Демографи можуть зробити прогнози не тільки на майбутнє, а й обчислити, що було б, якби... Якби не війни, репресії, депортації, голод, Голодомор. Фахівці Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, провівши велике дослідження демографічних процесів в Україні, дійшли висновку, що, якби не Голодомор 1932—1933 років та не сталінські репресії, нині нас було би на шість мільйонів більше. Шість мільйонів — це на 1,5 мільйона більше, ніж жителів сучасної Грузії чи Норвегії (по 4,4 мільйона) і на 0,5 мільйона більше, ніж жителів сучасної Данії (5,4 мільйона). Причому все це — враховуючи втрати у Другій світовій війні, голод 1947 року, подальші репресії, міграції, різке зниження народжуваності та високу смертність в 90-х — нас однаково було б нині 52,5 мільйона. Дослідження робили багато вчених: до демографів долучилися фахівці Інституту історії НАН України, Українського інституту національної пам’яті, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І.Ф. Кураса. Детальніше про об’ємну роботу «Дню» розповіли експерти Інституту демографії та соціальних досліджень — завідувач сектору проблем тривалості життя і здоров’я населення Олена ПАЛІЙ та провідний науковий співробітник, кандидат економічних наук Павло ШЕВЧУК.
— Розкажіть, будь ласка, як вдалося зібрати такі матеріали і вийти на цифру шість мільйонів ненароджених українців?
Павло ШЕВЧУК:
— Суть полягає в наступному: використовуючи різні методи, в тому числі беручи до уваги й архівні матеріали, було обчислено, скільки було втрачено жителів України в 30-х роках минулого століття. Велика заслуга в цьому — нашого співробітника Омеляна Рудницького, який чи не півжиття займався цим: збирав архівні матеріали в Києві, також йому присилали з Росії (він займався й дослідженням територіальних перетворень в Україні — що тоді трапилося). Тобто, враховуючи всілякі недописки чи приписки новонароджених, які робилися владою в ті роки, ми обчислили, скільки було втрачено в роки Голодомору і під час репресій в 1937 — 1938 роках. Йдеться про те, що спершу наприкінці 20-х років владою було недораховано кількість народжених — вона була занижена, щоб потім не сказали, що вони померли. Під час Голодомору була висока смертність, яка припала на найбільш слабких — немовлят, дітей молодшого віку. Потім ще під час репресій Україна втратила велику кількість людей. За допомогою архівних матеріалів було визначено, яким чином спотворювалися дані перепису 1939 року, і це було співставлено з матеріалами колишнього Інституту демографії, який колись діяв у Києві. Частково збереглися їхні матеріали, які не були спотворені. І за допомогою всіх матеріалів було встановлено, що за проміжок між переписом 1927—1939 років було втрачено — тими, що не народилися, й тими, що померли — близько 5,5 мільйона людей. Також встановили вікову структуру, і спрогнозована вона була на ретроспективі. Тобто ми знали приблизно показники смертності й народжуваності всього населення, що залишилося в Україні впродовж цього проміжку часу. Звісно, за винятком воєнних років. Ми прогнозували — якби вони жили до цього дня, якби не було всіх катаклізмів — за показниками природного руху і без міграцій. Враховуючи показники смертності й народжуваності, які властиві всьому населенню України, було встановлено, що їх, їхніх дітей і онуків нині було би більше — на кількість до шести мільйонів. Тобто вони б частково залишалися в нашій віковій структурі у старшій віковій групі, а їхні нащадки давали б на початок 2008 року до шести мільйонів.
— Тобто до 46 мільйонів можна було б додати ще шість?
— Так.
— Якою була чисельність населення в Україні до Голодомору?
Олена ПАЛІЙ:
— За переписом 17 грудня 1926 року на початок 1927 року — 29 мільйонів 296 тисяч людей. Потрібно мати на увазі, що тоді Україна була без Західної України, яка приєдналася в 1939 році, а Закарпатська область і Буковина — у 1945 році.
— Ваш колега сказав, що дані народжуваності занижувалися. Значить, це — не точні цифри...
— Справа в тому, що дані перепису друкувалися не в той самий день. Їх тривалий час обробляли, тим більше, що тоді не було техніки і, можливо, це було неумисне заниження чисельності народжуваності, тому що багатьох дітей не встигали зареєструвати. Тим більше, що тоді вже перейшли від церковної реєстрації актів цивільного стану до державної, і часто дитина помирала на першому місяці життя — тоді це траплялося частенько — і її просто не встигали зареєструвати до того, як вона померла.
— Якою тоді була середня народжуваність в Україні?
— У 1927 році сумарний показник народжуваності був понад п’ять дітей в середньому на одну жінку. З них — більше шести в сільській місцевості й трохи більше трьох — в міській. Сільське населення складало тоді 80% від усього населення (нині — 32%). Всі процеси, які відбувалися на селі, дуже впливали на загальні показники по країні.
— В Європі такі самі були тенденції з народжуваністю, як в Україні — в середньому п’ять дітей на одну жінку?
— Здебільшого, особливо в Східній та Центральній Європі, тоді ще були багатодітні сім’ї. Хоча процес зниження народжуваності в західних країнах розпочався раніше, особливо у Франції, але насправді ці процеси розвинулися після Другої світової війни... Звісно, жінки, в тому числі й в Україні, народжували багато дітей, бо тоді була висока смертність. Як правило, перші діти помирали. Я наведу типовий приклад: моя бабуся народила вісьмох дітей, з них перші двоє померли в дуже ранньому віці. До дорослого віку дожили шестеро і це ще не поганий показник.
— Часто різні експерти наводять різні цифри загиблих від Голодомору 1932 — 1933 років. Це й чотири, і п’ять, і вісім мільйонів. Ваші дослідження стверджують, що разом із репресованими у проміжку між 1932 та 1938 роками загалом загинуло п’ять мільйонів українців...
— Дуже шкода, але, коли йдеться про Голодомор, називають різні цифри — кому як вигідно. Але ці числа не є науковими, якщо не походять від демографів — людей, які скурпульозно зробили розрахунки. Я можу поручитися за наших колег, бо в цьому сенсі ми не заангажовані. Передусім, ми намагалися віднайти наукову істину.
— В яких архівах ви шукали інформацію?
— Джерела даних — матеріали «Всесоюзний перепис населення 1926 року» , які видавалися в Москві протягом шести років — з 1929 по 1935 роки.
— Яким чином ви обраховували кількість людей, які загинули від політичних чисток в 30-ті роки, особливо у 1937 — 1938 роках?
— Візьмемо, наприклад, час колективізації — до 1929 року. Числа, тобто кількість людей, які проживали на той час в Україні, в цей час мають чітку статистичну закономірність: щороку вони майже не змінюються.... Або інший приклад: ми бачимо, що після 1929 року різко зросла міграція людей. За документами виходило, що міграція була такою, що міста України не поглинали цих виїздів із села. Питається, навіщо селянам виїжджати в той час, коли розпочалася бурхлива індустріалізація, розбудовувався Донбас — куди їм їхати з України? Ось такими непрямими розрахунками ми теж користувалися, коли проводили це дослідження. Звісно, нам доводилося робити певні припущення, але загалом вони грунтуються на статистичних закономірностях.
— У вас є окремі цифри — скільки людей загинуло від голоду і скільки — від репресій?
— За нашими обрахунками, від голоду загинуло 3,4 мільйона українців, решта — від репресій. Найбільше померло немовлят та дітей у малому віці. Загалом же найбільше постраждали селяни. Наразі ми працюємо над тим, щоб дати чітку картину втрат у кожній області. Це дуже об’ємна робота — потрібно її провести у 17 областях. Але є також архівні матеріали, є матеріали, які збереглися завдяки вченим, що працювали в Інституті демографії, аж поки його не закрили у 1938 році. Це власноручно ними написані дані — рукописи.
— Яка мета цих досліджень, чи є суспільний запит на них?
— Очевидно, що на такі дослідження є великий суспільний запит, тому що число демографічних втрат внаслідок Голодомору є предметом політичних спекуляцій. Це — відповідь демографів на різнобій думок і на суспільний запит. До речі, ми зустрічалися й з іншими серйозними дослідженнями, які, за винятком невеличких розбіжностей, збігаються з розрахунками нашого Рудницього Омеляна Павловича, демографа, наукового співробітника нашого інституту. Він протягом кількох десятиріч збирав ці унікальні матеріали, тому що, окрім наукового інтересу, це було предметом його особистої зацікавленості. Нині виник суспільний запит на такі матеріали, Президент України ініціював конференцію по Голодомору, які провели в нашому інституті, й ми підготували доповідь.
— Ви долучилися до роботи над такою великою кількістю матеріалів. Який ваш висновок — людини, як ви сказали, незаангажованої, — адже до сих пір багато хто обстоює думку, що Голодомору в Україні не було, просто був голод, від якого постраждала й Росія, й Казахстан...
— Найбільш кваліфікованим фахівцем по Голодомору, я вважаю, є професор Станіслав Кульчицький, який написав багато наукових робіт на цю тему. Після ознайомлення з його матеріалами та науковими статтями, мій особистий загальний висновок такий: що спочатку це не був запланований геноцид і терор. На той час на світовому ринку, внаслідок економічної кризи, значно впали ціни на зерно. Сталіну ж і владі потрібно було продовжувати індустріалізацію та озброювати країну. В селян вигребли все, що могли. Але внаслідок колективізації значно впали врожаї, й у селян почали відбирати найнеобхідніше. Вони почали чинити спротив. Тоді влада почала вдаватися до терору і карати непокірних...
