Не варто мучити себе сумнівами. Парламентська більшість у недавньому її розумінні більше не існує ні в політичному, ні в фізичному значенні слова, хоч би які ілюзії мали стосовно цього її адепти. Після масового відступництва окремих більшовиків і цілих більшовицьких фракцій твердження про наявність 231 формальної депутатської заяви про членство мають малопереконливий вигляд. По-перше, точного списку навернених уже давно ніхто не бачив — можливо, крім головного жерця більшості Степана Гавриша. І навряд чи Степан Богданович зможе скористатися таким слабким аргументом у палких теологічних суперечках про сутність буття цього депутатського об’єднання. А по-друге, самі по собі заяви про вступ чи вихід із більшості нічого не означають. Це утворення не легалізоване в правовому полі, що підтвердив своїм рішенням минулої середи регламентний комітет Верховної Ради. Воно є лише продуктом політичних домовленостей між депутатами. А отже, жодна заява про членство не є юридичним документом. Це лише політичний обряд — декларація, яка може бути анульована в будь-якій формі, в тому числі й шляхом публічної усної заяви. Набагато важливіші у визначенні «конфесійної приналежності» депутата його мирські діяння, які виражаються в результатах голосувань.
ПОЛІТАРИФМЕТИКА
Не маючи прямих документальних свідчень, проаналізуймо виниклу внутрішньопарламентську ситуацію, зважаючи на суб’єктивні критерії. Найпростіше перерахувати тих, хто не входить до парламентської більшості. По-перше, це нинішня опозиція: «Наша Україна» (100 мандатів), КПУ (59), СПУ (20) і БЮТ (19). Разом — 198 депутатів. Також неучасть у коаліції задекларували 16 членів групи «Центр» безпосередньо під час її створення. Про свій вихід нещодавно також оголосили троє представників фракції НДП-ПППУ. Крім того, припинили своє членство в ПБ народні аграрії Володимир Литвин і двоє депутатів із «Демініціатив», але їх ми поки що не рахуємо, — припинення не є виходом. Залишаються 18 позафракційних, включаючи трьох керівників Верховної Ради. Двоє з них — Олександр Зінченко й Адам Мартинюк — є опозиціонерами за суттю. Ще вісьмох можна зарахувати до «відступників» за результатами основних голосувань. Таким чином, нинішній владі в парламенті нині системно опонують 227 депутатів.
Але й інших 223 народних обранців аж ніяк не можна назвати твердою опорою влади. Нестабільні аграрії, вагання депутатів із НДП-ПППУ, кон’юнктурно налаштовані представники «Демініціатив», мовчазне вичікування «Союзників», слабо прогнозовані позафракційні… Щонайбільше в «останньому та рішучому бою», якщо такий буде сьогодні, коаліційні сили зможуть виставити проти своїх опонентів від 200 до 210 багнетів. А ця кількість аж ніяк не є більшістю від 450. Тобто сам термін «більшість» уже непридатний до структури, координованої Степаном Гавришем. На жаль, для проведення своїх рішень через сесійний зал провладному об’єднанню знову доведеться шукати тимчасових союзників.
ДОЛЯ КОАЛІЦІЇ
Значення парламентсько-урядової коаліції полягало свого часу в формуванні Кабінету Міністрів депутатською більшістю, що нібито гарантувало їхню солідарну відповідальність за соціально-економічний розвиток країни. Можливо, гарантувало б і надалі, якби не ціла низка «але». Спочатку більшість створювалася «в добровільно-примусовому порядку», що викликало деяку напруженість у депутатських лавах. Була відсутня реальна програма, що об’єднувала б їхні спільні дії. Не було врахування думок окремих депутатів, «шкутильгала» змістовна робота з урядом і реальна координація. Здебільшого імітацією стала й сама «коаліційність» кабінету Януковича — так звані квоти та пропозиції фракцій часто лише реалізовували рішення, прийняті поза стінами парламенту. А останнє затвердження Верховною Радою програми дій уряду, що унеможливило його відставку за волею парламенту протягом року, взагалі можна вважати моментом неформального розриву коаліційних домовленостей. У відносинах законодавчої та виконавчої влади зник чинник взаємної відповідальності. Уряд виявився відірваним від більшості. Депутатські групи втратили можливість контролювати своїх висуванців загрозою відкликання. Зрештою, розчинилася і сама більшість, покликана законодавчо забезпечувати стратегію дій Кабміну, а разом із нею зникла й відповідальність депутатів перед міністрами. Від могутньої коаліції залишилася лише гучна назва.
Водночас певна логіка об’єднаних інтересів усе ж таки залишилася і, як і раніше, утримує значну частину депутатського корпусу в єдиній кабмінівській упряжці. Одним із стримуючих чинників є бюджетний процес. Саме він не дозволяє, зокрема, скотитися у відверту опозицію фракції Народної аграрної партії. Маскуючись «припиненням» прописки в більшості, вона намагається зберегти свій вплив на уряд для захисту не лише бюджетних інтересів своїх членів, хоча говорити про можливості відновлення її активної участі в коаліції навряд чи можливо. Торгівля своїм «більшовицьким» статусом дозволяє й іншим бізнес-групам відстоювати свої економічні інтереси. Найяскравіший приклад — публічний демарш групи Ярославського, що закінчився скасуванням рішення про передачу до статутного фонду ВАТ «Укрнафта» держпакетів ЗАТ «Укртатнафта» і НПЗ «Галичина» та поверненням «блудних синів» у лоно коаліції: шантаж спрацював. Вичікувальна позиція групи «Союз» і голосування окремих позафракційних депутатів показують, що не можна скидати з рахунків і бажання декого зіграти в забезпечення можливостей майбутнього впливу через нинішню підтримку «єдиного» кандидата на посаду президента.
Що ж є на сьогодні в парламентському активі прем’єра? Перший стовп — СДПУ(О) та близька до неї «Єдина Україна», яка ще на момент створення присягла на вірність коаліції в тонкий момент розподілу бюджетних грошей. У зв’язці з ними можна розглядати й «Демініціативи», що не бажають опинитися зі своїми великими бізнес-інтересами в заручниках бурхливого виборчого процесу. Другою опорою влади залишаються «Трудова Україна» разом із мовчазною групою «Союз», хоча їхня позиція з багатьох питань далека від однозначності. Нарешті, фракція «Регіони України», що апріорі є головним парламентським оплотом Віктора Януковича і, відповідно, позбавлена права на політичні маневри. Цей тріумвірат усе ще є могутньою політичною силою, але його недостатньо для системної підтримки уряду, а тим більше для проведення вкрай важливої для влади політреформи. Тріо має трансформуватися в квартет, і забраклого виконавця залишається шукати лише на лівому фланзі. При цьому і КПУ, і СПУ вже неодноразово демонстрували цілком «конструктивну» поведінку. Проте союзниками влади вони можуть бути рівно настільки, наскільки це їм буде вигідне в боротьбі за скорочуваний лівий електорат і за розширення своїх громадських симпатій. Тобто вони прагнутимуть реалізувати свої комбінації, що робить їх дуже небезпечними партнерами.
КРИЗИ БЕЗ МЕНЕДЖМЕНТУ
Отже, нинішня коаліція проживе рівно стільки, скільки доля відпустить часу нинішньому Кабміну. Але спокійно спиратися на неї прем’єр уже не ризикне — не дуже надійна. Зміцнити владну опору міг би лише Президент.
Наявний провал парламентських сценаріїв впливу влади на перебіг виборчої кампанії, насамперед завершення політреформи. Більш того, слухняна раніше «масовка» взялася за імпровізації та загрожує остаточно вийти з-під контролю. Майже одноголосне рішення Верховної Ради про створення слідчої комісії з розслідування обставин отруєння Віктора Ющенка ясно показало, що такі ексцеси не стільки дестабілізують передвиборний процес, скільки викликають зворотний ефект консолідації. Політиків об’єднує переляк і породжене ним бажання глибше розібратися в привідних механізмах подібних подій, оскільки рано чи пізно вони можуть зачепити будь-який сектор парламенту. Режисер парламентського театру доклав чимало сил до того, щоб породити серед повноважних представників народу відчуття постійного страху: за себе, своїх близьких, свій бізнес. І отримав реакцію у відповідь — прагнення уникнути непередбачуваних сюжетних поворотів або й зовсім позбутися небезпечного постановника. Симптоматичне створення під куполом Верховної Ради власної структури, покликаної контролювати дотримання законності в ході передвиборної кампанії. Адже парламентський вердикт про легітимність результатів майбутнього народного волевиявлення означає набагато більше, ніж навіть висновки міжнародних спостерігачів. І не виключено, що саме вітчизняний парламент може стати правовою опорою опозиції в разі постелекторальної суспільної кризи.
План блокування сесійної роботи до закінчення виборів, очевидно, покликаний нейтралізувати ці загрози. Влада звикла, що опозиція сама заганяє себе в кут неадекватною поведінкою в сесійному залі, але цього разу «Наша Україна» з союзниками обрали прямо протилежну тактику. Тому заяви прем’єра про дестабілізаційну роль парламенту мають не такий переконливий вигляд, як він, напевно, хотів би.
НОВІ ПАРЛАМЕНТСЬКІ ФОРМАТИ
Влада побоюється не відкритого парламентського майданчика для ведення електоральних воєн, а появи плацдарму для нової консолідації всередині Верховної Ради. Вона побоюється сепаратних переговорів і прагне розвести всіх по різні лінії фронту, щоб з обох сторін бійці діяли за принципом «стріляй раніше, ніж вистрілять у тебе», а кожен перебіжчик вважався зрадником. Усіх непокоїть, що буде після цих виборів. Дуже велика для багатьох спокуса «подвійної гри», дуже суттєві результати битви і дуже багато доводиться ставити на одну карту. Для більшості представників великого бізнесу неприйнятна формула опозиційності. Вони можуть висловлювати незгоду з окремими діями майбутньої влади, але не готові йти в опозицію. А отже, спробують забезпечити можливість взаєморозуміння і щодо мирного співіснування з новою елітою за будь-якого результату президентської кампанії.
Переформатування парламенту після виборів неминуче. Президент із могутніми повноваженнями, які дає йому нинішня Конституція, об’єктивно стане новим системотворчим чинником в українському політикумі. Він залишиться таким навіть у разі гіпотетичної реалізації політреформи. Призначення силовиків — це лише один із важелів. У системі відносин із парламентом у нього, як і раніше, буде винятковий за ефективністю механізм практично непереборного президентського вето. Багато законодавчих новацій можуть бути надійно заблоковані, що знову примусить депутатів насамперед шукати спільну мову з главою держави. Отже, неминучі нові провладні альянси, нові фракційні об’єднання і, можливо, нова більшість.
А на сьогодні можливість створення нової парламентської коаліції, що вже передрікають деякі опозиціонери, уявляється трохи передчасною, хоч і не безпідставною. Валерій Пустовойтенко, наприклад, давно плекає надію зробити свою фракцію НДП-ПППУ разом із фракцією НАПУ та групою «Центр» ядром якогось великого об’єднання. Але навіть він визнає, що до виборів про реалізацію його мрії говорити не випадає. Зараз на порядку денному гостро стоїть проблема стійкості Верховної Ради щодо зовнішніх впливів і здатності її керівництва втримувати ситуацію під контролем. Можливо, Володимиру Литвину варто серйозно поставитися до слів Степана Гавриша про те, що більшість має спиратися саме на спікера. При цьому нового значення набудуть і слова про непорушний український Капітолій, вимовлені Володимиром Михайловичем на відкритті нинішньої сесії. Поки що парламент під його керівництвом демонструє досить стабільну роботу. Навіть в умовах бойкоту «четвірки» внутрішня розстановка дозволяє виходити на позитивні рішення 240—250 голосами. Таку конфігурацію заведено називати ситуативною більшістю, але саме вона і забезпечує дієздатність вищого законодавчого органу.
Депутатські альянси виникають для вирішення конкретних завдань, і фракційні рамки для них часом бувають дуже тісні. Ця тенденція в умовах, коли парламентаріям нав’язують жорстку дисципліну замість усвідомленого вибору, може призвести до створення нових, нетрадиційних коаліцій. У більшості фракцій давно відчувається брак свідомої роботи при виробленні колективних рішень, причому в усіх таборах. Вузькофракційні інтереси в умовах піку політичної боротьби тяжіють над інтересами конкретних людей, пов’язаних жорсткими зобов’язаннями перед соратниками. Зміна фракції при цьому є лише зміною залежності. Виходом може бути пошук партнерів за рамками своїх парламентських осередків і створення нових спільних механізмів вільної реалізації власної політичної волі. Політичний процес усередині парламенту потребує нового змісту, що не залежить від одномоментної передвиборної ситуації, інтересів популярних кандидатів і волі президента. Для цього навіть не потрібна політреформа. Потенціал Верховної Ради вже зараз може бути реалізований через ті творчі механізми, які здатні наповнити простір під куполом цим новим змістом.
