Отак і з нашим європейським походженням: скільки не переконували б нас деякі політики в тому, що ми повним ходом крокуємо шляхом побудови правового суспільства й от-от возз’єднаємося з цивілізованими країнами Європи, географічним центром якої є наша країна, — від цього наше суспільство не стає ні цивілізованішим, ні західнішим. Ми, як і раніше, стоїмо на стику двох гілок людської цивілізації, йдучи в майбутнє своїм неповторним, своєрідним шляхом. І багато з того, що деякі спостерігачі тлумачать як топтання на місці й навіть екзотичний відступ від демократичних стандартів Заходу, насправді є характерною особливістю нашого буття, історичного розвитку нашої євразійської культури.
Саме такою особливістю можна вважати той факт, що, попри проголошений курс на будівництво правової держави, наша країна дедалі більше завертає на шлях авторитаризму. Сьогодні це виявляється вже не тільки в ностальгічних статтях про Піночета й позитивну роль авторитарних режимів у виході з кризи, які зарясніли у пресі. Авторитаризмом віє і від дій найвищого політичного керівництва країни.
Досить пригадати застосовані прем’єром Валерієм Пустовойтенком методи для «вибивання» з директорського корпусу грошей у Пенсійний фонд. Точно кажучи, дії прем’єра мають незаконний характер, будучи реанімацією більшовицького принципу «грабуй награбоване». Знову на рівні глибокої підсвідомості актуалізується думка про те, що над Законом може стояти певний вищий принцип «революційної справедливості».
До таких заходів вдавались і раніше, але робили це завуальовано, шляхом посилення тиску податкових органів. А тепер це роблять відкрито й навіть із помпою.
Проте, як не дивно, волюнтаристські дії прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка дістали широке схвалення в народі. Прості люди з власного досвіду знають, що в сучасних умовах більшість підприємств обросли дрібними комерційними структурами, через які директори відмивають гроші, прокручують дрібні фінансові афери, забезпечуючи цим свій матеріальний добробут. А переважна більшість робітників від цих «позабюджетних коштів» нічого не має. Тож вони вважають таке насильство актом справедливої відплати, хоча, за великим рахунком, воно протизаконне й веде до відходу від принципів правової держави.
Більше того, такі методи, запозичені з арсеналу криміналітету (не випадково Євген Марчук часто вживає термін «державний рекет»), піднімають в очах народу авторитет тих, хто їх застосовує. У наших умовах людей уже не лякають терміни «авторитаризм», «диктатура», «режим сильної руки». Навпаки, соціологічні опитування переконливо свідчать: дедалі більше громадян України вважають, що тільки в такий спосіб можна сьогодні вийти з кризи, врятувати країну від цілковитого колапсу.
Ще одна особливість нашого євразійського буття полягає в тому, що в Україні починає брати гору, відкрито легалізуючи свої структури, тіньова економіка в клановому, олігархічному вигляді. Ми спостерігаємо, як методи тіньової економіки дедалі активніше використовують у найвищих ешелонах влади, аби зміцнити свої політичні й економічні позиції. І застосування цих методів неминуче породжує спокусу й надалі порушувати закон «для загального блага».
Фактично в нас створюється олігархічний капіталізм, коли певна група магнатів завдяки близькості до найвищого керівництва країни має змогу монопольно отримувати прибуток на прибуткових економічних нішах. Олігархи, перебуваючи під державним «дахом», формують великі капітали і щедро діляться ними з «небожителями». При цьому олігархи можуть навіть дозволити собі не дотримуватись окремих положень закону. Водночас у нашій країні можуть розорити будь-яку небажану комерційну структуру, безцеремонно застосовуючи всю потужність репресивних органів державної машини.
Знаменно, що майже те саме відбувається й у більшості країн СНД. Так, потужність кланів виявилася під час фінансової кризи в Росії. Коли олігархи відчули загрозу з боку молодих реформаторів (В.Кирієнка, Г.Нємцова й інш.), вони підштовхнули вибух фінансової кризи. Втративши значні кошти, олігархи зберегли свої керівні позиції.
Усі ці риси можна, ясна річ, назвати прикрими збоями, які найближчим часом вдасться подолати. Проте ще Гегель сказав: усе дійсне розумне, усе розумне дійсне. Тож у цій випадковості прозирає неминуча закономірність.
Аналіз подій дедалі більше переконує, що ми не можемо побудувати свою економіку точно відповідно до рецептів наших західних кредиторів. Ми — більше східна, ніж західна культура. І, як показала криза в Азії й Росії, ми не можемо не враховувати східне коріння у своєму історичному минулому. Західну економіку в чистому вигляді у нас створити неможливо. Принаймні на це піде не одне століття. Східне начало в нашій культурі незмінно бере гору. Ігнорувати цей факт — означає витати в ілюзіях.
І це не випадковий відступ від проголошеного Президентом курсу на будівництво правової держави, а закономірний етап розвитку нашого суспільства. Можна скільки завгодно розводитися про переваги західного шляху розвитку, мріяти про входження в число економічно розвинених демократичних держав світу, але культурні традиції нашого народу незмінно перемагають і накладають свій потужний відбиток на будь-які політичні дії. Всупереч усім добрим намірам культура нашого народу рухається в тому напрямі, в якому її орієнтовано всім ходом історичного розвитку.
Тому швидкої інтеграції в західноєвропейське суспільство не буде. Ми повинні пройти тривалий і болісний шлях зрощення двох культур у масштабах як України, так і всього світу. Це наш хрест, від якого нікуди не подінешся. Тож нинішню кризу слід розглядати саме в цьому плані, а не як трагічний збіг обставин. Ми приречені та те, щоб пройти спочатку через клановий, а згодом — олігархічний капіталізм, через жорсткий авторитаризм аж до тоталітаризму. Перш ніж ми побудуємо вільну ринкову економіку і правову державу, ці політичні системи й режими повинні вичерпати свої межі зростання і дійти до кризи.
