В сучасному суспільстві вища освіта - основа не лише науково-технічного проґресу, а й розвитку демократії. Досить промовисто висловився з цього приводу один із батьків-засновників США Томас Джеферсон: "Джерелом найвищої влади над суспільством є саме суспільство. Якщо ми вважаємо, що суспільство є недостатньо освіченим, щоб здійснювати свою владу з повною відповідальністю й компетентністю, то вихід із такого становища полягає не у позбавленні суспільства влади, а в наданні йому цієї влади за допомогою освіти".
В Україні на таке місце і роль освіта зможе претендувати лише в разі широкомасштабного й докорінного її реформування.
Після здобуття незалежності Україна деякий час намагалася зберегти стару (ще радянських часів) суперцентралізовану, уніфіковану, вкрай заідеологізовану систему вищої освіти, до того ж недостатньо фінансовану й жорстко контрольовану державою. Очевидна безперспективність такого шляху змусила керівників освіти вдатися наприкінці 1993 року до реформ, але й досі вони мають косметичний характер, прирікаючи вищу освіту на швидку деґрадацію та руйнацію, а студентів і викладачів - на відчай і зубожіння. Переважна більшість положень Державної національної програми "Освіта" ("Україна ХХІст."), що її Кабінет Міністрів затвердив 1 листопада 1993 року, залишається декларацією про наміри: "пріоритетність розвитку освіту України", "подолання монополії держави на освіту", "створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів", "перехід до державно-громадської системи управління освітою" тощо. Не виконується й постанова Верховної Ради "Про рекомендації учасників парламентських слухань про стан освіти України" від 17 лютого 1995 року.
Становище може врятувати лише курс на справжнє реформування вищої освіти, тобто осучаснення всього найкращого, що було в старій освітній системі, та наполегливі пошуки і запровадження всього нового, із вивченням і творчим застосуванням світового досвіду й за фінансової підтримки відповідних міжнародних організацій та установ.
Світовий досвід доводить, що позитивні результати може мати лише така реформа освіти, яка передбачає:
1. Більше розмаїття навчальних закладів, зокрема активний розвиток приватних освітніх установ.
2. Урізноманітнення джерел фінансування державних навчальних закладів, тобто пошуки й використання позабюджетних коштів.
3. Перегляд ролі держави й уряду в розвитку освіти.
Одним із головних напрямів має стати вільний розвиток приватної або недержавної форми вищої освіти, яка, за спостереженнями американських дослідників, набуває дедалі більшого значення майже в кожній країні. Це зумовлено поглибленням загальної кризи традиційної державної системи вищої школи, вступом людства до інформаційного суспільства, розширенням ринкових відносин і проникненням їх у сферу навчання, більшою здатністю недержавних вузів швидко пристосовуватись до бурхливих змін у суспільстві.
В Україні цей важкий процес додатково штучно ускладнюють деякі державні чиновники. Проте всупереч усім перешкодам недержавна форма вищої освіти і в нас набуває поширення, доводячи свої чималі переваги й принісши вже чимало користі.
Недержавні вузи зуміли швидко зреаґувати на гострий дефіцит кваліфікованих фахівців менеджменту, маркетинґу, фінансів, господарського права тощо. Частина відрахувань від діяльності недержавних вузів опосередковано йде на підтримку державного сектору освіти. Завдяки роботі в недержавних вузах тисячі висококваліфікованих учених і викладачів утрималися від виїзду за кордон або зміни фаху. Десятки тисяч додаткових навчальних місць для студентів із заможних родин значно збільшили шанси абітурієнтів із бідних родин на вступ до державних вузів. Деякі недержавні вузи швидко перетворилися на центри наукової та науково-методичної роботи, стали осередками навчання наукових і педагогічних кадрів найвищої кваліфікації. Нарешті, недержавні вузи легше входять у світовий освітній простір, привертають увагу й отримують фінансову допомогу з боку зарубіжних фондів.
Слід також врахувати, що недержавні навчальні заклади - це елементи громадянського суспільства, яке перешкоджає одержавленню всіх сфер життя людини і є одним із ґарантів її свободи, рівності й самостійності. Тому ставлення держави (точніше, її чиновників) до недержавної форми освіти - це, перш за все, ставлення до свободи й демократії.
Щоб допомогти вижити системі вищої освіти, треба, насамперед, створити загальнонаціональну (а не просто державну) комісію незалежних експертів для аналізу справжніх масштабів і можливих наслідків кризи, що вразила вищу освіту. Одночасно слід провести нові парламентські слухання і всенародно обговорити стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні, розробивши на основі такого обговорення реалістичні стратегії реформи вищої освіти.
Важливе завдання - відшукати додаткові джерела фінансування, зокрема, спробувати отримати кошти від Світового Банку, який лише протягом 80-90-х років витратив на розвиток освіти понад 5 млрд. доларів.
Ми не просунемося вперед, поки державні чиновники ставитимуться до недержавних вузів як до прибуткових установ. Треба рішуче зменшити податковий тягар на них, який є гальмівним, конфіскаторським і не відповідає світовим стандартам.
Бажано підходити до державних і недержавних вузів не як до протилежних і протиборчих систем, а як до двох взаємодійних і взаємодоповнювальних форм єдиної системи вищої освіти. Надати їм рівний статус і можливості у відкритому чесному змаганні довести своє право на існування та розвиток. Крім того, потребують перегляду умови, вимоги й критерії атестації та акредитації навчальних закладів обох форм вищої освіти. Слід зробити їх об`єктивнішими, зрозумілішими й стабільнішими, створити відкриті, чіткі, ефективні механізми проведення атестації та акредитації, а інформацію про їх результати зробити загальнодоступною.
Запозичуючи світовий досвід, ми повинні вивчити й помилки, що їх припустилися в розвитку своєї вищої освіти розвинуті західні країни, досвід трансформації освітньої системи в передових азіатських країна і перші успіхи її модернізації в посттоталітарних європейських країнах.
