалою він завдав цій благородній справі великої шкоди.
Схвалено делегатами звітно-виборчої конференції Львівського суспільно-культурного товариства «Надсяння» 26 липня 2009 року в м. Львові».
КОМЕНТАРI
«НАВІЩО «ПЕРЕФОРМАТОВУВАТИ» ДОСЯГНУТЕ ТАКИМИ ЗУСИЛЛЯМИ?»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Ця сторінка історії, зрозуміло, болісна для польського народу. Серед загиблих є родичі, близькі нинішніх громадян Польщі. Ті події виринають в пам’яті, з’являються в альбомах, книгах... Нашарування минулого на сьогоднішній дуже складний день тлумачаться під кутом зору тієї чи іншої політичної сили. Я брав безпосередню участь у розв’язанні цього питання на рівні Кучма — Квасневський. Ми перепросили один у одного, покаялися, відкрили пам’ятники — мені видалося, що це було підбиття підсумків в цій сумній історії, і дискусія на цьому завершилась, принаймні на високому державному рівні. Люди можуть і, очевидно, повинні мати різні думки з цього питання як громадяни. Але на рівні президентів парламентів, урядів сторінка перегорнута. Мені хотілося б думати, що ця проблема не буде більше порушуватись з точки зору оцінок і висновків на майбутнє.
Відверто скажу, я не розумію для чого на рівні Сейму приймати рішення з оцінками Волинських подій. Якщо мова йшла про відзначення тих подій, то заперечень не виникає. Але не обов’язково було переформульовувати й переформовувати досягнуте такими зусиллями. Можна було просто сказати: «Ми вшановуємо цю трагічну дату в історії Польщі й України. Не ми цю війну розв’язали, а розв’язана вона була поза цими двома країнами, а ми тепер мусимо шукати розв’язання тих гострих суперечностей, які існують в людській пам’яті». В такому викладенні це було б зрозуміло. Але якщо говорити про геноцид як нищення одного народу іншим — я б застеріг польських колег від цього. Таке визначення може потягнути за собою тлумачення кожним на свій смак. А мені не хотілось б знову до цього питання повертатися, бо ж знайдуться люди і в Україні, і за її межами, які використають ці розбіжності в українсько-польських стосунках на свою користь. Проблемне питання в політиці дуже легко підняти, а залагодити його потім надзвичайно важко.
«МИ РОБИМО СЕРЙОЗНІ КРОКИ НАЗАД. НА ЖАЛЬ»
Марек СІВЕЦЬ, віце-президент Європейського парламенту:
— Ця постанова — результат процесу, який стосується не тільки Польщі чи України. Кожна європейська країна зараз намагається сформувати свій власний погляд на історію, і він — цей погляд — часто відрізняється від загальноприйнятого ще декілька років тому. В Німеччині сьогодні сформувався зовсім інший підхід до оцінок подій Другої світової війни та її жертв. В Україні також відомо декілька випадків вшанування воїнів УПА як національних героїв. Наближення до розуміння історії неможливе без переосмислення. А на шляху переосмислення можуть зустрічатися різні повороти. Можливо, тому зараз у постанові сейму домінує більш радикальна риторика, ніж це було в 2003 р. Я не поділяю це рішення. Я надаю перевагу мові взаєморозуміння, яку українці та поляки так довго намагалися знайти. Але приходять нові люди, які намагаються використати історію для досягнення особистих цілей. Я вже наводив приклад Німеччини. Зовсім недавно ми також були свідками тривожного випадку в Угорщині, де активізуються напівфашистські організації, і вони мають багато прибічників. Всі ми щодо розуміння історії робимо серйозні кроки назад. На жаль.
«МИ ПОВИННІ ПЕВНИМ ЧИНОМ ВІДРЕАГУВАТИ...»
Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, професор, доктор історичних наук, заступник директора Інституту українознавства ім. І. П. Крип’якевича:
— Я зараз тримаю перед собою текст згаданої постанови, і в мене подвійні почуття. З одного боку, постанова написана досить толерантно, вона вшановує пам’ять поляків, які загинули в роки Другої світової війни, в тому числі в українсько-польському конфлікті. Це право поляків — вшановувати своїх загиблих. У постанові, яка присвячується 66-й річниці страшних подій на Волині, сейм дуже тонко підкреслює, що ті вбивства мали ХАРАКТЕР етнічної чистки і РИСИ геноциду — ще раз зазначаю: не геноцид, а риси геноциду. Разом із тим, поляки говорять, що українські жертви згадують з болем. Правда, про сам конфлікт вони нічого не зазначають. Останній абзац присвячений вдячності українцям, які рятували своїх сусідів. Поляки наголошують, що про ту трагедію потрібно пам’ятати в ім’я порозуміння між народами нашої частини Європи, а особливо між поляками й українцями. У цьому плані ця постанова виглядає як пошанування пам’яті жертв.
З другого боку, мені особисто як історику не подобається термін «креси всходнім», тобто східні терени Польської республіки. Цей термін, що означає окраїнні землі, є образливим для українців. Хоча ця польська постанова не забороняє нам теж прийняти постанову про вшанування пам’яті українських жертв, що полягли в українсько-польському конфлікті.
Третій момент, який варто відзначити: нам — сучасникам — необхідно пам’ятати, що будь-яка мета, в тому числі визвольна, повинна засновуватись на гуманістичних засадах. Невиправдані заходи очищення українських земель від польського цивільного населення залишають похмурий слід на історії взаємин українців і поляків.
Я знаю настрої поляків з цього приводу, бо, зрештою, є безпосереднім учасником українсько-польських переговорів, засідань із цих питань. Я думаю, що це остання такого роду постанова (було кілька попередніх). Вона заснована на історичних дослідженнях і не говорить про геноцид.
Цікавий момент. У мене є стенограма засідання сейму, на якому приймалася постанова. Її обговорення зайняло від сили дві-три хвилини, і приймалася вона не голосуванням. Після прочитання постанови її прийняли шляхом вставання і довготривалими оплесками. Ніхто не був ні «за», ні «проти». Мені видається, що цей документ — постановка крапки в цій довготривалій історії. Хоча з нашого боку крапку ще не поставлено. Ми теж мали б певним чином відреагувати — не на ту постанову, а на історичні події, які мали місце наприкінці Другої світової війни. Це важливо і для нас.
Після 2003 року, коли були прийняті примирливі документи й польським сеймом, і Верховною Радою стосовно волинських подій, нова постанова від 15 липня цього року не вносить розбіжностей.
