Цікаво, якщо провести опитування серед сьогоднішніх випускників школи, то скільки з них без заминки відповість, що означає абревіатура НРУ і з яким політичним явищем асоціюється у них слово «Рух»? Не думаю, що таких було би багато, хоча відповідні теми на уроках історії всі проходили. Утім, можливо, хвилин десь так за десять, добре помізкувавши, випускники дали б наближену до правильної відповідь. А от чверть століття тому десятикласники, поза сумнівом, одразу б випалили як із гармати — знаємо, Рух — це... І далі вже відповідно до ідеологічних настанов, які панували в школі та сім’ї: або Рух — це надія всього прогресивного українського людства, або це творіння пекельних підривних сил світового імперіалізму. Але за будь-яких обставин про те, що існує Рух (чи, як писали це слово симпатики організації, РУХ) знали в тодішній УРСР практично всі — і діти, і молодь, і дорослі. І хоча на той час Рух тільки-но провів установчий з’їзд, але ж заклик до його створення був проголошений за рік до цього, 13 листопада 1988 року, на одному з перших легальних екологічних мітингів у Києві. Заклик почули — і Народний Рух за перебудову став вагомою всеукраїнською політичною реальністю ще до своєї офіційної дати народження...
Із самого початку 1989 року ідея створення масової громадсько-політичної організації (з прицілом на формування національно-демократичної опозиції до влади) набувала все більш конкретних рис. Спочатку обговорювалися — у Києві та Львові — програмні документи. В обговореннях та розробці текстів брали участь дисиденти-шістдесятники, які недавно повернулися з таборів та заслання, українські письменники, яких влада купувала званнями і преміями, але так і не змогла купити, знані науковці, які, можливо, найкраще бачили ґанджі системи, молоді інтелектуали, для яких радянська влада являла собою глухий кут історичного розвитку... Одне слово, як любив говорити тодішній лідер КПРС та СРСР Горбачов, «процес пішов». Невдовзі він вихлюпнувся за межі кабінетів Спілки письменників та залів учених рад академічних установ. Бо на весну 1989 року були призначені вибори союзних народних депутатів, які, попри встановлені владою численні бар’єри для проходження незалежних кандидатів, усе ж давали змогу провести певне число таких кандидатів — і зробити це з легальним використанням інструментів передвиборчої агітації.
До виборів Рух не був готовий, бо його структури тільки формувалися. Але саме під час виборчої кампанії вони в основному і сформувалися. Масові акції, зібрані у ті місяці новонародженими громадськими організаціями УРСР (передусім Народним Рухом), залучили 13 мільйонів виборців. Майже всі мітинги відбувалися під гаслами критики владної системи, ідей комунізму та «союзного центру» (тодішній евфемізм, яким позначалася союзна імперська влада). Далеко не всі учасники акцій були опозиційно налаштовані, але всі вони виявляли власну політичну активність, яка вже не вписувалася в межі старої системи. Результат — на з’їзді народних депутатів СРСР приблизно п’ята частина депутатів від України (половина з них — члени КПРС) посіла демократичні позиції. Практично всі вони взяли участь в остаточному усталенні Народного Руху, хоч і не всі стали його членами. Цих депутатів, до речі, неодноразово запрошували виступити страйкарі-шахтарі Донбасу, які охоче слухали запальні промови не лише російською, а й українською мовою, яка тоді була мовою народного протесту...
8 — 10 вересня 1989 року у Києві відбувся установчий з’їзд НРУ; 18 листопада 1989 року на основі Руху було створено Демократичний блок, який мав на меті, серед іншого, скасування монополії КПРС на владу, запровадження багатопартійності та рівноправності різних форм власності, ухвалення нової Конституції, яка відповідала б міжнародним критеріям щодо громадянських свобод, захист суверенних прав України та української культури. Ну а далі із самого початку 1990 року в УРСР фактично точиться безперервна виборча кампанія, складовими якої стали організовані Демблоком численні мітинги та страйки, «живий ланцюг» Київ — Львів, синхронізовані акції протесту у десятках населених пунктів. Під тиском національно-демократичних сил із січня по квітень у відставку пішла майже половина тодішніх регіональних володарів — перших секретарів обкомів КПУ. Ну а далі будуть березневі вибори народних депутатів УРСР та депутатів місцевих рад, наслідком яких стане поразка значного числа партфункціонерів та формування у Верховній Раді трьох груп — демократичної опозиції, ортодоксальних промосковських номенклатурників і суверен-комуністів. Останні з деяких питань блокувалися з демократами, значне число яких було активними рухівцями, а з деяких — із своїми однопартійцями. Результатами співпраці Руху (і всіх депутатів-демократів) із «суверен-комуністами» стали ухвалення Декларації про державний суверенітет України, Закону про економічну самостійність УРСР, змін і доповнень до Конституції УРСР, за якими скасовувалася стаття про керівну роль КПРС, закладалися основи багатопартійності, проголошувалося верховенство законів республіки на її території, а Верховний Суд оголошувався органом найвищого судового контролю.
Ці однозначні успіхи в боротьбі за незалежність і демократію поєдналися із серйозними невдачами, які засвідчили організаційну слабкість Руху, на чолі якого стояв тоді поет і депутат Іван Драч. У жовтні 1990 року розпочалося грандіозне студентське голодування під політичними гаслами у Києві, яке отримало назву «революції на граніті». Це голодування мало масову підтримку в країні, зокрема й з боку частини робітництва. А от лідери Руху і його депутати не змогли скористатися сприятливою ситуацією: все обмежилось відставкою прем’єра Віталія Масола та ухваленням постанови Ради, за якою вимоги студентів були в основному прийняті, але не виконані, — скажімо, про розпуск парламенту та вибори на багатопартійній основі. Ба більше: перший президент незалежної України Леонід Кравчук (перед тим — лідер суверен-комуністів) згадував, що вже після референдуму про незалежність він поставив перед тодішніми керівниками Руху питання про розпуск Ради і дострокові вибори, на що ті відповіли: «Нічого, ми ще попрацюємо». Саме тоді Україна втратила шанс на становлення справжньої багатопартійності без участі в цьому олігархату і взагалі великого капіталу (їх тоді ще не було). А от країни Балтії та Центрально-Східної Європи цим шансом скористалися. Явна організаційна слабкість проявив Рух і під час ҐКЧП — попри те, що низові структури та активісти активно поширювали об’єктивну інформацію про події у Москві і вели підготовку до політичних страйків. І, нарешті, у грудні 1991 року була розпущена опозиційна Народна Рада в парламенті — мовляв, наше завдання виконане, Україна стала незалежною. Лунали тоді й пропозиції обрати головою Руху президента Кравчука...
Як наслідок — увесь 1992 рік Рух «трусило» зсередини, наслідком чого стало обрання його головою В’ячеслава Чорновола і перетворення громадської організації на політичну партію. Отже, з Руху пішли лідери й активісти новоутворених партій — Демократичної, Української республіканської, Партії демократичного відродження тощо. А наступного року був створений ще і Всенародний Рух України (голова — Лариса Скорик). Принципова різниця між ними полягала в тому, що НРУ опонував президентові Кравчуку як «перефарбованому комуністу», а інші партії, що виросли на ґрунті Руху, та ВНРУ — всебічно його підтримували як «українського патріота». В підсумку Народний Рух в уяві багатьох мільйонів виборців перетворився на «партію влади», відповідальну за політичні провали й економічні негаразди (включно зі світовим рекордом кінця ХХ століття з гіперінфляції, досягнутим за прем’єрства Кучми), хоча при реальній владі ані сам НРУ, ані його відлами не перебували ані хвилини. Але це для масової свідомості, вміло «підігрітої» комуністами і соціалістами, нічого не важило. Паркани багатьох міст були густо списані гаслами на кшталт: «Усі на боротьбу з Рухом!» та «Спасибі Руху за розруху!» На хвилі цих настроїв і став президентом Леонід Кучма. Саме за часів його прем’єрства відбулася катастрофа українських фінансів та різке падіння ВВП, саме тоді розпочалося цілеспрямоване формування олігархічних кланів, — але завдяки потужному механізму пропаганди (зокрема російських телеканалів) усе було списано на Рух.
Але — от парадокс! — НРУ після гучного проголошення Кучмою курсу на радикальні економічні реформи Рух перейшов від радикального опонування президентській і виконавчій владі до так званої конструктивної опозиції, до «умовної підтримки реформ». Це був значною мірою вимушений крок. В’ячеслав Чорновіл бачив, що реформаторські гасла перехоплені у Руху адміністрацією Кучми, яка до того ж усе міцніше брала під контроль економічно-фінансову ситуацію. Що робити: сформулювати альтернативну програму економічних змін? Для цього потрібен був час і потужні наукові сили. Вступати у виснажливу конфронтаційну боротьбу з владою по всій території України? Це могло мати наслідком «білоруський варіант», де Білоруський народний фронт одразу заявив про себе як непримиренного опонента обраного одночасно з Кучмою Олександра Лукашенка (мало хто сьогодні пам’ятає, що Лукашенка зробили президентом Білорусі налаштовані на реформи за російським взірцем «комсомольці», тобто недавні працівники комсомольського апарату; але, набравши силу, бацька послав їх подалі, а декого кинув до в’язниць). У боротьбі з потужним лівим крилом у парламенті під час конституційного процесу Леонід Кучма вирішив піти на певні поступки націонал-демократам і поладнати стосунки з керівниками Руху. Це дало свої позитивні результати — об’єктивно вкрай потрібна для подальшого розвитку держави Конституція України (яка принагідно легітимізувала широкі повноваження президента) була ухвалена за активного рухівського тиску і всередині парламенту, і поза ним; натомість рухівські висуванці очолили держадміністрації у деяких областях та районах. Можна сказати, що ці роки були другим політичним злетом Руху, коли від нього чимало залежало в розбудові Української держави.
Але... Автор цих рядків писав 1997 року в давно вже забутій газеті «Наша Україна» (яка не мала нічого спільного з Ющенком): «У самому рухівському проводі, наприклад, знаний економіст Володимир Черняк вважає, що сама стратегія реформ є хибною, частковою і вкрай непослідовною. Публічні виступи професора Черняка зводяться до того, що він прагне не лишити каменя на камені від дій адміністрації Леоніда Кучми в галузі економічної політики. Тим часом відчувається, що така радикальна критика не має підтримки ні з боку В’ячеслава Чорновола, ані з боку більшості проводу Руху — хоча й знаходить щирий відгук у рядових членів партії та її симпатиків. Цікава виникає колізія: іншого відомого економіста провід Руху залучити до партійних лав не може, а Черняка слухати не хоче...»
Ось тут, після ухвалення Конституції 1996 року і напередодні виборів до Верховної Ради, керівництвом НРУ і була зроблена, як на мене, фатальна помилка, яка зумовила подальшу долю партії. Потрібно було переходити від «конструктивної» до жорсткої опозиції режиму Кучми, кланово-олігархічний характер якого вже почав себе оприявнювати, та створювати виборчий блок спільно з іншими національно-демократичними та національно-ліберальними силами. Таке об’єднання взяло б по загальнодержавному виборчому округу щонайменше вдвічі більше голосів, аніж Народний Рух самотужки. Тому слід було пригамувати суто «рухівські» (хоча й умотивовані) амбіції та віддати партнерам якнайбільше місць у прохідній частині списку. Тоді у Верховній Раді склалася б ситуація, яка не дозволила б адміністрації Кучми розіграти сценарій «реформатор проти комуніста» чи ж «голосуй або програєш». Але сталося те, що сталося, і до фракції НРУ 1998 року ввійшли 47 депутатів («списочників» і «мажоритарників») замість 120 — 130. А було висунення кандидатом у президенти від Руху Геннадія Удовенка, що стало формальним поштовхом до розколу фракції та партії у січні 1999 року.
Далі були загибель 25 березня 1999 року В’ячеслава Чорновола — як написано у Вікіпедії, «в автомобільній катастрофі за нез’ясованих обставин», нікчемні електоральні результати кандидатів від обох відламів Руху, інерційне скніння двох «рухівських» фракцій, входження і решток НРУ, й утвореної з іншого крила Руху УНП до блоку «Наша Україна», і врешті-решт минулорічне возз’єднання УНП та НРУ в єдину партію, яка попри номінальні 54 тисячі членів не має ані депутатів у Верховній Раді, ані впливу на реальну політику.
Чи міг би відродитися Рух і втретє стати потужною силою у разі, якби не загинув В’ячеслав Чорновіл? Це питання, на яке однозначної відповіді немає. Фактом є те, що ані серед «ортодоксів», ані серед «розкольників» так і не знайшлося справжнього лідера, здатного реанімувати колись уславлений Рух, хоча об’єктивно попит на партію такого спрямування існував. Але на заваді став суб’єктивний чинник... Тож де-факто він припинив своє існування як вагомого чинника політики через десятиліття після створення і не випадково сьогодні у школярів така реакція на терміни «Рух» та «НРУ».
